Це дивує лише на перший погляд. Термінальні зміни в мові завжди відбуваються, якщо вона функціонує в рамках тоталітарного суспільства, — це явище досить прискіпливо вивчали соціолінгвісти, особливо після падіння Третього Рейху. І, до речі, системні зміни в мові якраз є ознакою, що відрізняє тоталітаризм від автократії чи кланово-олігархічної держави. Тому що контроль за мовою і тотальний нагляд за всіма публічними висловлюваннями — це єдиний спосіб контролювати триб думок вразливої більшості. У тоталітарному суспільстві мова і політика вже не відокремлені, особливо якщо є довга й неперервна традиція використання мови як політичного інструмента.
У Росії мова майже ніколи не була вільною, хіба що на якісь десятиліття, спорадично, у моменти кризи влади, як у 1990-ті й на початку нульових, чи у 1920-ті, коли влада більшовиків ще не вкорінилася, імперські цензори залишилися в минулому, а тотальна радянська цензура ще не постала.
Мовна політика всіх тоталітарних режимів — це ціннісна поляризація та відмова від поміркованої центристської позиції, яка сама по собі вже є зрадою; семіотична підміна (коли змінюють значення слів, іноді просто на протилежне); безсоромне використання метафор замість тлумачень; мовний екстремізм, коли навіть офіційні ЗМІ активно використовують обсценну лексику, приниження та заклики до насильства; ідеалізація (або, навпаки, повна відмова від) минулого; створення образу небезпечного зовнішнього ворога й пошук його агентів усередині спільнот; конструювання вигаданих подій і феноменів, тобто просто брехня, чия неправдоподібність часто виправдовується яскравістю наративу. Але такі методи — як важкі наркотики: діють швидко й ефективно, проте вбивають і саму мову, і, як правило, багатьох її носіїв.
Напевно, якби ми хотіли знайти докази існування карми, то ситуація з російською мовою стала б нам у нагоді — мова, яка сторіччями була батогом для поневолення народів, зараз знищує сама себе. За знаком, тобто словом, немає того, що він означає, за більшістю російських слів — порожнеча, у кращому разі плутанина. Бо якщо в російських новинах пролунає слово «вибух», то це точно не про тротил, а радше про емоції російських дітей від візиту Путіна до бункера; якщо мова про нацистів, то це не про Гітлера й НСРПН, а, швидше за все, про когось із сусідів росіян — українців чи литовців.
Ще є «англосакси», які в російській свідомості досі існують і навіть готують змови, ніби вторгнення норманів на Британські острови ніколи й не було, а «австрійський генштаб» — це не російська амбасада у Відні, де засідають кадебешники, а явно криптоможновладці, котрі створили Україну до того, як її створив Ленін. Хоча, можливо, Ленін працював в «австрійському генштабі», коли переховувався у Європі від царської охранки. Це пояснило б Брестський мир, якщо не виникнення України.
Засміченість мови — насправді це не англоварваризація, не суржик і не сленг. Засміченість мови — це коли слова не відповідають значенню. І з російською мовою зараз відбувається саме це.
Російські політики і політтехнологи давно використовують політичну мову як заклинання — говори про щось доти, доки воно не з'явиться. Такий своєрідний шаманізм, закликання явищ, створення реальності, яка спочатку існує як фантом у медіа, а потім знаходить своїх справжніх носіїв: любителів Путіна, чеченських терористів чи новоросів. І це спрацювало в Росії. Росіяни полюбили Путіна, повірили в те, що підводяться з колін, у те, що євразійство — це справжня ідеологія, а російська мова — це щось таке важливе й високе, що заради цього можна розпочати геноцидальну війну.
Але справжня проблема навіть не в тому, що в Росії це спрацювало, а в тому, що росіяни повірили в те, що це правило є універсальним, тоді як це правило діє тільки в невільних суспільствах. Вони вклали величезні гроші й кілька десятиліть у те, щоб переконати українців, що вони росіяни, що Українська держава перебуває під «зовнішнім управлінням», у непереборному конфлікті Сходу й Заходу. Але глобально це не спрацювало просто тому, що такі фокуси працюють лише в невільному й атомізованому суспільстві.
Таке чаклування в самій Росії використовують і навспак — якщо про щось не говорити, його не існує. Невигідні події та факти перетворюються в громадській свідомості на щось зовсім інше — щось безпечне, перспективне та цілком прийнятне. Звідси всі ці кумедні, на наш погляд, «від'ємні інвестиції», «зворотне зростання», «переоціненість життя» й інші оксюморони, які мають так описати неприємну реальність, щоб глибинний росіянин не відчував тривоги, щоб події, які відбуваються, не відбивалися на свідомості людей, водночас не створюючи зони замовчування. Бо якщо просто мовчати про погіршення економічної ситуації, скорочення бюджету і безглузді смерті сотень тисяч росіян, це буде викликати напругу, а з напруги може виникнути протест. Якщо ж неприємності забазікати не дуже зрозумілими й нестрашними формулюваннями, біль від втрат не такий сильний.
Ця чудова езопова мова в Росії стала правилом буквально всіх публічних людей. Апофеоз цього явища — російське державне телебачення з його «хлопками», СВО й «жестами доброї волі», але навіть ті, кого в Росії називають «турбопатріотами» і не допускають до телебачення, так і не навчилися користуватися російською мовою правильно. Усі ці натяки на «счастлівого дєдушку», безконечні евфемізми щодо спецслужб і використання дисфемізмів для означення всіх, хто не приєднався до Росії в її прагненні знищити Україну й чинний світовий порядок.
