«На посаді водія-санітара моїм завданням була евакуація поранених і тіл убитих»
Зустрічаємось у кав'ярні в Тальному. Саша — короткострижений брюнет у чорному худі й сірих спортивних штанях.
— 14 вересня, коли мене звільнили з полону, я важив 60 кілограмів. 30 жовтня повернувся до бойової ваги — 77 кілограмів. Виходить, що 17 кілограмів набрав за півтора місяця, — посміхається. — Поки був у полоні, найбільше скучив за борщем та оселедцем. Ну і за солодощами.
Поки чекаємо на каву, Олександр розповідає свою коротку біографію.
— Народився в Кобриновій Греблі, у селі закінчив 9 класів. У родині був найменшим, бо маю ще старшого на п'ять років брата. Після школи з 2016 по 2019 рік навчався в Черкасах, в автодорожньому ліцеї. Отримав посвідчення водія й працював у кількох фірмах, розвозив продукти. У листопаді 2019 року сказав, що хочу служити в армії. Рішення ухвалив безвідносно до прикладу тата, який тоді воював в елітній 36 бригаді морської піхоти під Маріуполем. Батьки, а особливо мама, сприйняли моє рішення без особливого ентузіазму. Однак я переговорив з татом, і він, коли побачив мою наполегливість, сказав, що знайде мені місце водія в 36 бригаді.
У січні 2020-го Олександр підписав контракт, за місяць пройшов у Миколаєві курс морського піхотинця й отримав призначення у бригаду на посаду водія-санітара.
— У бригаді мені все подобалося — і навчання, і тактична медицина, і автомобіль, який мені надали — американський військовий Hummer, — продовжує він. — У червні виїхали на полігон в Олешки, де пройшли бойове злагодження. У липні прибули на ротацію у село Водяне біля Маріуполя. Моїм завданням була евакуація поранених і тіл убитих. 27 липня я вже евакуював важкопораненого — йому відірвало ногу. Слава богу, не розгубився і все зробив як слід. Після 11 місяців у зоні бойових дій навесні 2021 року повернулися до Миколаєва. З батьком були в різних місцях — він був водієм мінометного взводу, а я — санітарного.
Тоді ж Олександр отримав місячну відпустку, під час якої познайомився в Тальному з нареченою. А вже в грудні 2021 року після чергової серії навчань і тренувань 36 бригада повернулася у Водяне.
— Під час повторного заїзду в зону бойових дій уже не мав ніякого хвилювання. Знав, що робити. Тільки важко було переносити розлуку з дівчиною. Про велику війну, яка насувалася, я старався не думати — просто робив свою роботу. Та й не готували нас до неї.
«Вийти на вулицю по воду означало відразу померти»
— За чотири дні до початку війни орки почали несамовиті обстріли, в тому числі із забороненої 152-міліметрової артилерії. Розвідники нам повідомляли про накопичення техніки на тому боці, але наказували продовжувати спостереження. О четвертій ранку 24 лютого почався сильний обстріл командно-спостережного пункту й усіх позицій хлопців на передовій. У нас пропав зв'язок, а росіяни посунули на село Талаківку, намагаючись там прорватися. Пішли перші поранені мирні жителі з цього села. Проти нас задіяли авіацію — гелікоптери й літаки. Прилетіла перша бомба й просто знищила позицію. Ми мали двох загиблих. Тіло одного знайшли, а іншого ні. Однак прорватися росіяни не зуміли — ми міцно тримали позиції аж до 28 лютого. І лише коли ворог прорвався з Криму й виникла загроза оточення, 1 березня наш батальйон відійшов у Маріуполь, до металургійного комбінату Ілліча.
Медичний взвод базувався в одному з пологових будинків. Росіяни підключили флот і стали зносити з корабельної артилерії поверх за поверхом цього будинку. Поранених до кінця березня ще евакуювали гелікоптерами в Дніпро. З 1 по 20 (березня) ми обороняли район Волонтерівка. До нас постійно приходили цивільні — просили медичної допомоги та їжі й води, бо не мали нічого. І це під безперервними авіанальотами ворога. Ми ж не могли нічого вдіяти, бо не мали жодної одиниці ППО.
Після 20 березня медичний взвод теж перебазувався на меткомбінат імені Ілліча.
