Ми з задоволенням і зловтіхою читаємо про те, що кацапи розконсервовують, зокрема, старі Т-62, з яких приблизно лише кожен десятий придатний до якогось вжитку. Жбурляють на нас дедалі архаїчніші авіабомби. Навіть змушені видавати своїм старі дискові автомати ППШ, бо це, мовляв, “зброя перемоги” в Другій світовій. Стара зброя - це однак зброя. Неточна, калічна, ламка - але вона теж вбиває.
В інформаційній складовій війни відбувається те саме. По цілому світу розконсервовується кремлівська агентура впливу часів “холодної війни”, настільки давня, що годі було сподіватися, що вона взагалі ще жива. Але, образно кажучи, кожна десята з цих “консерв” теж вражає свої цілі.
Можемо констатувати, що ідеологема “денацифікації”, оперта на самодурську стратегію “руского міра”, зазнала поразки. Наш ідеологічний ресурс (зокрема, європеоцентричний світогляд, високий рівень національної стійкості, критичне мислення), кількісно і якісно виявився цілком іншим, ніж про це доносила російська агентура. По-перше, за правдиву інформацію в Росії не платять, а садять. По-друге, традиційно неадекватне сприйняття українців росіянами створило хибний стратегічний наратив про масову підтримку українцями політики Путіна та їхню тотальну ненависть до української держави і української влади. В результаті як інформаційні, так і кінетичні тактичні операції росіян були приречені на провал.
Тепер масштабна iнформаційна контратака Москви інакша, і розгортається здебільшого на Заході. Вона комплексна, за характером ураження нагадує мінувальний касетний боєприпас, уражаючі елементи якого розлітаються далеко від епіцентру вибуху. І чекають на свою жертву до моменту її контакту з джерелом інформації . Щось вибухає, уражаючи когнітивну сферу людини, щось - ні.
Ми традиційно яскраво реагуємо на “засіб доставки” інформаційної отрути, на умовного “кіссінджера” чи “меркель”. Але на момент нашого реагування, це вже порожній контейнер. Я іронічно ставився до масштабу і, головне, пафосу боротьби з фейками шляхом простої публікації спростувань в мас-медіа. Кількість і якість затрачених зусиль були схожі на поціляння в “теплові пастки”, які відстрілюються з літального апарату для перенацілення засобу ураження.
Фейк ефективний в умовах неможливості отримати альтернативну інформацію і має не таку широку цільову аудиторію для одурення, як здається на перший погляд. У всіх інших випадках він працює як посилюючий чинник переконань для аудиторії, яка вже віддавна налаштована проросійськи. І в принципі не збирається з’ясовувати правдивість меседжу. Такі вкиди належать здебільшого до категорії “чорної” пропаганди (переважно на західну аудиторію), коли вказане джерело інформації не існує, або "сірої" (переважно для української аудиторії), так звані "двухходовки". Інша назва – "солом'яні аргументи".
Це дві інформації з однаковим тактичним завданням, але формально одна з них дискредитує іншу. Отримувач інформації автоматично вибирає з двох лих менше, і дезорієнтація свідомості посилюється. Численні розвінчувальні стендапи "хороших русских" виконують саме таку функцію.
Тепер джерелами прямої ворожої дезінформації на Заході стають реальні фізичні особи зі статусами колишніх військових, профільних експертів чи журналістів з доступом до інсайдерської інформації. Раніше “диспетчер Карлос”, який заявляв, що українські літаки збили MH17, був чимось екзотичним. Зараз таких персоналізованих брехунів - батальйони. Це така сама технологія завоювання довіри, як у шлюбних аферистів. Респектабельність, легка загадковість, емоційний зв’язок.
На слуху у нас історія француза Адрієна Боке (Adrien Bocquet), відомого травневими розповідями про “звірства “Азову” і заявами, що звірства російських окупантів в в Бучі - це інсценування. Його брехню викрили українські і французькі фактчекери. Ньюсмейкер з 2010 року два роки був паралізований i став відомий у Франції завдяки розповідям про свою боротьбу з хворобою. “Розкручував” Боке великий трамполюб, 81-річний журналіст Андре Беркофф (Andre Bercoff), наполовину росіянин, народжений в Бейруті. Він був близький до президента Франції Міттерана, був головою прес-клубу журналісtів Франції. Словом, “кріт” зі стажем.
А от інша, зовсім свіжа історія (яка сподобається любителям погрожувати нашим ворогам “Гаагою”). 36-річний агент ГРУ Сергей Черкасов, під легендою громадянина Бразилії Вiктора Феррейри (Victor Muller Ferreira), намагався вписатися на стажування не абикуди, а до Міжнародного кримінального суду. Він міг би отримати доступ до чутливої інформації і впливати на хід розгляду кримінальних справ. Контррозвідка Нідерландів врешті… не пустила його в країну, побіжно відзначаючи високий рівень законспірованості агента. Правда, в Бразилії його арештували.
