Досягнення
Кадри вирішують усе? Насправді, у «оборонці» якщо й не усе, то майже. Прихід Айвараса Абромавичуса та його добровільне прохання звільнення рівно через рік як раз і є яскравим підтвердженням того, про що попереджали: в «оборонці» та військово-технічному співробітництві часто не діють закони звичайного бізнесу, оскільки це передусім інструмент зовнішньої політики кожної держави. Здається, усвідомив це й президент Володимир Зеленський. Тому що усі три кандидатури на посаду генерального директора держконцерну «Укроборонпром» були із середини системи, з великим (хоч і різним) досвідом – Михайло Морозов, Сергій Тихонов та Ігор Фоменко. Саме призначення Ігоря Фоменка (щоправда, поки що т.в.о.) генеральним директором «Укроборонпрому» фактично завершило перший і головний кадровий етап.
Звісно, далі буде заповнення 333 клітинок Мінстратегпрому – там також ризиків чимало. Хоча сформована команда урядових реформаторів у складі керівництва згаданого Мінстратегпрому стверджує: дефіциту кадрів немає. Важливо, що днями президент підписав закон про зміни бюджетного фінансування на 2020 рік. Цим законом передбачено, що вже в цьому році виділятимуться кошти на роботу новоствореного Міністерства з питань стратегічних галузей промисловості.
На сьогодні можна визнати, що головним досягненням дотичних до реформи ОПК людей та структур стала, як не дивно, гармонізація поглядів. Бо навіть на етапі створення-розгортання нового міністерства мала місце справжня інформаційна війна, що замішана на сталих конфліктах інтересів.
«Радарні системи» як початковий досвід першого холдингу. Слід одразу визнати, що останню крапку у створенні холдингів поставить парламент. Бо без змін до Закону України «Про особливості управління об'єктами державної власності в оборонно-промисловому комплексі» та прийняття нового Закону України «Про корпоратизацію підприємств ОПК» це насправді не можна буде зробити у тому обсязі, щоб працювати за світовими правилами. Але те, що перший холдинг фактично створений, надає чимало надій.
Йдеться про те, що наприкінці вересня на підставі внутрішніх рішень всередині «Укроборонпрому» було створено перший холдинг – «Радарні системи». Зокрема, після перемовин між 10 керівниками профільних підприємств було підписано Меморандум про взаємодію та успішну реалізацію стратегічного плану, створено Раду директорів та Раду головних конструкторів підприємств. Фактично завершено підготовку до акціонування підприємств та юридичного оформлення холдингу. Директор КП «НВК «Іскра», одного з найбільших підприємств створюваного об’єднання, Юрій Пащенко, переконаний, що вже на нинішньому етапі можливо досягти ефекту синергії. «Наразі є розуміння спеціалізації підприємств, є визначення, за якими напрямками розробок та виробництва озброєння і військової техніки які підприємства будуть головними. Ми розподілили ці компетенції, виходячи з профілю діяльності підприємств, і починаємо діяти», – зазначив Пащенко у жовтні ц.р. Об’єднання поки працюватиме на основі внутрішніх угод. Тобто, ідеологічні бар’єри знято.
Слід зауважити, що саме акціонування та корпоратизація, а потім, і часткова приватизація, можуть дозволити Україні отримати нове обличчя «оборонки». Задля того, щоб можна було входити у міжнародні оборонно-промислові об’єднання та створювати спільні з іноземними компаніями структури. І робитиметься це з метою отримання нових технологій та реалізації цього завдання з набагато меншими витратами. Лише один приклад: створення спільного україно-турецького СП з виробництва ударних безпілотників не тільки надає Україні технологію, але робить кінцевий продукт на 35% дешевшим.
Що ж до часу, то віце-прем'єр-міністр – міністр з питань стратегічних галузей промисловості України Олег Уруський озвучив цього тижня оптимістичний сценарій: потрібно рік-півтора.
Ризики
Ризик номер один: парламентський фільтр. Як вже зазначалося вище, уся когорта реформаторів виявляється заручником парламентського бачення усіх процесів трансформації ОПК. Можливо, це непогано, з огляду на додаткову ланку контролю. З іншого боку, значна кількість контролюючих органів, особливо, в разі різних поглядів на ті чи інші законодавчі акти, може призвести до суттєвого гальмування реформаторства. То ж, співпраця уряду, і зокрема, Мінстратегпрому, із парламентом стає ключовим елементом реалізації запланованої трансформації ОПК.