— Попри думку, що на металургійних комбінатах були бункери, де ми ховалися, насправді був лише один бункер, який став братською могилою для багатьох хлопців, у тому числі й моїх друзів, коли туди прилетіла тритонна авіабомба, — каже Олександр. — Незважаючи на постійні авіанальоти, ми тримали завод до 11 квітня. Згодом командування повідомило, що прориватимемося колоною в Україну — попереду танки, далі решта. Однак всю колону просто розстріляли.
Після цієї спроби вирішили, що кожен вириватиметься самотужки. Одні вирішили переодягтися в цивільний одяг, інші — здатися в полон. Ми з батьком і ще багатьма проривалися на Азовсталь, де був полк «Азов». Нанесли на техніку російські розпізнавальні знаки й у складі 120 одиниць, обдуривши росіян, зайшли на Азовсталь. Там бракувало їжі й боєприпасів. Мусили їсти навіть собачий корм. На початку травня я остаточно зневірився, що виберуся звідти живим. Вийти на вулицю по воду означало відразу померти. Пробивали технічні труби й чекали, поки накрапає чайник. Потім кип'ятили на вогні. Госпіталь був на позиції Залізяка. Туди навіть заходити страшно було: хлопці лежали один на одному — ампутанти, важкопоранені. Спроби прорватися гелікоптерами й евакуювати поранених закінчилися трагічно — дві машини з 300-ми збили. 15 травня нас вишикували й повідомили, що єдиний вихід — полон. Запевнили, що там ми пробудемо максимум три місяці, нас ніхто не битиме. 20 травня під час здачі в полон були представники Червоного Хреста, що лише підсилювало впевненість, що все буде добре.
«Ми каталися по землі, а нас били й били»
Полонених захисників Маріуполя повезли в сумнозвісну Оленівку на Донеччині. Там в Олександра вилучили всі документи, сфотографували, представники ФСБ провели йому перший допит. 25 травня трьома «камазами» бранців відвезли до тюрми російського Таганрога.
— Я їхав у третьому автомобілі й почув, як по прибуттю лупцюють хлопців з перших двох. Ми вистрибували із зав'язаними очима й нічого не бачили, а нас нещадно били. (Знущання і побої під час прибуття в колонію чи СІЗО в РФ називають «прийомкою». За інформацією Незалежної міжнародної комісії ООН, «прийомку» застосовують у більшості закладів, де утримують полонених громадян України). Я був ошелешений, просто не міг повірити, що таке можливо. Ми каталися по землі, а нас били й били.
Уже в СІЗО до мене вперше застосували електрошокер — страшна річ. У камері обробляли ідеологічно — змушували вчити російські пісні й вірші. На першому допиті розповів правду — що я був водієм евакуаційного автомобіля й вивозив поранених. Не повірили — підключили до шиї електропроводи й вдарили током. Я відразу знепритомнів. На подальших допитах розказував, що серед полонених є маса свідків, які бачили, де я був і що робив. Однак вони хотіли, щоб я обмовив себе і зізнався, що розстрілював цивільних, руйнував Маріуполь і мародерив. Фактично свою провину хотіли перекласти на нас. 7 червня нас перевели до Воронежа — там стало ще гірше. Побили ще сильніше. Били просто тому, що мали можливість. Застосовували палиці, шокери. Сеанс побиття влаштовували щонайменше раз на тиждень. Питають: «Ти убивав цивільних?». Чують відповідь і б’ють. Через тиждень ситуація повторюється: «Згадав?» — «Ні». І знову звіряче побиття. Потім міняються слідчі — і все починається знову.
1 жовтня 2022 року Олександра доправили у Володимирську область, село Пакіно. Там, аби принизити, увімкнули українську музику. На допитах клали обличчям у підлогу й лупили палицями по п'ятах. Годували дуже погано — супом, де плавала одна цибулина, та двома ложками каші. Усі без винятку росіяни, з цивільними включно, ставилися до полонених українців з величезною зневагою — називали вбивцями й фашистами. Зеки-кухарі могли замість баланди вдарити черпаком у голову.
У Пакіні Олександр пробув з жовтня 2022 року по червень 2023-го. У червні 2023 року Бондаренка перевели в селище Ударноє в Мордовії. Там росіяни колись карали відомого дисидента В’ячеслава Чорновола.
