Востаннє Оксана чула про сина в лютому. Тоді один звільнений з полону хлопець розповів, що бачив її Андрія.
— Але де лютий, а де липень. Їх постійно переміщують. І, зрештою, я не знаю, ні де Андрій, ні як він. Жодної інформації про здоров’я. Це дуже тяжко, тому що вже дуже довго. Сьогодні 442 дні тільки полону, — каже вона.
Андрій Колосінський — лікар-ординатор відділення анестезіології, реанімації та інтенсивної терапії гарнізонного госпіталю №555. І один з пів тисячі цивільних і військових медиків, яких утримує в неволі Росія.
Таку цифру озвучує Андрій Кривцов, який очолює громадську організацію “Військові медики України”. Спочатку це була ініціатива кількох родин військових медиків, які потрапили до полону в Маріуполі. Минулого літа сім’ї опублікували історії лікарів, щоб привернути увагу до них. І вже понад рік роблять все можливе, аби про них не забули.
Зараз це громадська організація, яка підтримує родини, вибудовує ефективніші комунікації з держструктурами, дотичними до питань полонених, і міжнародними організаціями. Вона опікується 45 військовими медиками, які перебувають у російському полоні.
— Наша задача не в тому, щоб зібрати велику кількість людей, а щоб виправляти проблеми, — каже Андрій.
Ми поговорили з мамою Андрія Колосінського Оксаною Яровою про реальність, у якій живуть родини полонених, та з Андрієм Кривцовим про те, чому так непросто витягати з неволі медиків. Про те, що змінилося в комунікаціях з боку держави, чому важливий міжнародний розголос і з якими проблемами все ще стикаються сім’ї полонених.
Син
— Якось я сказала синові, що якщо росіяни захочуть робити сухопутний коридор, то підуть на Маріуполь, — пригадує свою давню розмову з Андрієм Оксана. — “Мамо, місто вистоїть. Це півмільйонник”.
У Маріуполь Андрій разом з дружиною Ніною потрапив після закінчення військово-медичної академії. Обоє реаніматологи, з-поміж кількох мобільних військових госпіталів обрали 555-й. Це був 2021 рік, інтенсивна робота. Добу чергує Андрій, добу — Ніна. Зустрічалися вранці в госпіталі, коли була перезмінка.
— І тоді різні ситуації траплялися, — розповідає Оксана. — Як Андрія не було 6 годин у мережі, то вже хвилювалась: "Де ти, сину?" — "Ми літаємо". Це в них були евакуації гелікоптером. “Мамо, ми так низько летимо, що здається, крилом чіпляємо дерева”. Йому подобалася робота — а саме рятувати людей. Він відчував пацієнта, кожен випадок крізь себе пропускав. Я навіть мусила його просити звикати.
Андрій — лікар у третьому поколінні.
— Бабуся Андрія хворіла на цукровий діабет, мені часто доводилося ставити їй крапельницю вдома. А потім іти на роботу. То він уже з другого класу самостійно демонтовував системи для внутрішньовенного введення, — розповідає Оксана, яка щоразу, коли згадує ім’я сина, то каже лагідно — Андрійко.
У грудні 2021-го її розмови із сином стали зовсім короткими. На телефонні дзвінки він відповідав: “Мамо, я спішу”.
— Я відчувала, що щось не так. Але багато чого не розуміла, а він мені мало що говорив, — зізнається вона.
У цілодобовий режим роботи госпіталь перевели 22 лютого. Тоді зібрали весь персонал – і додому вже ніхто не пішов. Про подальші події Оксана дізнавалася не так від сина, як із новин. Він її беріг, як міг. А вона щодня моніторила всі доступні джерела, одночасно вивчаючи карту Маріуполя, в якому ніколи не була.
— Він весь час казав, що в нього багато роботи. Десь проскакували жарти, що ми до тривог звикли, як до кави. Незважаючи на ті умови, в яких вони опинились, він ще намагався нас якось підбадьорювати, жартувати, — каже Оксана.
Коли в Маріуполі зник зв’язок, то, щоб додзвонитися до рідних, Ніна з Андрієм мусили підніматися на 4 поверх госпіталю, який обстрілювали. Ніна телефонувала своїм. Андрій — своїм: мамі, батькові, бабусі.
