Про другу фазу війни багато говорять військові аналітики, як кваліфіковані, так і не дуже. Про її економічні і соціальні особливості так само міркують політики і політологи, профільні фахівці. Виходить таким чином, що мілітарний, фронтовий компонент поступово відокремлюється в масовій свідомості від тилового. Звісно, в тилу активізуються диверсанти і терористи, але опис протидії їм не публічний, лише знаємо, що затримано близько тисячі таких бойовиків.
Частково цей процес стимулює сама влада. Соціально - воно діє стабілізуюче, а в політичному вимірі… ну, скажемо, так собі діє.
Частково це природне явище соціальної динаміки, пожвавлення цивільного життя і намагання зорієнтуватися в нових обставинах, які теж доволі динамічні і не дуже передбачувані.
Між цими двома чинниками утворилася і розширюється “сіра зона” окремої проксі-війни. “Прокладкою” з одного боку виступає інформаційна політика воєнного стану, з іншого - інстинктивне відчуження від обставин смерті.
Я описую цей стан як початок нової довготривалої фази - агентурної війни. Іншими словами, це можна порівняти до стану людського організму, в якому існують бактерії, віруси, різна мікрофлора. Знаходяться, так би мовити, в стані агентурної розвідки, “сплячої” легальної і нелегальної резидентури.
До часу вони ніяк не впливають на стан здоров’я. Але з віком, і особливо з різкою зміною зовнішніх впливів на організм, імунний захист зменшується, а патогенні чинники розквітають. В умовах стресу імунітет знову зростає, але коли психотравмуюча подія минає, організм знову “просідає”.
Перший місяць війни об'єднав самі різні верстви українського суспільства, підвищив політичний імунітет і створив ейфоричне відчуття національної невразливості. Так наприкінці ХІХ століття китайські майстри кунг-фу рід час “повстання боксерів” вірили у захисну магічну силу своїх вправ. Це було істотним мотивуючим чинником, тактичною перевагою. (Аж доки Захід і Росія не організувалися в антикитайську коаліцію, і доки китайська імператриця восени 1900 року не зрадила повстанців).
Наступні наші місяці позначилися зняттям не тільки фізичних обмежень для громадян у вільних і звільнених регіонах України, а й зняттям психологічних самообмежень у публічному інформаційному просторі. Я не маю на увазі високомотивованих людей, які воюють незалежно від того, де знаходяться в даний момент. Вони теж не є невразливими, але про це трохи згодом.
Про стан національної безпеки до війни, про стан відомств, які за неї повинні відповідати і до війни, і зараз, було написано чимало гірких і справедливих слів. Були і схвальні, не без того. Додам від себе в рамках окресленої теми, що всі “переможні” і “зрадливі” тексти коментували відповідні дії чи бездіяльність, виходячи з занижених уявлень про рівень і якість загрози національній безпеці.
Державні інституції ловили ворожу “рибку” чим побільше, образно кажучи, сіткою з дуже великими осередками. Що відбувалося після вилову - то вже залежало від різних обставин. Ловити щось дрібніше не було жвавого інтересу - марудитися так само, а звання, а посади, а пенсія, до якої ще дослужити треба?
Словом, воно, як у всяких рибалок, щось у вилов, щось за борт, а щось і додому.
Визнати, що перед тобою ціле море всякої нечисті, яка завелася дуже давно - це не оперативне, а політичне рішення. Практики як у контррозвідці, так і в нацполіції, якраз бачать реальність реальною. Але вони - інструменти держави, а не судді Дреди.
Держава наша руками електорату тридцять років послідовно собі вибирала в законодавчу більшість комуністів, комсомольців, злодіїв, бандитів, корупціонерів і просто “по оголошенню”. Приблизно от така колоритна історична спадщина. Меншість трохи бунтувала, потім по-тихому домовлялася з більшістю. Бо держава же ж . А на “день вишиванки” взагалі нікого і не відрізниш, поки рота не відкриє.
Це ще не про зраду, а просто про живильне середовище і масштаб залягання агентури. Продовжуючи рибальську тему, є таке, що зверху плаває. А є десь глибоко в вічному мороці такі чудовиська, що їм і назв ще не придумали. І на риб вони точно не схожі.
Трошки історії для розуміння проблеми. В Союзі один штатний співробітник КДБ припадав приблизно на шістсот громадян СРСР, включно з різними оленеводами та їхніми оленями. Наче й не дуже багато. Але, наприклад, лише в 1967 році в “джерела оперативної інформації” було завербовано близько 25 тисяч осіб, що на той час становило 15% всього агентурного апарату.