«Били струмом по статевих органах. Били гумовими палицями по голові. Це все супроводжувалося гучним сміхом»
— Він перебував там, де і я — у величезній на чотири корпуси колонії № 10. У кожному корпусі — понад 300 осіб. Загалом півтори тисячі. У Мордовії під час «прийомки» дуже сильно побили.
На кожному допиті — катування. Били гумовими палицями по сідницях, аж поки не репне шкіра. Потім поливали спиртом і далі били. Били струмом по статевих органах. Били гумовими палицями по голові. Це все супроводжувалося гучним сміхом.
Допити були щотижня. Питали одне й те саме: що я знаю про вбивство цивільних у Маріуполі? Знову вимагали взяти на себе. Якщо не погоджувався, клали на живіт, обмотували голову тканиною, руки заковували за спиною в наручники й лили воду на голову. У людини виникають відчуття, ніби вона задихається й тоне. У туалет з камери виводили по команді. На вісім в’язнів давали дві хвилини, щоб усі впоралися. Найбільший страх був, що повернуся додому інвалідом. Зі мною в камері було четверо контрактників, двоє мобілізованих і ще двоє цивільних, яких вхопили просто на вулиці Ірпеня за те, що їхні документи не сподобалися російському патрулю. І все, людина зникала. Якщо військові ще мають шанс бути обміняними, то цивільні, мабуть, чекатимуть до кінця війни.
«Перед приїздом уповноваженої з прав людини РФ тиждень нікого не били, перестали спускати на нас собак»
Якогось разу до нас із перевіркою приїхала уповноважена з прав людини в Росії Тетяна Москалькова. Нас тиждень не били, перестали спускати на нас собак, що було одним з улюблених їхніх занять. Проінструктували, що казати, як відповідати. Однак один хлопець із сусідньої камери поскаржився, що не має можливості зв'язатися з рідними. Наступного дня його побили з особливою жорстокістю. Могли не водити до лазні або позбавляти прогулянок. За місяць до обміну я взагалі не був на жодній прогулянці. Ми не мали жодної інформації — вони казали, що України вже немає. Показували нам пропагандистські сюжети, де ведучі стверджували, що Маріуполь розбомбив полк «Азов» разом з 36 бригадою.
13 вересня 2024 року, у п’ятницю, згадує Олександр, прокинувся з думками, як би уникнути чергового допиту й побиття. Коли раптом з перших трьох камер викликали контрактників на коридор з речами. Потім минули Сашкову камеру № 4 і викликали з інших. Коли поверталися, зупинилися: «Надо открыть четвертую. Бондаренко, с вещами на выход!».
— Був страх, що кинуть в іншу камеру, — каже Олександр. — Однак нас вишикували й віддали речі. З'явилися думки про новий етап. Проте цього разу не били взагалі. Завантажили в літак, і це була моя перша в житті подорож літаком. Летіли всю ніч, аж поки нас прийняли військові. Тут уперше за час полону я почув жіночий голос, коли нас переписувала якась дівчина. Замість автозака завели в автобус.
Хтось із конвою обмовився: «Їдете на обмін!».
Майже відразу пролунала репліка позаду: «Я вже увосьме їду на обмін!».
Однак погодували російськими сухпайками — це було вперше. З'явилася надія. Дали по цигарці й повезли просто в Чернігівську область. Дівчина, яка була в автобусі, розповіла про бойові дії в Курській області. Це був шок, і це було щастя. Повірив, що в Україні, аж коли зателефонував мамі. Особлива радість була, коли мама розповіла, що моя Катя чекала на мене, а, довідавшись про повернення, кинула роботу й виїхала на побачення зі мною.
Олександр каже, що камера й полон досі сняться, але набагато рідше, аніж бої в Маріуполі. Найбільше ж враження після повернення — люди, які розважаються і живуть так, ніби війни й немає.
Наступного тижня морпіх Бондаренко планує взятися за лікування. У полоні хлопець нажив купу болячок. Одна з них — кіста від побоїв на руці, яка довгий час узагалі не згиналася.
Олександр Бондаренко нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня й медаллю «За врятовані життя».
