Яким чином можна оцінити рівень вразливості українського суспільства, зокрема в умовах агентурної війни ї інформаційної контратаки Росії? І при цьому не наразитися на патріотичну критику пильних співгромадян?
Керування поведінкою як окремої людини, так і суспільних груп - справа достатньо проста. Людина може і походить від мавпи (яку теж створив Бог), але людина соціальна поводиться як жаба - вона набуває температури оточуючого середовища. Про це чудово знають усі політтехнологи і майстри соціальної інженерії. Звісно, вони декорують свої цинічні технології в симпатичні ідеологічні наративи. Але завдання у них гранично просте, суто технічне - привести виборця до виборчої урни і змусити його кинути туди виборчий бюлетень.
Передвиборча агітація - це маніпулятивні технології, а не балачки про “зміну переконань”. Періодично українське суспільство з цим стикалося, переживаючи одні й ті самі стани в послідовності: шок-депресія-торг-прийняття. Всі подальші зойки про “обман виборця” лунали або від політичних невдах, або від невиправних романтиків, що в принципі одне й те саме.
“Батьки” PR - соціолог Гарольд Ласвел (Harold Dwight Lasswell), журналіст Волтер Ліппманн (Walter Lippmann) і фахівець з реклами Едвард Бернейз (Edward Louis Bernays) - говорили про механізми управління персональною і масовою поведінкою дуже прямо і неполіткоректно, якщо дивитися з сьогоднішньої точки зору. Це були 20-30 роки минулого століття. Від тих часів і до сучасних маркетингових технологій “підштовхуючої поведінки” Талера і Санстейна (Richard Thaler & Kass Sunstein), а також до сучасних механізмів вербування і допитів, - в людській натурі не змінилося нічого такого, на що не можна було б вплинути. Питання лише в тому, скільки часу і грошей виділяється на організацію керування поведінкою.
Масштаби впливу можна розділити на три кластери - загальнодержавний, груповий та індивідуальний.
Багаторічна естонсько-українська програма “Стійка Україна” ще до великої війни, проводячи соціологічні дослідження, фокус-групи та глибинні інтерв’ю, застерігала:
“Між державою та громадянським суспільством існують значні розриви, які перешкоджають ефективній співпраці.
Ці розриви (у цінностях, цілях, мотивації, можливостях та комунікаціях) будуть послаблювати загальну стійкість України до викликів внутрішньої та зовнішньої безпеки та унеможливлюють взаємодію між громадянським суспільством та органами державної влади на новому рівні”.
Ці п’ять вищезгаданих розривів між владою і суспільством були і залишаються мішенями противника. Загалом банальні соціально-політичні суперечності шляхом інформаційних і агентурних впливів показуються ворогом в інформаційному просторі як катастрофічні і нездоланні.
Тобто, там, де є природна тріщина, ворог показує нездоланну прірву і “зраду”.
Сьогодні головним об’єктом інформаційної атаки є мотивація. Це наш головний природний ресурс, про масштаби якого ворог досі не підозрював. Якби самою лише мотивацією можна було воювати, наші Збройні Сили вже б пили зелений чай з китайцями на демаркаційній лінії десь за Уралом.
Посадові особи завжди почуваються невпевнено, коли від них вимагають відкритості і прозорості в їхній діяльності. Війна створила для них зручний аргумент на користь закритості, який в соціальних мережах звучить як “не на часі”. Громадські організації з їхніми довоєнними запитами повної підзвітності влади суспільству досить легко тепер трактуються владою як “корисні ідіоти”, що мимоволі допомагають ворогу.
Ворогом створюються два взаємовиключних наративи. Перший - пихаті державні службовці, корупціонери, хочуть розкрадати фінансові потоки західної допомоги. Другий - крикливі малограмотні активісти з комплексами меншовартості постійно пхаються не в свою справу. Спеціальні люди помалу піднімають градус взаємних образ в цих групах, використовуючи саме чутливе - тему захисників України і жертв, які зростають через злочинну діяльність чи бездіяльність групи-антагоніста.
