Трохи про історію конфлікту
Після Кемп-Девідських угод 1978 року і дрейфу Єгипту до нормалізації відносин зі США та Ізраїлем саме Сирія залишалася головним союзником Росії на Близькому Сході. Москва всебічно підтримувала Сирію, захищала її на міжнародній арені, відкидаючи звинувачення через участь Дамаска у війні в Лівані, підтримку «Хезболли» та співпрацю з Іраном.
Громадянська війна в близькосхідній країні почалася з протестів у березні 2011 року, що були частиною Арабської весни. Значна частина сирійців була невдоволена режимом Башара Асада і вимагала його відставки через ряд причин: авторитаризм, низький рівень економічного розвитку та життя населення, заборону на притік іноземних інвестицій, жахливу аграрну політику.
Одним із основних факторів невдоволення був дискримінаційний характер сирійської влади, в якій тотально домінували алавіти. Це відгалуження шиїтської течії ісламу, до якої належить родина Асадів, і яка становить за різними оцінками від 9 % до 12 % населення Сирії. Алавіти займали абсолютну більшість посад та майже не допускали до влади представників інших релігійних груп, зокрема сунітів, послідовники якої становлять від 75% до 80% населення країни.
Алавіти придушували етнічні меншини, зокрема курдів, забороняли їм використовувати рідну мову, відмовляли в реєстрації дітей з курдськими іменами, у праві на громадянство, перейменовували курдські топоніми, закривали курдські школи, забороняли книги.
Протести, які влада Сирії намагалася придушити силою, за кілька місяців переросли в громадянську війну, яка триває досі. Конфлікт поступово масштабувався від внутрішнього протистояння влади та опозиції до регіональної війни, в яку безпосередньо або опосередковано залучені майже всі держави Близького Сходу та впливові глобальні актори.
Іран підтримав режим Башара Асада та почав надавати військово-технічну, фінансову допомогу, навчати сирійських військових і навіть передислокував в країну загони «Кудс», підрозділу іранського Корпусу вартових ісламської революції, та «Хезболли» – ліванської шиїтської парамілітарної ісламістської організації, та інших бойовиків-шиїтів.
В свою чергу Саудівська Аравія, Катар, Туреччина підтримали опозицію, з цих країн та Афганістану і Пакистану в Сирію вже в лютому 2012 року вирушили бойовики-ісламісти, а уже навесні Саудівська Аравія та Катар почали відкрито надавати військово-технічну та фінансову підтримку поміркованій опозиції – «Вільній сирійській армії» (ВСА). Таким чином громадянська війна в Сирії стала продовженням проксі-війн між сунітськими державами, що підтримали опозицію, та шиїтським Іраном, що підтримав уряд алавітів.
Перше значне втручання США відбулося після того, як збройні сили Сирії, лояльні Башару Асаду, на початку червня 2013 року застосували хімічну зброю проти повстанців та цивільного населення. Президент США Барак Обама схвалив поставки озброєння поміркованій опозиції, що не була пов’язана з ісламістами, а Туреччина почала проводити активні бойові дії проти сил Асада.
Однак тоді Асад уже отримував значну військово-технічну підтримку від РФ, в тому числі бойові літаки та вертольоти. Натомість підтримка противників режиму з боку США була відверто недостатньою, тож її сили не витримали ударів урядових військ. Башар Асад зберіг контроль над державою і це призвело до радикалізації значної частини сунітського населення країни, що прагнула зміни влади, проте вже не вірила у шанси поміркованої опозиції.
Тож Сирія стала місцем розквіту радикальних ісламістських угрупувань, які легко рекрутували місцеве населення, здебільшого сунітів. Спонсорами та ідейними натхненниками формування цих організацій були Саудівська Аравія та Катар. Коли найпотужніша з них, ІДІЛ, захопила понад третину Сирії, США відправили в країну свої сили, що допомагали курдам в їх операціях проти «Ісламської держави» та іноді урядових військ і підрозділів ЗС РФ та ПВК «Вагнер». Прикладом протистояння з останніми став бій під Хішамом, в якому США розгромили росіян, що спробували захопити нафтогазовий регіон.