Ризик номер два: lack of money. Почати логічним буде із того, що заплановане переозброєння країни в межах оборонного бюджету на рівні 22 млрд. грн – це не просто сумно, це високоточне ураження власної промисловості. Особливо, на тлі ймовірних закупівель іноземних озброєнь. З прийняттям бюджету 2021 стане зрозуміло, наскільки насправді держава має намір здійснювати реформу ОПК. Бо зміна форми та створення гнучких акціонованих структур може так і залишитися передумовою реформи. Так чи інакше, держава мусить забезпечити розвиток технологій та їх реальне впровадження у виробництва – внутрішніми замовленнями.
Яскравий приклад: коли у 2013 році Embraer почав виводити на ринок конкурента Ан-178, уряд Бразилії виділив на внутрішні замовлення 2,4 млрд. дол. Нині Україна почала наздоганяти країну, яка у цій сфері у часи Олега Антонова відставала років на 30, не менше. Минулого тижня оголошення про замовлення Міноборони трьох Ан-178 у багатьох викликало суперечливу реакцію: це ж не має жодного відношення до підготовки ЗСУ до війни та опору агресору. Так, це правда! Але якщо такий крок не зробити, вітчизняний авіапром ніколи не вийде із мертвої петлі…
«Нічого у світі не відбувається без грошей», – часто повторюють на прагматичному Заході. Так, не можна із цим не погодитися. То ж питання фінансового важелю для Мінстратегпрому може стати одним із ключових.
«Наразі ми працюємо над таким питанням, як передача ДІФКУ – Державної інноваційної фінансово-кредитної установи, – від Мінекономрозвитку до нас. Нині триває процес узгодження. Щоб можна було фінансувати оборонні проєкти, заохочувати розробників зброї. На жаль, ми не змогли своєчасно вступити у бюджетний процес 2021 року. Але на засіданнях уряду та у роботі із парламентськими комітетами ми намагаємося досягти порозуміння щодо необхідності збільшення статутного капіталу ДІФКУ», – каже Олег Уруський та додає, що Мінстратегпром хотів би отримати три мільярди гривен, «але якщо, навіть, буде 1 мільярд, для старту це може виявитися достатнім».
Для старту – так. Для розвитку технологій – це майже ніщо. Варто нагадати: лише тільки невеличка за структурою американська DARPA – Управління перспективних дослідницьких проєктів Міністерства оборони США, – має щорічний бюджет досліджень у три мільярди доларів. При цьому чиновники Пентагону навіть не мають права втручатися у діяльність цієї структури.
Отже, коштівлише від державного оборонного замовлення та ДІФКУ насправді недостатньо для розгортання інноваційної діяльності у стратегічних галузях промисловості. Тут, очевидно, потрібне мистецтво залучення приватних та іноземних структур. Бо трансформація оборонної промисловості без проривних результатів навряд чи викличе задоволення в середовищі військових та зброярів. Та й в суспільстві також.
Ризик номер три: чи усі щирі однодумці оборонно-промислового реформування? Тут, до речі, потрібно почати з президента. Бо вся військово-промислова історія сучасної України потерпала від негнучкості президентів та прем’єрів. Вони то воювали за збройний бізнес (Ющенко-Тимошенко; Ющенко-Янукович), то самочинно підпорядковували собі господарську діяльність оборонно-промислових утворень (Янукович, Порошенко). Інколи, суто через експорт зброї – при повній відсутності держоборонзамовлення (Кучма). Отже, на сьогодні майже єдиним управлінським атавізмом залишилось право президента призначати гендиректора «Укроборонпрому».