— Я їм казала: дзвоніть до когось одного, до мене можете не дзвонити. Не тому, що я не хочу почути голос, а тому, що хочу, щоб ви були живі, — розповідає Оксана. — Крайній раз ми говорили 14 березня. Це була одна хвилина розмови з невідомого номеру: “Ми працюємо, роботи багато, здорові”.
Вона просила: “Ховайтеся, бережіть себе, виживіть”. А за два дні на територію госпіталю росіяни скинули авіабомбу. Оксана прокинулась, серце було не на місці. Усім домашнім сказала молитися.
— Влучили в хірургічний корпус. Найбільше постраждала саме операційна. Але лікарі вийшли без єдиної подряпини. Усі були дуже подивовані. Навіть хтось сказав: “З вами Бог”, — каже Оксана.
Вона розповідає так, ніби сама там була. Але направду це великий пазл, який вона складає вже більш ніж рік з розповідей друзів, звільнених з полону, з інтерв’ю, що знаходить у ЗМІ. Частинка за частинкою оприявнює для себе життя сина, якого так довго не бачила і не чула.
— Розумію, що Андрій вміє рятувати, а раз вміє, то інакше не міг би поступити. Він і повинен був рятувати. Але чому так сталося, що госпіталь, який, за всіма правилами, мав би перебувати на відстані від лінії фронту, не евакуювали, я досі не знаю, — говорить Оксана.
Їй хочеться мати хоча б відповіді.
У день обстрілу жодних звісток від Ніни з Андрієм не було. Тільки наступного ранку дівчина повідомила своїм батькам, що більше не можуть працювати в госпіталі і тепер у надійному місці. Пообіцяла час від часу виходити на зв’язок. Андрій тоді перевозив поранених і медичне обладнання. Далі від них були повідомлення або “+”, або “норм”. Про те, що вони на Азовсталі, Оксана зрозуміла тільки за кілька тижнів.
— Якоїсь миті ми запримітили, що вночі наші діти частіше з’являються в мережі, ніж удень. Ми вп’ятьох — я, батько Андрія, його бабуся, Нінині батьки — сиділи в мережі вночі й чекали на зелений кружечок. І вже було готове якесь питання, бо цей кружечок зникав дуже швидко. Це був такий цілодобовий марафон стеження за присутністю в мережі, — пригадує Оксана.
І якщо на перше питання ще був шанс отримати відповідь, то на друге — знову мовчання. Більшість речей відкрилося рідним значно пізніше. Про те, як на Азовсталі доводилось прати подерті простирадла, щоб у ранах поранених не заводились опариші. Про 38 годин поспіль за операційним столом. Про сотню операцій на день.
— Чимало я дізналась з інтерв’ю з Євгеном Герасименком, підполковником медичної служби, який добровольцем полетів на Азовсталь, — розповідає Оксана. — Я спілкувалася з Євгеном Петровичем після його звільнення. Перше, що він мені сказав: “У вас дуже порядний і відповідальний син”. Я сказала: “Дякую, але я хотіла б обняти його”.
Про те, що Ніна й Андрій отримали контузію, рідні дізналися вже після виходу Маріупольського гарнізону із заводу. У ніч з 27 на 28 квітня на Залізяку — польовий шпиталь, облаштований на Азовсталі, росіяни скинули авіабомби. А бетонні конструкції, що, зрештою, не витримали, продовжили обстрілювати з корабельної артилерії.
— На зв’язок діти вийшли тільки 29-го. Написали: “Живі”. І все. Про контузію я дізналась значно пізніше і не від них самих. І мені це було легше сприйняти, тому що ми побачили у відео з Азовсталі, як вони виходили своїми ногами. До того був ще один страшний момент. Я отримала повідомлення від Андрія: “Мам, якщо щось піде не так...” Далі були його розпорядження. Вони обоє розуміли, що великі шанси не вижити. Але дуже берегли нас від поганих новин, — каже Оксана.
16 травня захисники Маріуполя отримали наказ зберегти життя. Кожну дату Оксана тримає в голові, вони вервечкою зв’язують її із сином, де б він не був. 19 травня однокурсники Андрія і Ніни прислали Оксані скрин відео виходу з Азовсталі — на ньому обведено кружечками дві фігури.