Росія, не бажаючи втрачати надійного союзника в особі Асада та головний оплот своєї присутності в арабському світі, безпосередньо втрутилася у війну. Кремль пішов на загострення, передислокувавши частину Чорноморського флоту до порту в Тартусі, що став єдиною російською базою ВМС за межами колишнього СРСР.
А коли стало зрозуміло, що військово-технічної та фінансової допомоги Сирії не вистачає задля утримання режиму, за поданням Владіміра Путіна, Рада Федерації РФ 30 вересня 2015 року дозволила застосувати збройні сили РФ за кордоном, зокрема в Сирії. Того ж дня в Сирію прибула російська військова техніка та особовий склад. РФ використала власні авіацію та флот для бомбардування і ракетних ударів по силах опозиції та ІДІЛ. Росія також задіяла власні сухопутні підрозділи для допоміжних дій урядовим військам, патрулювання, навчання сирійських сил, а також найманців ПВК «Вагнер» для штурмових дій та авіаційної підтримки. Основним місцем дислокації ВПС РФ та й загалом основною базою російського військового контингенту в країні стала авіабаза Хмеймім в Латакії – регіоні, який здебільшого населяють алавіти, та який є надійним тилом Асада.
Уряд Сирії та російська армія і її проксі упродовж всієї війни цілеспрямовано завдавали ударів по цивільному населенню та інфраструктурі (лікарнях, школах, ринках, таборах для ВПО, житлових районах міст), в тому числі – із застосуванням хімічної зброї, прагнучи ліквідувати не лише збройну опозицію режиму Асада, а й залякати місцеве населення.
Хоча Росія офіційно заявляла, що її війська перебувають в Сирії задля боротьби з терористами, зокрема ІД, значну кількість бойових дій вони проводили проти «Вільної сирійської армії» – поміркованої світської опозиції Асаду, яка до російського втручання мала всі шанси перемогти у війні. Уряд Сирії тоді перебував у важкому становищі – з одного боку його громила опозиція, з іншого боку – «Ісламська Держава». І саме Москва врятувала Асада від падіння, і спричинилася до пролонгації війни.
При цьому Росія упродовж всієї війни намагалася уникнути протистояння з курдами, оскільки останніх збройно підтримували США. Іншим фактором було, звісно, прагнення використати курдів як противагу Туреччині та Ірану, який в Сирії має чи не більший вплив, ніж Росія.
Москва прямо та опосередковано причетна до загибелі від 500 тисяч до 650 тисяч сирійців, з яких не менше 350 тисяч – мирні мешканці, до перетворення у біженців 6,7 мільйона сирійців, з яких близько мільйона дісталися Європи, та внутрішнього переміщення 6,8 мільйона жителів країни. Таким чином біженці та ВПО складають майже дві третини із 22,5 мільйона довоєнного населення.
За оцінками ООН, 15,3 мільйона сирійців потребують гуманітарної допомоги, а 12 мільйонів людей відчувають нестачу їжі. Зруйновані цілі міста, економіка, підірвана більш ніж десятиліттям війни, лежить в руїнах. Практична відсутність допомоги з-за кордону через продовження бойових дій загострила гуманітарні потреби, особливо на північному заході Сирії, по якому, до речі, ВПС Російської Федерації завдавали систематичні авіаудари та спричинили одну із найбільших гуманітарних криз сучасності. Найвідомішим прикладом стали бої саме за Алеппо, який зараз звільнили повстанці, – друге за населенням місто Сирії.
На початку 2020 року бойові дії в Сирії значно ослабли завдяки укладенню угод про перемир’я усіма ключовими сторонами, однак передумови до політичного завершення війни не сформувалися.