Таких історій - сотні Саме лише російське федеральне агентство “Россотрудничество” (яке веде родовід з 1925 року), а фактично є центральним апаратом легальної резидентури, має 98 представництв у 81 країні світу. Кілька років тому його бюджет становив близько мільярда російських рублів (приблизно 17 мільйонів доларів США), повні офіційні дані закриті. З 2019 року, за окремими публічними даними, цей бюджет потроївся , і мільярд рублів був виділений лише на навчання іноземних студентів. (Наказ "Россотрудничества" про створення інформаційної системи "Обучение в России для иностранцев" від 2019 р.) Але це все середній рівень проникнення ворожої агентури. Про шпигунську “піхоту” низового рівня я вже писав у попередній частині.
З вищим рівнем набагато складніше. Людська свідомість утримує в полі уваги дедалі коротші часові фрагменти. Це вже навіть не “кліпове мислення”, а мозаїчне. Ми констатуємо брак критичного мислення, тому що ростуча емоційна перевантаженість більше не заохочує людину пов’язувати окремі події в логічну послідовність. А масштаби і часова шкала явища такі, що не дозволяють свідомості прийняти його.
Відома притча про чотирьох сліпих мудреців і слона. Кожен з них тримався за якусь частину слона, і описував тварину відповідно до своїх тактильних відчуттів.
Колись в літературній молодості я написав оповідання “П’ятий мудрець”, де припустив, що був ще один, який тримався за те, що у слона між задніми ногами. Не знаю, наскільки можна цю виразну слонячу частину назвати інтимною. Але повідомити це таємне тактильне знання він світові не міг з морально-етичних причин, і воно лишилося тільки для посвячених.
Тому російська кількість старих агентів впливу у політичних верхівках країн світу це, власне, той самий “слонячий” масштаб явища, про який вголос говорити незручно.
Історія радянської ще зовнішньої розвідки починається в 20-х роках минулого століття. Строго кажучи, з 1927 року, коли Іноземний відділ Особливого відділу ВЧК отримав статус окремої організації.
До розпаду СРСР систему розвідувальних органів становили: зовнішня розвідка, з 20.12.1920 року та співробітництва з органами соціалістичних країн та іншими та військова розвідка – Головне розвідувальне управління при Генеральному штабі Міністерства оборони СРСР – ГРУ. Вербування проводилося переважно на ідеологічних засадах. Так в 30-роках була завербована так звана “Кембриджська п’ятірка”, представники британської еліти Кім Філбі (першим завданням Філбі було шпигувати за власним батьком, розвідником-сходознавцем), Ентоні Блант, Гай Берджес, Дональд Маклін та Джон Кернкросс (Kim «Stanley» Philby, Donald Duart «Homer» Maclean, Anthony «Johnson» Blunt, Guy «Hicks» Burgess, John «List» Cairncross). Усі п'ятеро обіймали високі посади у британській розвідці та дипломатичних структурах. Лише кілька років тому “Financial Times” припустила, що мережа насправді була більшою (справа Седріка Белфріджа (Cedric Henning Belfrage) .
Їх (і ще півтора десятки невідомих) завербував і скерував в британську розвідку, контррозвідку і МЗС агент-нелегал Арнольд Дейч (Arnold «Stephan» Deutsch), який викладав цим, тоді ще студентам, в Кембріджі. В цьому допомагав і інший агент КГБ, теж викладач Кембріджу, Джеймс Клагман (James Klugmann).
Тобто ще на той час радянська агентура високого рівня “діставала” до самого верху політичного істеблішменту західних країн.
Після Другої світової війни для радянських шпигунів сталася і зовсім сприятлива агентурно-оперативна обстановка. Комуністичні ідеї в світі користувалися популярністю. Але вербувальні заходи трохи видозмінилися. Не рекомендувалося, наприклад, залучати до агентурної роботи дійсних членів комуністичних партій своїх країн, щоб у публічній сфері агенти могли діяти з “незалежних” позицій і легше просуватись по кар'єрній драбині.
Епіцентрами таких комплексних інформаційно-політичних впливів в Центральній Європі стали Франція і Німеччина, остання - особливо після возз'єднання зі східними землями. Ми до сьогодні є жертвами створеного Кремлем “культу Де Голля”, людини, яка вивела Францію з НАТО у 1966 році, і навіть під час війни, не кажучи вже про потім, вела жорстку антиамериканську політику (Рузвельт назвав її “блискучою отруйною пропагандою”). І, як я вже казав, з мораллю більше не заморочувалися. Наприклад, чільний співробітник розвідки ФРН, завербований КГБ, Хайнц Фельфе (Heinz "Paul" Felfe), свого часу був оберштурмфюрером СС.
Історія російських впливів в США - окрема тема. Скажу лише коротко в цілому, що приблизно до середини 70-х американці опиралися досить гідно. Аж доки не повиростали і не прийшли в велику політику “комсомольці” часів хіппі.