Або «лєнточка». Ви знаєте, що вони називають фронт «лєнточкою»? Так і кажуть: він пішов за «лєнточку». Чому? Чи мають бути асоціації зі святом? Путін перерізав «лєнточку», відкриваючи «нові території» «Росії, яка ніде не закінчується»? А їхня патологічна нездатність називати українців українцями також дуже характерна для «правої опозиції».
Так само як Путін, який не називає на ім'я Навального, а перед тим не називав Ходорковського, більшість російських пропагандистів боїться сказати вголос, не кривляючись, саме слово «українці». Так, ніби згадкою нашого імені вони укріплюють наше існування. І не дивувало б, якби вони звали нас просто «хохлами» чи «украми», але вони звуть нас «німцями»! Вони називають нас ім'ям іншого народу, з яким росіяни (і ми теж!) колись воювали і який перемогли. І так ніби закликають перемогу, чаклують і вірять у те, що, накладаючи на сьогодення уявлення з минулого, вони знову переможуть.
Здавалося б, російська «ліберальна опозиція» мала б вийти із цього зачарованого кола, але ні. Більшість з них досі пише й каже, що вони іноагенти, користується на диво загальними формулюваннями і завжди, завжди не може визнати головного — війна, яка відбувається просто зараз, є російсько-українською війною. Вони говорять про війну Путіна, армію Путіна, про олігархів Путіна, хоча жодних олігархів у Росії не існує: олігарх — це автономна фігура, здатна впливати на владу, а в Росії таких людей не існує. Вони говорять про ПВК, так ніби в Росії можуть існувати приватні армії; говорять про пропаганду як про щось, що винятково формує громадську думку, виправдовуючи тим самим кровожерливість співвітчизників і позбавляючи їх суб'єктності; говорять про лайки в інтернеті як про інструмент політичної боротьби, а не як про засіб заробити схвалення.
Усе, що вони роблять зараз — це виправдовують російський народ перед лицем усього світу й намагаються якось пояснити геноцид, раціоналізувати війну. У російських лібералів нерідко можна зустріти тези про те, що «не треба було дратувати», «слід було зважати на особливості Путіна», «вартувало серйозніше ставитися до виконання Мінських домовленостей», «а все-таки “Азов” — це ультраправі», і ще багато-багато формулювань, мета яких — розмити межі російської відповідальності.
Російські «опозиціонери» настільки не опозиціонери, наскільки будь-який політичний термін у Росії не відповідає своїй сутності. Настільки, наскільки Держдума — це парламент, настільки ж Навальний — опозиціонер. І це головне, що кожна людина, яка аналізує російську політику, повинна розуміти і від чого вона має відштовхуватися: нічого в Росії не є тим, чим називається. Мова в Росії функціонує інакше, вона вже завалюється за обрій подій, і жодні відомі нам закони там не працюють.
Просто завтра Олексій Навальний може закликати голосувати за Путіна, а Ігор Гіркін очолить ополчення тюремних пацюків і піде на штурм Смольного, щоб виправити помилки минулого, яке зробило коло по внутрішній поверхні стегна імператриці й знову сиплеться на голову білим сибірським сніжком.
Проте головне, що ми маємо розуміти про російських «опозиціонерів» — вони брешуть не тільки і не стільки росіянам, скільки нам з вами і західній спільноті, щоб за допомогою цих лукавих формулювань переконати весь світ у тому, що проблема не в Росії, а лише в Путіні. Тільки в ньому. Ну ще в корупції. Але в корупції винен теж Путін. Немає жодного порочного російського народу, який опустився так низько у своїй кровожерливості та садизмі, що більшості людей у світі в це важко повірити. Існує боязкий народ, обдурений пропагандою та заляканий «силовиками».
Багато хто порівнює сьогоднішній етап існування російської мови з двадцятими роками 20 сторіччя, коли комуністична партія створювала «новояз». І так, і ні. Партія створювала нову реальність, продукуючи сотні й тисячі неологізмів, нових назв, імен, топонімів, тисячі томів нової літератури, нове кіно, де нові люди говорять про нові явища новою мовою. КПРС створювала ілюзію нового світу, ілюзію світанку нової ери. Сучасні ж росіяни, навпаки, намагаються закапсулюватися в тій реальності, яка їм подобається, не змінювати нічого, не визнавати того, що світ за межами новин «пєрвого каналу» існує. Це не світанок нової Росії, це стабільність — головне слово путінської ери. Уявна стабільність — це те, що насправді люблять росіяни і що Путін так щиро намагається їм дати або хоча б імітувати.
Створення ілюзії — це головна мета існування російської мови сьогодні. Це мова, якою вже неможливо казати правду, бо слова так спотворили, що повернутися до їхнього первісного сенсу неможливо. Росіяни просто зараз убивають російську мову, і навіть не тільки і не стільки тим, що змушують українців (і інших громадян колишньої Червоної імперії) ненавидіти мову вбивць і ґвалтівників, а цією постійною брехнею, викривленням, підміною понять.
Порожня і вихолощена, знеславлена і зневажена російська мова — один з наслідків цієї війни. І просто зараз, на славу нам з вами, росіяни — усі, від Навального до Путіна, від Гіркіна до Соловйова, — убивають російську мову. Чи можна її ще врятувати? Імовірно. Але навіщо?