Розподіл сил та контролю над Сирією до наступу опозиції
Станом на початок російської інтервенції уряд Сирії контролював приблизно 20% території країни, переважно західні регіони, із значною часткою алавітського населення. З 2020 року під контролем Асада перебувало більше 60% території Сирії, в тому числі майже всі великі міста, однак лише третина від довоєнного населення – приблизно 7-8 мільйонів. Урядова армія Сирії має чисельність від 160 до 190 тисяч, іранські та інші шиїтські проксі – ще до 14 тисяч, російські військові – до 4 тисяч.
Курди за підтримки спецпідрозділів США контролювали північний схід країни – майже чверть території і абсолютну більшість природних ресурсів, у тому числі нафтових родовищ та 4-5 мільйонів населення. Курдські «Загони національної самооборони» мають чисельність від 45 до 80 тисяч. Після виведення Трампом більшості сил США із Сирії курди були вимушені погодитися на васалітет щодо режиму Асада.
Протурецька «Сирійська національна армія» (СНА), «Хайят Тахрір аш-Шам» та турецькі сили контролювали північний захід з 4 мільйонами населення. СНА має чисельність від 25 до 35 тисяч. «Хайят Тахрір аш-Шам» (раніше «Аль-Каїда в Леванті»), яка складається з «Джабхат ан-Нусри» («Фронту перемоги») та ще понад 20 ісламістських загонів) має чисельність від 20 до 25 тисяч.
На півночі кордон фактично контролює Туреччина, створивши буферну зону на території Сирії, на півдні – на Голанських висотах присутні ізраїльські збройні сили.
Радикальна ісламістська «Ісламська держава», проти якої воювали усі сторони громадянської війни та зовнішні актори в країні, розбита, чисельність її загонів не перевищує тисячі осіб, контролює лише невеличкі анклави в малозаселених регіонах в центрі Сирії.
Усі решта сторін воювали між собою, об’єднувалися в короткочасні коаліції між собою та іноді й з урядом, однак, якщо все ж коротко систематизувати, то в останні роки «Сирійська національна армія» (СНА) здебільшого разом з ЗС Туреччини здійснювала обмежені бойові дії проти курдів та урядових військ. У боротьбі з останніми СНА співпрацювала із «Хайят Тахрір аш-Шам». Курди мали збройний нейтралітет з урядом, проте воювали з ісламістами та Туреччиною і СНА.
Що відбувається в Сирії зараз?
Починаючи з 2019 року в Ідлібі відбувалась консолідація ісламістських угруповань під проводом талановитого воєначальника «Хайат Тахрір аш-Шам» – Абу Мохаммеда аль-Джолані. Із розрізнених груп бойовиків він сформував, фактично, регулярну армію, яка імплементувала багато елементів сучасного бою, зокрема широке застосування БПЛА та поєднала їх із традиційними для війни в Сирії невеликими мобільними бойовими групами. Армія аль-Джолані має високий рівень мотивації та хороше оснащення завдяки щедрим поставкам озброєння з Туреччини.
Минулі військові кампанії для режиму Асада вигравали російська авіація, ПВК «Вагнер», «Хезболла», іранський КВІР, та інші шиїтські угруповання. Зараз же ж «Хезболла» зазнала значних втрат у війні з Ізраїлем та була змушена забрати частину контингенту в Сирії, КВІР та шиїтські угруповання в країні теж ослаблені точковими атаками Ізраїлю. Росія також забрала частину власної авіації на театр воєнних дій із Україною, ПВК «Вагнер» із Сирії витиснуло МО РФ, залишивши в країні кадрових військових під командуванням відправлених у вигнання через невдачі у війні з Україною офіцерами.
Таким чином союзники Асада зменшили військову присутність в Сирії через власні проблеми, а урядова армія деградувала навіть із того невисокого рівня, який мала станом на перемир’я 2020 року, через корупцію та відсутність мотивації.
Зранку 27 листопада бойові групи «Хайят Тахрір аш-Шам» (ХТШ) почали наступ в напрямку Алеппо, назвавши його операцією «Стримуванням агресії» у відповідь на посилення обстрілів мирного населення з боку режиму Асада. Проте очевидно, що така операція готувалася місяцями. Туреччина, скоріш за все, спеціально чекала перемир'я в Лівані, та стримувала ХТШ від наступу, аби наступ на Алеппо не виглядав як допомога Ізраїлю.