Нагадаю, що в ефективній пропаганді не існує зовсім вигаданих впливових тем. Міністр внутрішніх справ заявляє, що у розкраданні гуманітарної допомоги лідерами є Київ і Львів, заступниця міністра оборони делікатно нагадує, що патріотична активність “корисних ідіотів” в соціальних мережах може мати негативні наслідки для обороноздатності країни. А ворог таке реалістичне подієве ядро загортає у відповідні емоції та акценти, як свинцевий сердечник кулі упаковується в латунну оболонку для більшого вражаючого ефекту.
Наступний рівень - це те, що відбувається з соціальними групами. Мільйони людей покинули свої домівки, країну. Більша частина повертається, але вже шукає інших місць для постійного проживання. Тобто, соціально-комунікаційний простір для них стане зовсім інший. Психотравмуюча ситуація, на відміну від 2014 року, поширилася на всю країну. Особисте горе кожної людини, незалежно від подієвих обставин, переживається, як найбільша трагедія і проектується на решту суспільства.
У цій біді є одна хороша новина - робота противника за старими шаблонами втрачає ефективність. Бо попередніх, довоєнних алгоритмів міжгрупової взаємодії, а, отже, і попередніх можливостей для дестабілізації суспільства, більше не існує. Треба створювати нові.
Ми бачили, як безуспішно “гойдалася” спроба мовного конфлікту. “Погані” переселенці проти “хороших” місцевих і навпаки - теж якось зав’язло. Взаємне нацьковування тих, що лишилися, і тих, хто виїхав, - при сильній динаміці повернення теж безперспективне. Це не означає, що таких невротичних сюжетів не існує. Але поки що вони капсулюються в рамках окремих побутових епізодів.
Здійснення масштабних інформаційних стратегічних операцій поза кабінетним плануванням взагалі справа дуже невдячна. Ніхто достеменно не знає, як саме розвивається суспільство. Фундаментальна наука колись зіткнулася з фактом, що у рамках природничо-наукової парадигми є явища, які можна лише констатувати. Але неможливо пояснити і передбачити. Коефіцієнт корисної дії стратегування - як у паротяга. Багато шуму, диму, і, чим далі - тим марудніше. Слона і кількох мудреців ще кудись перевезти можна. Але недалеко - або слон здохне, або мудреці здуріють.
Внутриполітична конкуренція, яка в Україні відновлюється, з одного боку, є свідченням повернення до нормального політичного життя. З іншого, є добрим (для противника) шансом спровокувати “дружній вогонь”, а на війні з цим завжди є проблеми.
Тобто під звичайну конкуренцію впливів “за щось-там-у владі” російська агентура буде підшивати свою конспірологічну підкладку. Самий простий прийом - це непропорційна драматизація масштабу явища. Багаторічну взаємну нелюбов двох-трьох високопосадовців нескладно перетворити в загрозу державного перевороту і лякати ним (вже за допомогою іншої агентури) посадовців, щоб ті прийняли “єдино правильне рішення”. Є інші схеми, але не будемо підказувати, лишень нагадаю, що одним-двома ходами пристойно спланована операція ніколи не обмежується.
Тепер про особистісний фактор. Люди перебувають в стані хронічного стресу. Але я б не перебільшував масовість їхньої дезорієнтованості і дезадаптації, це приблизно 20% людей. Що теж немало для потенційних ворожих маніпуляцій. Проте стану “контрольованого хаосу” противнику досягти не вдається. Що відбувається зі свідомістю цих 20%? Де “м’які місця” для імовірного вербування та використання їх “в темну”?
Перекладати “monkey mind” просто як “мавпячий розум” я не став, пальми у нас не ростуть. В зоопарках люди здебільшого з фрейдистською зацікавленістю дивляться на червоні мавпячі дупи, аж доки знервована таким аб’юзом мавпа не кине в них шматком свого лайна. Масове українське знання про поведінку мавп сформоване здебільшого казками і мультиками.
Термін “monkey mind” прийшов з буддизму як означення безглуздої людської гіперактивності, що дуже добре нині пасує до опису соціальних мереж. Мережі, у свою чергу, чудово віддзеркалюють кліпове, мозаїчне і міфологізоване мислення пересічної цивілізованої людини. Спокійна незворушність, яка в часи Будди вважалася вищою чеснотою, на тлі загальної невротизації виглядає підозрілим відхиленням і симптомом розумової відсталості.
