Прем'єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян в останні дні неодноразово заявляв, що Вірменія визнає територіальну цілісність Азербайджану. Щоб заява не викликала різночитань, Пашинян протягом своєї більш ніж чотиригодинної пресконференції пояснив деталі. Йдеться про те, що на основі Алматинської декларації 1991 року за Вірменією залишається територія у 29 800 кв. км, а за Азербайджаном – 86 600 кв. км, що збігається з адміністративними кордонами між колишньою радянською Вірменією та колишнім радянським Азербайджаном. А це означає, що Вірменія визнає Нагірний Карабах територією Азербайджану. І це та переговорна позиція, на основі якої прем'єр Пашинян планує зустріч з президентом Алієвим у Кишиневі 1 червня за участю голови Європейської ради Шарля Мішеля, канцлера Німеччини Олафа Шольца та президента Франції Емманюеля Макрона в рамках Другого саміту Європейської політичної спільноти.
Як відомо, 44-денна війна 2020 року змінила статус-кво, який існував від травня 1994-го, після Першої Карабаської війни, не на користь вірменської сторони. Фактом також є те, що питання Нагірного Карабаху не отримало рішення, всупереч твердженням офіційного Баку, що «питання закрите». І це той момент, який вимагає уточнення: Єреван і Баку говорять про різні речі. Коли Єреван говорить, що питання залишається невирішеним, то має на увазі надання гарантій прав і безпеки вірменам Нагірного Карабаху, тим часом для Баку на перший план виходить питання територіальної цілісності, включно з Нагірним Карабахом, який «більше не існує, адже тепер він економічний район».
Проблема в тому, що від початку розвалу радянської імперії та визнання своєї незалежності Вірменія не висувала і не мала територіальних претензій до Азербайджану, про що свідчить, окрім заяв усіх без винятку колишніх президентів Вірменії, також підпис під Алматинською декларацією 1991 року, згідно з якою адміністративні кордони між колишніми союзними республіками стають міждержавними, що в подальшому визначало правила гри. Інше питання, що влада у Вірменії про це прямим текстом не заявляла, щоб не постати слабаками в очах суспільства, тоді як офіційний «телевізор» говорив про те, що «питання вирішене, залишається його оформити, щоправда, для цього потрібно знайти компроміс».
Переговори йшли роками, безрезультатно, з обох сторін гинули солдати у прикордонних інцидентах (кілька сотень військовослужбовців загинули в міжвоєнний період з 1994 по 2020 рік), а позиція сторін дедалі посилювалася і віддаляла перспективу мирного врегулювання. Чотириденна війна 2016-го та 44-денна 2020-го показали, що весь переговорний процес виявився лише чимось для відведення очей, димовою завісою для підготовки вирішення питання силовим шляхом з боку Азербайджану – з відмаху Росії і за допомогою Туреччини. А Вірменія фактично залишилася на самоті, без союзників, незважаючи на всю купу паперів, різні договори з Росією, які безглуздо укладалися колишніми керівниками під час засідань організацій з негармонійними абревіатурами (ОДКБ та ін.).
44-денна війна завершилася тристоронньою заявою від 9 листопада 2020 року за підписами Вірменії, Азербайджану та Росії. Це не угода, не договір, а саме заява, заснована на добрій волі сторін, яка мала апріорі запустити процес остаточного мирного врегулювання та встановлення довготермінового та всеосяжного миру. Це був золотий період, коли Америка Трампа фактично передала свої інтереси в аутсорсинг ердоганівській Туреччині, а врегулювання конфліктів на Кавказі – Росії, яка «ближча до них». У результаті Росія та Туреччина домовилися приблизно так само, як це зробили кемалісти та більшовики століття тому, що стало ще однією катастрофою для Вірменії.
Вірменія так і не змогла пояснити світові, що питання Нагірного Карабаху не вирішилося, оскільки права та безпека вірмен там не гарантовані і загроза етнічних чисток має постійний характер, натомість Азербайджану вдалося переконати, що причина невирішеності питання – «територіальні претензії Вірменії до Азербайджану». Завдання Баку полегшилося ще й тим, що Росія почала грубо ставити під сумнів територіальну цілісність своїх сусідів, а з 2008 року практикувати прямі військові вторгнення: вона оголосила війну Грузії, напала на Україну, зробивши те, що в Європі востаннє практикував відомий біснуватий єфрейтор, коли анексував частини територій сусідньої держави.