🚨🚨🚨
— Omar Abu Layla (@OALD24) November 29, 2024
Syrian opposition factions enter the center of Aleppo city and take control of the Salah al-Din neighborhood and Al-Sukkari roundabout. pic.twitter.com/YnFwL8YdWI
Урядові війська відразу почали відступати, не чинячи серйозного опору. Упродовж перших десяти годин наступу ХТШ захопили 20 населених пунктів. Уже 29 листопада сили ХТШ зайшли в Алеппо із мінімальними боями. Режим Асада витісняв повстанців із міста чотири роки, в 2016 році вони святкували цю перемогу як переломний момент у громадянській війні в Сирії, повстанці ж відбили місто за кілька днів, включно з районами, які урядові сили контролювали із початку громадянської війни. Також в перші дні війни були вбиті командувач сил КВІР в Сирії та кілька вищих офіцерів сирійської армії в регіоні, що призвело до колапсу управління.
30 листопада передові загони ХТШ підійшли до Хами – ще одного провінційного центру, і вже майже повністю звільнили провінцію Алеппо. Однак урядові війська, які до того панічно відступали через низький морально-психологічний стан і якісну інформаційно-психологічну кампанію ХТШ (включно із чутками в соцмережах про те що в урядових сил вибухають рації, а союзні сили Ірану та РФ тікають з країни), під Хамою завдяки підкріпленням з Дамаску та південних регіонів змогли вибудувати оборону та відновити керованість сил.
#Syria: regime forces are back at the northern entrance to the city of #Hama, having recaptured the Jabal Zine al-Abidine just outside of the city.
— Thomas van Linge (@ThomasVLinge) November 30, 2024
Next 24 hours will show whether the rebels will try to mount another assault on the city. pic.twitter.com/c5Mb5wVliy
Що далі?
Урядові сили досі мають серйозний людський та матеріальний ресурс, кількісно переважають сили повстанців у кілька разів, окрім того режим Асада буде рятувати Іран, який боїться втратити сухопутний коридор до Лівану, що означало б крах «шиїтського півмісяця». Уже 1 грудня почали прибувати бойовики шиїтських угруповань із Іраку, додаткові проксі сили Ірану та КВІР зможуть в найближчі дні прибути в Сирію та вступити в бій.
З Росією ситуація складніша. Російська авіація, якої в країні менше ніж до вторгнення в Україну, завдає авіаударів по підрозділах ХТШ та тиловій інфраструктурі організації і житлових районах Ідлібу та Алеппо. РФ навряд чи надішле значні додаткові сили в Сирію в умовах великої війни з Україною. А знищення Силами оборони України ВДК «Азов», «Ямал», «Новочеркаськ», «Саратов», «Мінск» та «Цезар Куніков не дозволяє Росії швидко перекинути в Сирію значні сили. Однак навіть в таких умовах урядові сили, за підтримки Ірану та його проксі і російської авіації, здатні стримати наступ ХТШ і навіть перейти у власний наступ.
ХТШ – обмежена за своїм ресурсом та чисельним складом сила, яку вже стримують урядові війська під Хамою. Турецькі проксі, «Сирійська національна армія», почали діяти аж на четвертий день наступу ХТШ, оголосивши операцію «Світанок свободи». СНА майже не вступала в протистояння із урядовими військами, лише займала регіони, які ті залишили. Натомість активніші бойові дії турецькі проксі вели проти курдів.
Курди, спостерігаючи колапс оборони Алеппо урядовими військами, задіяли свої сили аби сформувати коридор між своїм анклавом в Таль Ріфат, курдськими районами Алеппо та основною територію на півночі Сирії. Курди також зайняли аеропорт Алеппо, який покинули асадівці, та західні і північні околиці Алеппо і міста вздовж траси М4 аби забезпечити вихід своїх сил із потенційного оточення.