Невротизована українська соціальна культура в умовах війни збільшує дезорієнтацію людей. Тобто люди самі хаотично намагаються розширити межі свого спілкування, щоб отримати більше інформації про ймовірні загрози і способи їхнього уникнення. Готовність людей “пити” з будь-якого джерела інформації обертається масовим отруєнням з джерел ворожої дезінформації.
Коли я раніше говорив про ймовірні десятки тисяч ворожої агентури в сьогоднішній Україні, тут треба уточнити, що не йдеться про одноманітну отару закомплексованих ідіотів зі смартфонами, які фотографують і пересилають ворогу краєвиди стратегічного значення.
Це такий агентурний непотріб, який складає дійсно широку основу піраміди ворожого впливу. Але якщо говорити про ефективність цих впливів, то візуально ми будемо мати перевернуту піраміду, де кількісно менша, але глибше і соціально вище інфільтрована агентура спричиняє більший руйнівний для національної безпеки ефект. Процес вербування зазвичай починається з виявлення людей, які можуть мати доступ до чутливої інформації або до важливих соціальних чи військово-економічних процесів. Цю людину можуть «вести» протягом певного періоду до того, як відбудеться перший контакт, зроблено доступ, або її можна «зарезервувати».
Також ми маємо багато прикладів людей, які самі пропонують ворогу співпрацю. Щодо потенційного агента проводиться попереднє дослідження для уникнення «подвійності» його дій. Як тільки з'ясовується, що людина має потенційний доступ до інформації, вербувальник розмірковує, чому формально лояльна людина може бути готовою до зради. Основний набір причин - це класична мотивація «гроші, переконання, компромат, марнославство» з додатковим аналізом поведінкових рис особи, що схильна до співпраці.
Спостереження за цілями іноді виявляє людей з потенційним доступом до інформації, але не дає чітких способів наблизитися до них. Тоді резидентура може запропонувати підхід через третю країну («операції під чужим прапором») або через ресурси, невідомі Україні.
Вербування людей з середовища громадянського суспільства набагато складніше, оскільки ці групи, як правило, складаються з людей, які знають одне одного багато років. Тут вживаються спеціальні «агенти доступу» до громадянського суспільства, до активістів, до громадських організацій, які засадничо відкриті і здебільшого наївні через свої поетично-міфологічні установки.
Як можна в цілому класифікувати цілі вербування? Це не повний перелік, а лише приклади:
1. Вербуються цивільні особи з доступом до військових технологій і взагалі до армійських справ (у тому числі цивільні родичі військовослужбовців).
2. Вербуються особи, які мають доступ до поінформованих і впливових людей. Це проксі-вплив, при якому ключова особа отримує правдиву, але фільтровану інформацію, укладену в такий спосіб, при якому приймається рішення, стратегічно вигідне противнику. Це дуже цінні люди, які називаються «агент доступу». Вони не мають особистого доступу до матеріалів, що становлять розвідувальну цінність, але підтримують контакти з тими, хто має. Така людина може бути зовсім простою, як, наприклад, сантехнік, масажист чи автомеханік, але вона регулярно має справу з державними службовцями, які мають доступ до секретних матеріалів.
3. Вербуються особи в розвідувальних агентствах. Тут у нас ситуація трагікомічна. Збіглий екс-генерал Наумов (вочевидь, збіглий зі всією базою даних) відповідав в СБУ як раз за внутрішню безпеку. І це лише крайній епізод в немалій низці таких персонажів, починаючи від колишнього очільника СБУ (2013-2014) Олександра Якименка. Нагадаю, що лише у 2014 році 90% співробітників кримської СБУ без особливих проблем перейшли на бік ворога.
4. Вербуються особи з громадянського суспільства, які завдяки власним здібностям стрімко здобувають вплив на громадську думку і можуть бути покликані на державну службу. Націлювання на таких перспективних людей відбувається на основі розвідувальної інформації, як з відкритих джерел, так і від агентів, які лише спостерігають за процесами, але не виявляють особистої активності.
5. Вербуються особи з діаспори. В ідеалі об'єкт повинен перебувати в країні з найвищим пріоритетом, але при масовому вербуванні країна проживання не має значення. Вони можуть повернутися в Україну з завданням або продовжувати діяльність в країні поселення.