В 1989 році на одного співробітника східнонімецької “Штазі” (Ministerium für Staatssicherhei) припадало під нагляд 60 своїх і 180 громадян (ще сусідньої і ще ворожої) ФРН. Теж не якийсь там орвелівський показник. Але - архіви Штазі з особовими справами і доносами - це тунелі з паперовими архівами (увага!) загальною довжиною 180 кілометрів. Буквами напишу, бо ви не повірите. Сто вісімдесят. Кілометрів. Шість мільйонів папок з особовими справами. Плюс десять тисяч мішків з недознищеними документами.
Чому ці два приклади (хоча можна було говорити і про інші держави під впливом КДБ) важливі нам сьогодні? Я колись до війни писав про психологію Путіна, як вихідця з КДБ, який служив в Дрездені. Його посвідчення співробітника Штазі датоване 1985 -1989 роками. КДБ і створив Штазі у 1951 році, і це той випадок, коли учень за багатьма показниками перевершив вчителя.
Тільки штатних співробітників там було близько 90 тисяч осіб, на 16 мільйонів населення ГДР, і 200 тисяч позаштатних. Путін керував одним з підрозділів Штазі під грифом “К1”, політична розвідка на території ФРН. Офіцери КДБ і Штазі товаришували між собою, падіння Берлінської стіни було для них шоком. Дехто з німців застрелився, як генерал Бем, дехто, як генерал Фідлер, повісився (може й не самостійно).
Тому, коли ще давніше писали, що Путін відбудовує КДБ, я казав - ні, Путін намагається створити те, що він бачив як ефективне, Штазі, бо Перше головне Управління КГБ для нього було вже фантомом. Структуру більш точну, більш дисциплиновану, з абсолютним агентурним проникненням в усі верстви суспільства по максимуму в усіх країнах. Особистий друг Путіна, агент Штазі з 1974 року “Артур” Матіас Варнінг керував будівництвом газопроводу “Північний потік”.
Друга обставина, чому я згадав агентуру КДБ в радянських республіках і Штазі в ФРН - це чинники, які сильно полегшували вербування. Відсутність мовного бар’єру, спільне недавнє історичне минуле, зрозуміло, хто за скільки продається, і що може бути предметом шантажу або іншого психологічного тиску.
Весь це набір параметрів, включно з безпроблемним переміщенням через кордон і легким працевлаштуванням, був донедавна і у нас. Всі тридцять років. А зараз ще хаотична масова міграція.
Виходячи з вищесказаного, кількість російської агентури у нас - це скромно кажучи, десятки тисяч осіб. Від підлітків та вуличної гопоти - і аж догори.
Так, ми щодень читаємо по кілька повідомлень СБУ про викриття і затримання різного роду дрібних зрадників. “Рибальська сітка” дійсно стала щільнішою. Але “груба риба” її або оминає, або прориває. Безумовно, що є ще багато ефективних дій, про які ми довго не прочитаємо у відкритих джерелах. Але повторюся, контррозвідка - це інструмент, який діє в рамках законодавства, за посадовими інструкціями і законами, які формують політики.
І які іноді в ручному режимі регулювали ці інструкції. Теж про це не раз писалося.
Трохи про європейський та американський театр агентурної війни. Ми бачимо, як в цій фазі, при масштабній підтримці народів, в їхніх країнах масово вигулькують експерти зі своїм “не всьо так однозначно”, від діда-миротворця Кісінджера до якихось молодих ноунеймів з апломбом глибоких знавців України і Московії.
Про Європу скажу, що в момент розпаду СРСР було багато механізмів консервування чинної агентури “на майбутнє”, наведу два.
Один - це людина добровільно заявляла, наприклад, що була агентом Штазі, і така “явка з повинною” не лише позбавляла, згідно законодавства ФРН, кримінальної відповідальності за шпигунство, а й створювала ореол чесної і порядної людини. Справедливості заради треба зазначити, що сотні завербованих інформаторів Штазі самі приходили в контррозвідку здаватися, розповідали друзям і знайомим, але це було ще до падіння Берлінської стіни. І це крапля в морі. Два роки тому, при Меркель (до речі, фрау починала кар’єру прес-секретаркою прем’єра ФРН Лотара де Мезьєра, також агента Штазі на псевдо “Черні”), в ФРН взагалі скасували перевірку на приналежність до Штазі.
Другий - це різні “політичні в’язні”, “дисиденти”, біженці-перебіженці, і всяке таке, що автоматично викликає симпатію і підвищену довіру.
Журналісти - окрема тема, як і кримінальний світ. Один з керівників радянських спецслужб Леонід Шебаршин казав, що розвідники можуть знайти журналіста в будь-якому виданні, який опублікує потрібний текст за гроші або випивку. Напевне від надмірної балакучості він застрелився у 2012 році.