— Рятували вони всіх. Лікарі прирівнюються до справжніх ангелів, які несуть тепло і зцілення. Але тепер нам усім треба бути небайдужими, щоб звільнити крила наших ангелів, — каже вона.
Боротьба за своїх
Відтоді про Андрія було лише кілька звісток. Дзвінок від Червоного Хреста про підтвердження, що він у полоні. У жовтні Ніна почула Андріїв голос, коли його мали етапувати з Таганрога. Далі був лист, який родина отримала в лютому 2023-го, датований листопадом.
— Це були 10 рядків стандартного тексту. З єдиним реченням, яке вибивалось: “Надеюсь, жена дома”, — розповідає Оксана.
Андрій не знав, що Ніну звільнили під час обміну наприкінці жовтня минулого року.
— Напевно, дзвінок з Червоного Хреста нас заспокоїв. Я весь час думала, що ми в кращій ситуації, бо маємо підтвердження від них. І ще такий момент — ми надіялись, що і справді за три місяці хлопців і дівчат з Азовсталі відпустять. Тож не дуже спішили збирати інформацію, документи, подавати заяву в поліцію, — зізнається Оксана.
Але згодом родина все ж приєдналась до інших сімей військових медиків, які так само опинились у полоні, і занурилась у безконечне листування з різними організаціями: Командування Медичних сил, Червоний Хрест, поліція, СБУ.
— Я постійно в чаті нашої організації, на всіх зумах. Це мені допомагає. Коли родина сама, то вона на такому роздоріжжі, не знає, куди має податися, куди стукати, кого смикати. Кажу вам, як є. А тут десь іде мобілізація загальних сил, додаткова комунікація. Ти вже не настільки розгублений, — пояснює вона.
З того часу, як родини об’єднали зусилля, щоб рятувати своїх рідних з полону, щось змінилося на краще, деякі старі проблеми залишились, а нові виклики з’явилися.
— Але ми всі так одне одного і підтримуємо. А ті, кого вдалося звільнити, продовжують боротьбу за тих, хто ще в полоні, — каже Андрій Кривцов, голова організації “Військові медики України”.
Далі його пряма мова.
“Це був непростий шлях, не без скандалів, але спілкування і з Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими, і з СБУ виросло на кілька рівнів”
— Рік тому все складалося реально дуже погано в багатьох аспектах. Наша система очевидно була не готова до такої кількості полонених. Тому часто від родин просто відмахувалися на різних рівнях. Але з того часу щось вирівнялось. І державні структури, які займаються питаннями полонених, нарешті зрозуміли, наскільки важлива нормальна комунікація з родичами. Це одне з головних досягнень.
Це був непростий шлях, не без скандалів, але спілкування і з Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими, і з СБУ виросло на кілька рівнів. З одного боку, вони вже готові ділитися з рідними інформацією, яку мають про полонених. Бо цього не було. І саме з цим ми багато боролися.
СБУ, маючи дані, не могло передавати їх у Координаційний штаб, бо це не було законодавчо врегульовано. Але зрештою вони знайшли якийсь механізм. І от зараз ми вже зверталися із запитом про конкретну людину й отримали відповідь, що вона жива, що її бачив свідок. Це дуже-дуже важливо для родин, які перебувають у стані перманентної невизначеності. Також маємо оновлення кабінету полоненого, де подібні дані будуть доступні для родичів. Побачимо, як це працюватиме.
З іншого боку, ми теж можемо бути корисні, бо інколи знаходимо більше інформації, ніж вони, в такому сарафанному режимі. Тобто вони ще не встигли опитати людину, а ми вже можемо сказати: дивіться, там вийшов такий-то солдат і він бачив оцю людину, можна скеровувати його до слідчого. І тепер уже це беруть до уваги. Міністерство реінтеграції надало роз’яснення, що робити, якщо родичі знайшли свідка.
Ці зміни — така спільна праця. Думаю, з нашого боку важливим фактором стало створення організації. Ми пояснили, що не просто якісь розрізнені люди, які бігають кожен сам по собі, а що ми структуровані і маємо конкретну мету. Ми виходили на контакт, пояснювали: або до вас приходять 30–50 родичів, які взагалі нічого не розуміють, або вони живуть, скажімо так, усередині організації. Адже коли до нас потрапляє нова людина, ми їй розповідаємо, що і як зробити, куди звернутися, який документ треба, де взяти шаблон. Тобто більша частина такої роботи спадає з плечей усіх цих державних структур. Ми все це робимо на рівні фундаменту.