BREAKING — Tal Rifaat is largely captured by Turkey-backed rebels as they pose outside the town entrance pic.twitter.com/celnMXqIqK
— Ragıp Soylu (@ragipsoylu) December 1, 2024
Сили турецьких проксі, замість наступу на урядові війська, зосередилися на витісненні курдів із зайнятих ними районів. Спочатку СНА захопила аеропорт Алеппо та Таль Ріфат, до речі разом із силами ХТШ, потім міста вздовж траси М4. ХТШ заявили, що дозволять безпечно усім курдським формуванням зі зброєю вийти з півночі Алеппо, Таль Ріфату та навколишніх територій до зони контролю курдів на півночі. За словами речників ХТШ, вони мають намір воювати з армією Асада та іранськими збройними формуваннями, а не курдами та пообіцяли безпеку усім місцевим курдам та християнам на півночі Алеппо. Курди поки не виходять із своїх етнічних районів в Алеппо, ще не відкрився коридор із Таль Ріфату, і тривають бої місцевого значення між курдами та СНА.
The situation is very serious.
— ScharoMaroof (@ScharoMaroof) December 2, 2024
A humanitarian catastrophe is about to happen - tens of thousands of people are still waiting for a corridor to be opened.
They had to spend the night on the street amid freezing temperatures, no water and no food.
These are the IDPs from Afrin… pic.twitter.com/E56aJIMVeZ
Тож, якщо підсумовувати, то ситуація така: урядові сили зупинили ХТШ під Хамою, а СНА не вступає в бій з урядовими військами. Туреччина поки не хоче кидати всі сили своїх проксі в повномасштабний наступ проти Асада, відрізати Латакію, де проживає алавітська меншість, де розташовані й російські військові бази, і наступати із ХТШ на Хаму.
Туреччина втрутилась в громадянську війну в Сирії насамперед через розширення впливу курдів в країні та перспективи виникнення держави Курдистан і її навіть часткового визнання світом. І більшість бойових дій з початку операції «Щит Євфрата» в 2016 році Анкара вела саме проти курдів. Зараз же сили курди витіснені з Таль Ріфату та навколишніх територій і цей анклав перейшов під контроль турецьких проксі.
Поки не схоже, що Анкара ставить за мету розбити Асада і захопити всю Сирію силами своїх проксі та власної армії. Проводячи лише обмежену військову операцію, Анкара послабила позиції курдів, розширила свій вплив в Сирії – ХТШ та СНА уже контролюють Алеппо та майже всю однойменну провінцію, що посилює як позиції Туреччини. Також ослаблені позиції Ірану та Росії, що може підштовхнути Асада до початку нового раунду переговорів щодо завершення війни, на яких Туреччина зможе виторгувати вигідні для себе умови, наприклад формування перехідного уряду за участі проксі Анкари і розширення присутності турецьких збройних сил в прикордонних із зоною контролю курдів територіях.
Анкара також, ймовірно, сподівається, що вдасться домовитися із новим президентом США Дональдом Трампом, якого планує переконати пожертвувати курдами на користь посилення позицій Туреччини і ослаблення позицій Ірану.
ХТШ, можливо, має і глобальніші цілі, однак без підтримки СНА ця організація не зможе наступати далі. США та Ізраїль завдають обмежених авіаударів по іранських проксі, однак навряд чи серйозно допомагатимуть наступу організації, яку вони вважають ісламістською та терористичною. Це попри те, що ХТШ – доволі поміркована організація, лідер якої Абу Мухаммад аль-Джулані неодноразово заявляв, що її метою є повалення уряду Асада, і що не хоче воювати із Заходом, а під час наступу на Алеппо закликав не чинити жодної шкоди шиїтам, курдам та християнам в місті «яке завжди було і залишається місцем зустрічі цивілізацій і культур, з давньою історією культурного та релігійного розмаїття».
Тож попри сподівання на крах режиму Асада та на значну поразку Росії в Сирії, скоріш за все в найближчі тижні ми побачимо поступове зниження активності бойових дій з огляду на виснаження обмежених сил ХТШ та небажання Туреччини підтримати цей наступ значними ресурсами.