Додам, що агент високого рівня може просуватися нагору буквально десятки років, аж доки досягає цілі. Так було, наприклад, з особистим референтом німецького канцлера Віллі Брандта, Гюнтером Гійомом, який йшов до такого рівня впливу через соціал-демократів двадцять років.
Повернімося до нашої прикрої реальності. Агентурний вплив у демократичній країні, навіть в умовах війни - це далеко не фотографування місць поціляння ракет і поширення рашистської пропаганда в соцмережах. Такої дрібної погані багато, коштують дешево, легко замінюються на таку саму наволоч у випадку викриття, і ніхто за ними в Кремлі не побиватиметься. По ним власне і йде наша оперативна звітність в відкритому інформаційному просторі. Коли майже в кожній єпархії Московського патріархату формувалися збройні банди (їх здебільшого зачистили у 2017 році) - тут теж очевидний склад злочину, включно з попами-кураторами.
Зараз інший етап, коли активність агентури впливає на прийняття чи неприйняття тих чи інших законів (про механізми поговоримо згодом), на розмивання патріотичних переконань, ретрансляцію ідеологем російських агентів на Заході, дискредитацію цивільного керівництва держави і армії.
Створюється враження, що запеклість війни зменшила і переформатувала цю хитру діяльність в пряме шпигунство, але це не так. Нинішній етап агентурної війни навпаки, активізував російську легальну і нелегальну резидентуру по всьому світу, “пробудив” сплячу агентуру, так само, як вони дістають старі радянські бомби і ракети з розконсервації.
Якісь рекомендації на цю тему проблематичні в тому, що вони будуть або незрозумілі читачам і справедливо, хоча й непублічно критиковані професіоналами. Або урочисто-поверхневі, в стилі деяких наших спікерів та “Капітанів Очевидність”. Говорити про необхідність реформування спецслужб - вже говорено-переговорено, я сам у цьому разом з друзями намагався кілька років брати участь, і це печальна історія, достойна Шекспіра, з точки зору драматизму і відчутності результатів.
Потрібна нова стратегічна концепція, пакетна зміна законодавства в сфері нацбезпеки, щоб наші “рибалки” не плуталися в сітках.
Яка? Хто її автор-актор-реалізатор? Спазматичне реформування сфери нацбезпеки ще недавно нагадувало стародавній біологічний експеримент, коли крізь жаб’ячу лапку (оремо від жаби) пропускали електриний струм, і вона сіпалася, як жива.
Ще раз нагадаю, що стратегічні параметри національної безпеки визначають політики. Вони кажуть “на часі” або “не на часі”, і мотиви таких казань можуть бути самі різні. У тому числі і вищезгадані. Люструвати себе політики не змогли, декомунізація ще раніше перетворилася на огидний фарс. Лише зараз через РНБО і суди почалося якесь “видавлювання кацапа з себе по краплі”.
Громадянське суспільство? Воно, звісно, має рацію. Але тепер має ще й кулемета. І у цій делікатній ситуації воно, безумовно має право голосу, але не право “стріляти на голос”. Бо про “дружній вогонь” ми вже начулися. А дехто й набачився. Малограмотні мантри про “український Моссад” глохнуть при аналізі оперативних спроможностей добровольчих формувань територіальних громад.
Профільні відомства? Традиційно чутливі у всьому світі “кото-собачі” стосунки правоохоронців і спецслужб, в українській своїй версії вже мали низку трагіфарсів. Хотів написати “до війни”, але після 2014 року була коротка фаза більшого взаєморозуміння, як нині, після 24 лютого. А потім природа взяла своє, як то кажуть. Тому згадаймо в цьому контексті про так звані “операції під чужим прапором”. Термін з ХVІ сторіччя, коли пірати вивішували на кораблі прапор дружньої до торговельного судна країни, щоб захопити його.
Лишається вище керівництво держави, армії, РНБО. Тут на тактично- оперативному рівні нарешті постійно щось відбувається. Іноді по ділу, а іноді “з гімна і палок”. Всі ці пазли якось потроху сповзаються докупи, але загальний малюнок усе ще невиразний.
Нам потрібен аналог House Un-American Activities Committee (після 1968 року - “Комісія з внутрішньої безпеки”) - Комісія по розслідуванню антиукраїнської діяльності. Нам потрібен свій “Патріотичний Акт”. Просте посилення контррозвідувального режиму в існуючих протоколах - це як ставити HIMARS на пікап.
Нам потрібні нові, сучасні сітки, щоб гаслом дня для фахівців в сфері нацбезпеки стало: “Прийдіть до мене, і я зроблю вас ловцями НЕЛЮДЕЙ”.