Я впевнена, всі бачили цю тезу: не уподібнюйтеся ворогу! Так, ніби ми здатні. Особливо часто цю тезу озвучують дещо несвоєчасні поборники гуманістичних цінностей, закликаючи українців не радіти смертям росіян. Або ви могли зустріти цей троп у дискусіях про поділ росіян на хороших і поганих, у суперечках щодо того, чи винні всі росіяни в розв’язанні цієї війни і як нам ставитися до умовних «ліберальних росіян» та «окупованих білорусів».
Цей аргумент про те, що, перемагаючи зло, ми самі стаємо ним, набув такого поширення, що нагадує мислевірус, і тому, здається, є сенс обговорити його влучність і походження.
Сюжет здається автентичним, на перший погляд, і ми справді маємо декілька європейських міфологічних сюжетів, які, за великим бажанням, можна притягнути за вуха і втиснути в окреслену рамку, але якщо придивитися уважніше, то виявиться, що ця історія не така вже й розповсюджена. У більшості лицарських оповідань нічого навіть приблизно схожого не стається, що не дивно, бо такий розвиток подій неможливий для християнської свідомості, адже Ісус, перемагаючи Сатану, не стає Сатаною.
Багатьом здається, що історія відсилає нас до скандинавської міфології, але знову ні. На дракона в «Пісні про Нібелунгів» (і в «Старшій Едді») перетворюється тільки Фафнір, який воліє забрати скарб у свого батька і відтак убиває його, але він від початку не був героєм, він, ширше, навіть не був людиною. А Сігурд, який своєю чергою вбиває Фафніра, на дракона не перетворюється.
Насправді сюжет убивства дракона та перетворення на нього набув поширення в пізній радянський період завдяки п’єсі совєцького письменника Євгенія Шварца «Дракон». Шварц вважався опозиційним, проте його багато друкували і ставили в театрах, за його сценаріями знімали кіно в СРСР. П’єса оповідає точнісінько цю історію – як у Місті був жорстокий Дракон, і кожен, хто вбивав його, перетворювався на нього ж і чинив зло. Тому коли черговий Лицар прибуває до Міста, щоб убити Дракона, ніхто з місцевих йому не допомагає, люди ніяк не включаються в боротьбу зі злом і навіть навпаки – намагаються відмовити Лицаря від звитяги, завадити йому, тому що такий триб життя є звичним і зрозумілим для них.
Коли ж Лицар, чистий серцем, нарешті вбив Дракона і пішов собі геть, устоявши перед спокусою стати Змієм самому, владу захопив Бургомістр, який виявився ще гіршим від Дракона. Такий коловорот зла у природі. Вважається, що «Дракон» є твором критичним щодо радянської влади і тоталітаризму взагалі, проте здається, головна ідея полягає не так у критиці влади, як у самовідтворюваності зла, яке підживлюється згодою більшості. Так, ніби Зло – це не відсутність Добра, а свідома і дієва сутність, яка завжди має план Б.
І здається, сьогоднішні моралізатори з кириличного сегмента намагаються сказати нам, що наразі план Б для Зла – це українці, які після перемоги над РФ стануть новими росіянами. І це пастка, тому що значно легше стати частиною великого зла, якщо нескінченно розводитися про те, чи є хвіст Дракона таким самим Злом, як його голова, чи все ж таки трохи меншим. Можливо, хвіст тут узагалі ні до чого, він і сам окупований.
Звісно, сюжет убивства-перетворення не міг би набути популярності, якби зовсім не мав відображення в політичній реальності. Що нам нагадує ця казка? Про що ми думаємо, коли чуємо історії про те, як зло інфікує вчорашнього героя? Про військові хунти і перевороти, очевидно. Так, є низка країн, які живуть від перевороту до перевороту, і кожен новий очільник повстання стає мікродиктатором (або навіть не мікро). Але проблема таких переворотів полягає якраз у тому, що це завжди боротьба одних кланів проти інших за владу і ресурси, а не боротьба колективного суб’єкта за свої права і свободи. Тому, дійсно, ці перевороти здебільшого закінчуються не системними перетвореннями, а тим, що один Дракон замінює іншого.