То ж речення «кадри вирішують усе» означає передусім, що усі реформатори дивляться у одному напряму. У цьому контексті надзвичайно важливою є заява віце-прем'єра Уруського про те, що Мінстратегпром не втручатиметься у господарську діяльність підприємств та об’єднань. Більше того, він запевнив, що й керуючі холдингові компанії – «Оборонні системи України» та «Аерокосмічні системи України» дозволять профільним холдингам самостійно реалізовувати не тільки напрямки власного розвитку, а й отримати право самостійного експорту. А спецекспортери, яких має залишитися лише три, будуть спиратися на власний досвід, активний маркетинг та зв’язки на традиційних ринках. Саме така конкуренція між «внутрішніми маркетинговими структурами» та самими спецекспортерами має призвести до балансу співіснування.
Баланс між імпортом та внутрішнім замовленням. А от цей баланс забезпечити набагато складніше. Взяти, наприклад, кораблебудування. Автор цієї статті є щирим апологетом того, що у першу чергу держава має забезпечити надійних захист територіальної цілісності, надати Збройним Силам можливість захищати країну, хай, навіть, шляхом вимушеного імпорту. У тих сегментах, де ОПК України не може швидко надати нові оборонні системи. Дуже показово це видно на таких ділянках як кораблебудування чи протиповітряна оборона.
7 жовтня у присутності Володимира Зеленського, який перебуває з офіційним візитом у Великій Британії, міністр оборони України Андрій Таран та державний секретар з питань оборони Великої Британії та Північної Ірландії Бен Уоллес підписали Меморандум про посилення співпраці між Україною та Сполученим Королівством Великої Британії та Північної Ірландії у військовій і військово-технічній сферах. «Важливий стратегічний документ, на військово-морській базі підпишемо цей меморандум на суму 1,25 млрд фунтів стерлінгів. Ми всі віримо, що знову з'явиться військово-морський флот в Україні, і, нарешті, мені здається, це перший такий важливий потужний крок», – зазначив з цього приводу Зеленський. Йдеться про будівництво восьми ракетних катерів, хоча наразі невідомо, про яку саме модель катеру та ракети йдеться. Експерти прогнозують, що із високим ступенем вірогідності може йти мова про сучасний катер Р50 та ракету NSM (Naval Strike Missile) — протикорабельну ракету виробництва норвезької Kongsberg Defence & Aerospace з дальністю ураження 180 км. Це дуже потужна зброя, навіть для РФ. Крім того, Україна може отримати й 16 американських катерів MARK VI, що значно посилить ВМСУ.
Водночас українські кораблебудівники кажуть, що Україна досі володіє унікальними технологіями кораблебудування, і якщо не почати замовляти щось для ВМСУ, ці технології будуть остаточно втрачені. Директор - генеральний конструктор ДП «Дослідницько-проектний центр кораблебудування» України Вадим Борисов перелічив, що в Україні розроблено сучасних проєктів ракетних катерів водотоннажністю від 140 до 470 тон, які не гірші за британські чи американські, а перший замовлений, в залежності від комплектації, може бути побудований за 18 – 24 місяці. Є можливість і будівництва вітчизняного корвету. Щоправда, значну частину озброєння все рівно необхідно замовляти за кордоном. А ракета «Нептун» на сьогодні розроблена як береговий комплекс – на створення корабельного знадобиться час.
Це напрям, який слід віднести до середньострокового планування. Так само, як і замовлення розробок вітчизняного ЗРК. Наприклад, на ДержККБ «Луч» з 2016 року затверджені Міноборони аванпроєкти створення ЗРК дальністю ураження 30 і 100 км. Можна, звісно, націлитися за закупівлю іноземного, і для забезпечення потреб сьогодення це буде виправдано. Як, скажімо, у випадку того ж Азербайджану, що своєчасно купив ізраїльські системи ППО Barak-8. Разом із турецькими ударними безпілотниками Азербайджан виявився більш підготовлений до війни, ніж Вірменія. Але не можна не погодитися із генеральним конструктором ДержККБ «Луч» Олегом Коростельовим у тому, що в разі відсутності замовлення власних розробок Україна завжди знаходитиметься у залежності від ласки іноземного виробника. А ця війна вже продемонструвала, що партнери можуть занадто довго не йти далі стурбованості і стриманості.
То ж, ми мусимо чітко усвідомлювати, для чого робимо перетворення. Можливо, вперше у новітній історії України вдасться вийти за межі суто «латання дірок» та розпочати й проєкти хоча б середньострокового планування. Ну, про довгострокове поки що взагалі мовчимо…