6. Церковні кола, причому зовсі не обов’язково з УПЦ МП, яка надто «засвічена» і фактично отримала в українському суспільстві статус легальної резидентури ворога.
7. Різні перебіжчики і прохачі притулку. Це можуть бути щирі люди, до яких приходить резидент вже після отримання ними відповідного статусу в Україні.
8. Бізнесмени, контрабандисти, організована злочинність. Я би поставив знак «дорівнює» між цими всіма категоріями в українських реаліях.
Окремо треба вирізнити наркотичну залежність і сексуальні складові вербування, як гетеросексуальні, так і гомосексуальні. Це, узагальнюючи, біблійна історія Самсона, секрет сили якого йому на згубу успішно використала коханка Даліла. В різних країнах ці прийоми називалися по-різному: «медова пастка», «ластівка»,«ворон». Є десятки загальновідомих прикладів людей, переважно з часів «холодної війни», які потрапили в розвідувальну пастку сексуальним шляхом і були викриті, але сотні і тисячі залишилися в статусі завербованих.
Можуть діяти інші чинники, наприклад, справжня дружба. Інформаційні запити починаються безневинно, зазвичай запитуючи про самоочевидні речі, щоб не було очевидної підстави відмовити. Потім завдання ускладнюються, але все ще не містять формальних ознак складу злочину. Взаємодія стає більш чутливою, особливо коли куратор просить щось засекречене, але з поясненням, що завербований насправді нікого не зраджує. Він просто всім допомагає. Це переломний етап, на ньому відбувається закріплення психологічного контролю за об'єктом.
Що з усім цим робити? У 1947 році Хорхе Луїс Борхкс написав оповідання “Німецький реквієм”, після чого його ледь не звинуватили в виправданні нацизму. Хоча висновок цього твору був: коли ви маєте справу з безпрецедентною формою аморальності, вам треба виробити нову, більш жорстку систему моралі. Нова система політичної моралі, тобто мотивації в прийнятті рішень, потрібна була Україні ще 30 років тому. Але так не сталося, і тому ми не Польща і не країни Балтії.
Кандидатський статус до членства в ЄС (хоча Туреччина його отримала 23 роки тому) це наша політична перемога осені 2013 року, які ми здобули дуже дорогою ціною. У вимогах до цього статусу є низка невідкладних реформ, зокрема - прийняття комплексного стратегічного плану реформування сектору національної безпеки.
Політичної волі на радикальні реформи в цій галузі, яка залишилася пострадянською, у жодної української влади не було. Хоча саботаж став настільки банальним явищем, що вже сприймається просто, як буденна частина повсякденного життя. Не дуже видно такої політичної волі і зараз. Заяви - це просто слова. Тому що радикальні зміни заторкують саму владу на рівні її суб’єктів.
Численні громадські ради, які створювалися біля всіх владних структур після Майдану, були або імітаціями, або профанаціями, випусканням пари активістів “з вулиці”.
Станом на зараз “monkey mind” в значно більшій мірі притаманний самим державним службовцям, ніж суспільству. Це означає, що тиск “ з вулиці” з запитами на участь в системі нацбезпеки буде лише посилюватися. Чим більше влада буде декларувати курс на стабілізацію, тим більше суспільство буде говорити про зміни. Це той самий розрив в мотиваціях, про які я говорив на початку.
Є ще цілком очевидний м’який тиск від союзників, бо не буває дружніх розвідок, бувають розвідки дружніх країн. Тобто, вимоги реформування - це не завжди вимоги реформування в наших національних інтересах, а реформування в інтересах союзників. У яких теж є свої інтереси.
Гіпотетично корисне створення принципово нових контррозвідувальних структур, які б відповідали вимогам часу, це справедливі, але “вологі марення” громадянського суспільства. Подивіться, що відбувалося довкола НАБУ, САП і подібних структур.
Є традиційна система співпраці діючої контррозвідки з громадянським суспільством, її протоколи мають бути радикально переглянуті і законодавчо розширені, за прикладом “Патріотичного акту” США після 9/11.
“Вулиця” зараз воює, але питання від їхнього імені є, кому задавати. Краще для всіх, щоб відповіді на ці питання знайшлися чим швидше.