А коли нам потрібна зустріч, то просимо: давайте поговоримо, накопичилась якась кількість конкретних питань. І вони зрозуміли, що так працювати набагато краще. Бо якщо взагалі футболити всіх, то це не найкраща тактика. Вона призводить або до мітингів, або до ще чогось.
Із СБУ було складніше, вони в принципі закрита структура. Але нам вдалося напряму достукатися до Василя Малюка на одній зустрічі. І після цього почалася ефективніша співпраця на рівні Об’єднаного центру з координації пошуку та звільнення незаконно позбавлених волі осіб внаслідок агресії проти України СБУ. Тобто інколи буває так, що треба трошки бажання згори – і тоді все налагоджується.
“У нас сталася така собі DoS-атака на Нацполіцію, СБУ та прокуратуру. Справ настільки багато, що вони не встигають працювати з ними”
— Усе ще є чимало ситуацій, на яких система серйозно висне. Приміром, людина перебуває в колонії, є відео з нею, є дзвінок від неї або лист, але російська сторона не підтверджує її. Через це в нас вона рахується як безвісти зникла, в обмінних списках її відповідно немає. Змінити статус можна і без підтвердження, процедура існує, але це декілька кіл пекла бюрократії.
Усе ще не вистачає якоїсь адекватної цифровізації, систематизації даних про полонених, їхньої синхронізації в різних структурах.
У нас сталася така собі DoS-атака на Нацполіцію, СБУ, прокуратуру. Справ настільки багато, що вони не встигають працювати з ними. Так було рік тому, і так зараз. Це при тому, що нам треба ретельно збирати докази, факти, щоб мати змогу покарати винних. А тут ми стикаємося з проблемами.
Приміром, якщо людина потрапляє в полон, інформації про неї немає, то поліція часто відкриває кримінальне провадження за 115-ю статтею — навмисне вбивство. Інколи доходить до того, що людина, яка вважалась зниклою безвісти, дзвонить родичам і каже, що вона в колонії, або від неї приходить лист. МКЧХ полон підтверджує. У Національному інформаційному бюро вона вже відповідно зареєстрована, а в поліції досі проходить за 115-ю статтею. Але яке ж це навмисне вбивство? Приміром, є 438 стаття — “Порушення законів та звичаїв ведення війни”. А це вже прерогатива СБУ.
І тут проблема в тому, що в нас слідчі є такими незалежними одиницями і дуже важко якось пояснити їм, що треба міняти статтю. “Людина зникла, тож треба 115-ту, у нас така процедура”. Подібний підхід неправильний.
Для поліції всі ці справи — висяки. Частково не з їхньої вини. У них реально немає, скажімо так, важелів впливу. Бо що говорить поліція? Так, ми розуміємо, що людина в полоні, але це не наша юрисдикція. Ми ж в Україні, а полонений або на території Росії, або на окупованих територіях України. Вони нічого там зробити не можуть. Ні якихось слідчих дій, нічого.
Знає щось СБУ, об'єднаний центр, але до Нацполіції вони не передають цю інформацію автоматично. А ті не завжди роблять запити. А якщо роблять, то геп між запитом і відповіддю може становити місяці. Комунікації шкутильгають. От і виходить, що поліція, яка розслідує справу, найменше знає про полонених і їхню долю.
Коли мою невістку Олену звільнили з полону, то десь за півтора місяця дзвонять з поліції і питають, чи маю якусь нову інформацію про неї. "У сенсі?" — "Ну, вона ж у полоні. Можливо, дзвонила". — "Вона вже в Україні півтора місяця". Це добре ілюструє ситуацію.
Тож якщо Червоний Хрест, наприклад, повідомляє родині, що підтвердив перебування їхнього близького в полоні, що ми робимо? Спершу надсилаємо листа до Національного інформаційного бюро. Отримуємо від НІБ папірець, в якому підтверджено зміну статусу. Потім маємо сходити із цим до слідчого Нацполіції або до СБУ, якщо справу передали туди. Далі треба звернутися до військової частини, щоб вони теж поміняли статус у себе. Так само ці дані ми передаємо до Координаційного штабу, Об'єднаного центру СБУ і так далі. Родичі все збирають самі, а потім з тими документами самі бігають.