Вірменія не спромоглася адаптуватися до мінливих умов і нових пріоритетів, що виникли в системі міжнародних відносин, вона нічого не змінила навіть після «попереджувальної» Чотириденної війни у квітні 2016 року. Хоч тоді стало очевидно: війна не стала б можливою без відмаху Росії, яка вже озброїла Азербайджан наступальним озброєнням на мільярди доларів, а Єревану пояснювала, що «це просто бізнес».
Проте світ змінився. Адміністрація Байдена із січня 2021 року розгорнула нову політику: повернула Америці лідерство у вільному світі, через 80 років оновила Атлантичну хартію з Британією, безпрецедентно зміцнила трансатлантичний союз з Європою і союзи з азіатськими демократіями, оголосила авторитарні режими загрозою національній безпеці США.
Для Вірменії перший дзвіночок, який сигналізував про хиткість післявоєнного процесу мирного врегулювання під егідою Росії, пролунав у травні 2021 року, коли наступного дня після бакинського візиту глави МЗС РФ Лаврова азербайджанський підрозділ вторгся на територію Вірменії на ділянці кордону без охорони в районі Сев Ліч, на високогір’ї. Звернення Вірменії «союзники» з ОДКБ і російські «одвічні брати» фактично проігнорували. Аналогічна реакція була на ще більш масштабне вторгнення з п'яти напрямків 13 вересня 2022 року на міжнародно визнану територію, внаслідок якого загинули сотні солдатів – більше, ніж у Чотириденній війні 2016 року. Це була фактично нова війна. Однак її зупинив дзвінок держсекретаря США президенту Азербайджану наступного ж дня.
Тож склалася нова ситуація, коли Вірменія, яка десятиліттями намагається відмахнутися від різноманітних звинувачень у «територіальних претензіях» до сусідньої держави, сама стала країною, в якої окуповані десятки квадратних кілометрів міжнародно визнаної території. Стало очевидно, що у справі відстоювання своїх інтересів стратегію необхідно докорінно змінювати, нічого зі старого не працює – ані безпекова політика, ані уявлення про систему оборони, ані зав'язана на Росії географія зовнішньоекономічних зв'язків. Плюс біль від 4000 загиблих, спадщина від 20-річного правління кримінально-олігархічного режиму, що пронизала всю систему державного управління, п'ята колона, зав'язана на неоімперських інтересах Росії, керівництво якої всю територію колишнього СРСР називає «історично російською». Політичне керівництво Вірменії проголосило порядок денний миру із сусідами і почало реалізовувати його: настав час називати речі своїми іменами, що далеко не безболісний процес.
До того ж у відносинах з Росією Вірменія зафіксувала, що цілі та інтереси в регіоні в них не тільки не збігаються, але й суперечать і мають взаємовиключний характер, враховуючи сприйняття всіх пострадянських країн Москвою «потворним дітищем Біловезьких угод», а розпад СРСР – «найбільшою геополітичною катастрофою 20 століття».
Отже, Росія не може стати частиною вирішення жодної проблеми, Росія – сама проблема, яка потребує вирішення, особливо на тлі тієї злочинної, геноцидальної війни, яку вона розв'язала проти України і як результат – зазнала історично безпрецедентних санкцій і перетворилася на міжнародного вигнанця на рівні гітлерівської Німеччини до 1945 року. Вона стала країною, яку захопило організоване злочинне угрупування, котре перетворило державу на зброю для злочинів проти людяності, лідер якої – розшукуваний Міжнародним кримінальним судом воєнний злочинець.
А це означає, що Вірменії потрібні нові союзники, з якими слід вибудовувати сприятливе середовище та систему регіональної безпеки, систему оборони, нову економіку та технологічну взаємодію відповідно до вимог 21 століття, нові союзники, з якими зафіксовано спільність цілей, інтересів і цінностей. Насамперед це США та Європейський Союз, які активізувалися в нашому регіоні, хоч весь ресурс зараз сконцентрований на всілякому сприянні Україні. До Вірменії на два роки запрошено Громадянську місію ЄС, яка проводить моніторинг ситуації на кордонах Вірменії. Брюссель і Вашингтон тісно взаємодіють у просуванні переговорного процесу між Єреваном і Баку.
Підтвердження Вірменією визнання територіальної цілісності Азербайджану створює нову реальність, у якій Єреван говорить мовою міжнародного співтовариства та в гармонії з ним, відповідно до міжнародної кон'юнктури, яка з неминучим ослабленням Росії стане більш сприятливою для того, щоб Вірменія «злізла з чекістського гака» і разом з міжнародною спільнотою забезпечила юридично оформлені гарантії невідчужуваних прав та безпеки вірменства Нагірного Карабаху, його збереження як території з вірменською більшістю, захищеною від авторитарних намірів.