Відповідно з Франції російські впливи полізли франкомовним світом, з Німеччини - німецькомовним (Австрія насамперед)
Тепер практичне.
Старий агент впливу не обов’язково має посідати найвищі державні посади, хоча це зовсім не виключено. Це радше клерк високого рівня або заслужений емерит з давніми впливовими друзями по елітному гольф-клубу, ”old school tie”. Важливо, щоб документообіг довкола державного діяча складався таким чином і з такими акцентами, щоб у топового спікера не лишилося варіантів інтерпретації реальності, крім потрібних агенту.
Політика кожної з західних країн - результат складних бюджетних компромісів, в яких власне ідеологія не фігурує як вирішальний чинник. Ідеологічні преференції давно там стали моветоном. Тому лобіювання агентом впливу більшого державного або континентального патріотизму невразливе з точки зору особистої репутації, але чудово працює на кремлівську ідеологію “розділяй і владарюй”.
І це не постійний вплив. Це як підводний човен, який спливає в несподіваному місці, дає ракетний залп і знову занурююється на недосяжну глибину. Він може бути як завгодно старий, важливі несподіваність, місце і час.
Окремо про топові західні медіа. У нас лишилося ще пострадянське уявлення після брехливої комуністичної пропаганди, що всі без винятку західні медіа безоглядно дотримуються якихось фантастично правдивих стандартів подачі інформації. У кожного видання є своя історія, своя аудиторія і свої власники. І є добрі старі друзі власників. Європейські і заокеанські видання одного джерела можуть відрізнятися. Є редакційні статті, а є “читач написав в газету”. Ми вже приблизно уявляємо, що таке газета ”Сан”, але досі ставимо знак ідеологічної рівності між, наприклад, ”Вашингтон Пост” і “Нью-Йорк Таймс”. Є свобода слова, яка дозволяє аргументовану точку зору, особливо якщо вона державницька.
Наївно вважати, що ці люди постійно переживають який страх викриття, як в посередніх шпигунських триллерах. Сфера контррозвідки надто тісно переплетена з політикою, особливо електоральною. Зі згадуваної вище “Кембріджської п’ятірки”, про яку перший голова ЦРУ Ален Даллес (first civilian director of the Central Intelligence Agency ) казав, що це- “найпотужніша розвідувальна група часів Другої світової”. Tроє втекли в СРСР попри стеження, один отримав рік тюрми, а одного не судили взагалі. А довести сьогодні склад злочину в сфері інформаційної політики на користь іншої лержави - це вам не подружжя Розенбергів (Julius and Ethel Rosenberg ) засудити за видачу технологій створенння атомної бомби комуністам.
Невидимий світ розвідки назагал добре взаємно поінформований, особливо коли мова йде про ветеранів. Всі зі всіма колись якось контактували, але то таке, “гріхи молодості”. Позаяк “холодна війна” офіційно завершилася Мальтійським саммітом у 1989 році, то всі згадки про неї інформаційно прикопали, от як радіоактивні ґрунти в Чорнобильському лісі. Спробуй копни трохи глибше - і отримаєш серйозне, або й смертельне ураження, перевірено російськими інтервентами навесні 2022-го.
На мою думку, “холодна війна” ніколи не закінчувалися. Це були такі “Мінські домовленості” світового масштабу, при яких на втрату ідеологічних позицій Заходу за взаємною згодою заплющили очі. Як і в українському випадку, це дало можливість Кремлю перегрупуватися, наростити розвідувальні зусилля і почати масовану інформаційну інвазію під прапорами рускоязичія і рускомірія, сукупно з енергетичним і ядерним шантажем.
Тобто станом на зараз Москва має оперативну перевагу в інформаційній сфері Заходу, оскільки насправді вона ніколи “холодну війну” і не програвала.
Старі агенти впливу - це як пухлини, які настільки глибоко вросли в тіло істеблішменту своїх країн, що хірургічне втручання може поставити під питання життєдіяльність усього державного організму. Навіть сама постановка такого питання автоматично тягне за собою питання до попередників, при яких усе це неподобство так комфортно себе почувало.
Все вищезгадане в повній мірі торкається і України. З одного боку, впливові і багаті люди, які роками відверто працювали на Росію і при цьому чудово себе почували, всім відомі. Їхні формальні ідеологічні позиції не мають значення, тим більше, що вони їх легко міняли на протилежні, залежно від ситуації. “Козел відпущення” у вигляді Медведчука - це радше вимушений жест, реверанс в бік громадянського суспільства. Це не торкається власне шпигунів, з якими СБУ поволі розбирається, я про серйозних агентів впливу. Коментувати це краще українським політикам і політологам, хоча тут зразу випливає рятівне для агентури “не на часі”.
Розмінування всякого старого боєприпасу з російських запасів - справа ризикована і небезпечна. Тому краще дистанційний підрив. Інформаційний, звісно.