Проте це зовсім не відображає нашої ситуації, бо наш ворог не внутрішній, а зовнішній, і завжди ним був. Наш ворог не породжений нами, нами не зрощений і не підтримуваний, він не є плоттю від плоті українського народу, і тому це перетворення онтологічно неможливе. Ми просто не зможемо стати росіянами, навіть якби ми хотіли. Але, до всього, ми ще й не хочемо.
Якщо дивитися на війну з цієї точки зору, то стає очевидним, чому так довго і так безуспішно Росія намагалася нав’язати нам самим ідею про те, що «ето гражданская война»: важливо було не тільки вивести з-під удару себе як учасника конфлікту, а й нав’язати всій Україні думку про те, що ворог серед нас, атомізувати суспільство і продемонструвати нам, що ми не знаємо країни, в якій живемо. Як не знають своєї країни самі росіяни, що звикли зводити все своє населення до умовного спільного знаменника «рускій», але при цьому об’єднали в тілі федерації незліченну кількість підозрілих і потенційно агресивних «інших».
На створення українського «іншого» десятиріччями працювала російська агентура і пропаганда, намагаючись зліпити його то із закарпатців, то з кримських татар, то з євреїв, і нарешті зупинилась на Донбасі. Але навіть це насправді не спрацювало – українці так і не перетворилися на «нацию каратєлєй», а «фашиствующиє молодчікі» настільки не матеріалізувались, що росіянам доводилося знімати їх в Останкіно для власних випусків новин.
Те, що нам намагаються сказати метафорою вбивства-перетворення Дракона – це та класична псевдоглибина російської філософії та літератури, яку нам старанно втовкмачували в голови як взірець високої і складної культури, де для того, щоб просто відрізняти добро від зла, треба здобути докторський ступінь. Російський колективний суб’єкт свідомо приймає зло і, від навченої безпорадності, називає його найкоротшим шляхом до добра. Толерантність до зла, цілий корпус текстів, відкалібрований для виправдання зла, виправдання неспротиву злу – це і є та сама загадка російської душі. Це індульгенція, яка дозволяє цілому народові усунутися від керування власною долею, довіривши це Чудовиську. І навіть краще – саме Чудовиську, тому що монструозність одних виправдовує бездіяльність інших, до того ж Дракона бояться не тільки громадяни Міста – Федерації, а й сусіди, а значить, певний рівень сервільності може гарантувати безпеку.
Цією ж сервільністю і вимушеною метафоризацією нестерпної дійсності пояснюється неймовірна схильність російської культури, особливо політичної, до езопової мови та евфемізмів. Нам здається, що це смішно, але це хвороба – нездатність говорити прямо, нездатність називати речі своїми іменами, намагання перетворити приниження і жах у поезію замість того, щоб спробувати подолати їх. Таким чином жах і приниження стають джерелом натхнення для цілих поколінь літераторів, філософів, митців, і в цьому також є дещиця магічного мислення, тому що мова для росіян – це й досі чари.
Тому право говорити й висловлюватися мають не всі, а тільки обрані.
Українці ж – розчаклована нація, і попри те, що з нами постійно трапляються якісь дива, нас уже неможливо заклясти, переконати нас у тому, що чорне – це біле, що смерть – це життя і що росіянином можна стати випадково, вступивши в калюжу.
Мабуть, твір Шварца і справді досі актуальний у самій Росії, адже саме так, здається, поводиться російське населення – приймає Зло як єдину можливу безальтернативну реальність. При цьому навчена безпорадність росіян сягнула таких вершин, що їм уже не потрібні жодні Лицар чи Бургомістр для підтвердження їхньої теорії. Вони цілком задоволені Драконом, вони не виокремлюють себе від нього, вони всі і є Дракон.
Бути росіянином чи не бути ним – це свідомий вибір. І всі люди в Україні, які хотіли, вже цей вибір зробили. На щастя, їх не так багато, і я маю надію, що їх ставатиме дедалі менше – чи то через відвертість і щирість суспільного діалогу, чи то через те, що вони будуть убиті українськими військовими. І ми будемо радіти кожній смерті кожного росіянина, тому що ненависть до зла не робить вас злом. Ненависть до росіян не робить вас росіянами. Зло – це відсутність добра, а Росія – це відсутність людяності. Тож допоки ми любимо одне одного, жертвуємо одне заради одного, плачемо над загиблими, збираємося разом заради спільних справ, ми не станемо росіянами.