І ми не проти робити це, розуміємо, що рук не вистачає. Але непогано було б, якби нам не чинили зайвих бюрократичних перешкод: відправив документи – їх опрацювали. Але, на жаль, не завжди так. Досі важко спілкуватися з ТЦК, деякими військовими частинами.
Коли, наприклад, потрібно зробити якийсь документ, ту саму довідку 55 про перебування в полоні, то дуже часто відмовляють у ній. А вона потрібна, зокрема, для отримання грошової допомоги, і її треба регулярно оновлювати. Або, не дай боже, якось не там кому поставити в запиті чи заяві, то весь пакет документів завернуть – і починай все спочатку. Іноді на такі листування з військовою частиною йде по пів року. Тобто фактично вона створює ці бюрократичні штуки. Але це ж ваша людина в колонії, чи ви не маєте тримати руку на пульсі, що з нею?
“Наша задача, щоб у кожної сім'ї був повний набір документів”
— Ми, приміром, стикнулись з проблемою, пов’язаною зі службовими розслідуваннями, які проводять військові частини за фактом потрапляння людини в полон. На їх основі вирішується дуже чутливе питання: людина сама здалася чи була захоплена. Приміром, ми таке отримували щодо 555 госпіталю. Там чітко, чорним по-білому написано, що через те, що закінчилися їжа, медикаменти, зброя, людям довелося здатися в полон, і це не є зрадництвом або проявом боягузтва.
Загалом, крім сповіщення про полон, яке родина має отримати протягом тижня, акт службового розслідування — головний документ-підтвердження, що людина перебувала в неволі. Тільки в ньому є відповіді на питання, як зник військовослужбовець, куди подівся. Якщо цей акт містить якусь секретну інформацію, то з нього роблять витяг. Але в родини це має бути.
Є військові частини, які без проблем видають документ. А є ті, що займають у цьому питанні незрозумілу позицію. Приміром, є частина А2802, це 36 окрема бригада морської піхоти.
На запит родин про отримання акта розслідування вони відповідають, що не вірять, що це дійсно родичі. Причому ми ж напряму спілкуватися з частиною не можемо у воєнний час. Робимо все це через військкомат. Той дає їм запит, а вони пишуть у відповідь: ми не впевнені, що військкомат правильно ідентифікував людину, тому не надамо інформацію, бо вона секретна. І це не поодинокий випадок. Причому дехто вже більше ніж рік у полоні, а родини досі не отримали копію акта або хоча б витяг.
Ми звернулися з приводу цього до Генерального штабу, як радить робити в цих випадках Мінреінтеграції. І нам прийшла відповідь від ВМС, що вони не розуміють, хто ми такі. І якщо ще раз напишемо скаргу до Генштабу, вони розглядатимуть це як приниження гідності частини і подадуть на нас до суду. Ми зараз намагаємося розібратися з цією проблемою разом з правозахисниками. Схоже, що настав час виходити на ВМС. Бо наша задача — не звинувачувати когось у чомусь. Наша задача – щоб у кожної сім'ї був повний набір документів.
“Наш обмінний фонд не такий яскравий, як у них, на жаль”
— Зараз наша організація об’єднує 45 родин, близькі яких досі в полоні. 36 наших військових медиків вже обміняли. Загалом додому, за моїми розрахунками, повернулись пів сотні медиків. Не так багато, хоча українська сторона постійно подає запити, вимагає повернути їх, але Росія відмовляється це робити.
По-перше, частина медиків — люди, які мають вищу освіту, тобто це офіцери. А Росія зазвичай вимагає на обмін людину відповідного статусу. І що вищий ранг, то складніший обмін. У полоні залишається багато медиків з високим званням — це майори, полковники, які потрапили до росіян, зокрема, із заблокованого Маріуполя. Росія вимагає, щоб за них віддавали таких само офіцерів. У нас, приміром, є герой України, якого утримують у неволі, і для росіян це реально знакова фігура.
Наш обмінний фонд не такий яскравий, як у них, на жаль. Більша його частина — це так звані мобіки “ЛНР-ДНР”. Росіянам вони просто не потрібні. І тут виходить така ситуація, що треба, щоб зійшлися всі зірки, щоб знайшлася людина, яку вони дуже хочуть собі забрати. І щоб не було когось іншого, кого нам дуже потрібно повернути. Бо полонених багато. Тому так важко витягнути наших медиків.
Є ще один момент, пов’язаний з ідентифікацією полонених. Бо ж у нас є не тільки медики з військових госпіталів, які підпорядковуються Командуванню Медичних сил. А є ще парамедики. У військово-облікових спеціальностях це бойовий медик, старший бойовий медик (вони приписані до військових частин). І не все на законодавчому рівні зроблено, щоб можна було їх підтверджувати як медиків. Тобто фактично їхній статус не унормований. У цьому випадку ми самі себе заганяємо в глухий кут. Це треба виправляти на законодавчому рівні, а не скидати на правозахисні організації. Це робота насамперед для профільного комітету.
“Ми хочемо підштовхнути нашу країну, відповідні структури, щоб вони виводили питання військових медиків на вищий рівень”
— Ми шукаємо шляхи, як вплинути на ситуацію з обмінами. І своєю задачею бачимо більше робити на міжнародному рівні. Зараз ми спільно із Центром громадянських свобод запускаємо інформаційно-адвокаційну кампанію, аби привернути увагу до медиків у полоні і згуртувати саме медичну спільноту на світовому рівні, домогтися від неї більш адекватної реакції.
Розповіді очевидців важливі, але хотілося б це питання перевести ще й у юридичну площину.
Є гарний прецедент, коли Міжнародний кримінальний суд на запит прокурора МКС видав ордер на арешт Путіна та російської омбудсманки Марії Львової-Бєлової за викрадення і незаконне вивезення українських дітей з окупованих територій.
Мені здається, що з військовими медиками міг би бути такий само, нехай прозвучить цинічно, але яскравий кейс. Бо вони вважаються некомбатантами, відповідно до положень Женевської конвенції, їх не мають права тримати в полоні. Росіяни це ігнорують, порушуючи норми міжнародного гуманітарного права.
Стаття 438 Кримінального кодексу — “Порушення законів та звичаїв ведення війни”, про яку я вже говорив, і є виходом на міжнародний суд. Справи військових медиків можна було б об’єднати в одну і розслідувати саме за нею. Бо є свідки, які повернулися з полону. Вони пережили побиття, багато хто має анорексію та інші серйозні проблеми зі здоров’ям. Це все зафіксовано. Є слідчі РФ і ФСБ, які допитують, зокрема, з використанням фізичної сили. Є керівники тюрем. Це взагалі просто публічні особи. І ми маємо зробити так, щоб вони боялися, щоб знали, що все ж таки прийде відповідальність і до них. А поки що вони поза правовим полем. Їх ніхто не бачить. Зрозуміло, що це важка і копітка робота коректно оформити таку справу.
Але ми хочемо підштовхнути нашу країну, відповідні структури, щоб вони виводили питання військових медиків на вищий рівень. Щось у цьому напрямку ми намагаємось робити і своїми силами. Об'єдналися з правозахисними групами, почали збирати свідчення. Але ми не державні органи. Плюс треба розуміти, що це все військові. Коли ми починаємо лізти в їхні справи, не всім це подобається. Нам, приміром, уже погрожували кримінальними справами за те, що ми нібито збираємо дані, які стосуються обороноздатності країни. Тому потрібне політичне рішення на рівні президента, Офісу президента, щоб це зрушити з місця. У нас почався непоганий діалог про це. Але хотілося б, щоб справа не закінчилась на тому.
***
Запитую в Оксани, що її підтримує весь цей час. Вона каже:
— Молитва. Близькі. Вони виривають мене з того стану підвішеності до реальності. І я дякую їм за це. А потім приходить ранок. І ти знаєш, що мусиш зібратися на роботу, бо мусиш. І так десь трошки відволікаєшся.
Ну а як починаєш щось писати, збирати чергові документи, то знову заходиш у той стан. Це лікується тільки поверненням. І я вірю, що Андрій прийде, а ми його обнімемо і будемо рятувати, бо він потребуватиме дуже багато. Це мене тримає — те, що я буду йому потрібна.