Усупереч поширеним порівнянням, за співвідношенням сил і воєнною асиметрією наша війна мало нагадує фінську чи афганську, зате сильно скидається на російсько-японську. Росія так само за населенням утричі перевищувала тодішню Японію, як теперішню Україну. У неї так само було довше логістичне плече, а в Японії, як і в нас, коротше. Японці загалом поступалися росіянам кількісно в солдатах і в абсолютній вогневій потужності, зате японська зброя значно перевершувала російську за далекобійністю – що гвинтівки, що морські гармати (як зараз поза конкуренцією HIMARS). Так само Японія мала союз із тодішньою наддержавою – Британією – яка виготовляла кораблі для неї, а Росія перебувала в дипломатичній ізоляції та зазнавала осуду громадської думки розвинених країн. Російська пропаганда називала японців «макаками» і обіцяла легкі та швидкі перемоги, а насправді країна втратила флот у Цусімі (крейсер «Москва» точно буде не останнім). Нарешті, обидві суперниці влізли у страшні борги протягом війни.
Ну і найважливіше, на що ми всі сподіваємося, – поразки на фронті спричинили в Росії революцію, яка ледь не покінчила із царським режимом.
Оскільки росіяни ту війну програли, природно, вони мусили отримати більше уроків з неї. На тактичному рівні так і сталося – наприклад, їхні війська були насичені кулеметами. Однак до розуміння хибності своєї стратегії Петербург, здається, так і не дозрів. Нинішня Москва, вочевидь, теж.
Але зараз не про них, а про тодішню Японію та нинішню Україну. Немає жодних сумнівів, що Київ так само вийде переможцем з війни, як і Токіо, і це хороша новина. Погана ж полягає в тому, що ми навряд чи прийматимемо беззастережну капітуляцію Росії. Скоріш за все, нам доведеться шукати з ними якийсь компроміс за столом переговорів. І в цій ситуації японський досвід може стати в нагоді.
Найбільша небезпека нашого становища полягає в тому, що ми можемо отримати від Росії куди менше, ніж хотіли б, розраховували і заслуговували. Японія опинилася у схожій ситуації 1905 року. З одного боку, її успіхи на полі бою були беззаперечними – росіяни програли генеральну Мукденську битву, втратили ледь не весь флот у Цусімі та капітулювали на Сахаліні. Без кораблів Росія не могла становити жодної загрози Японії та іншим островам, однак її сухопутних сил вистачало для продовження війни, і лише революція змусила царський уряд шукати миру. Понад те, втрати обох армій були більш-менш зіставними, але з огляду на втричі менше населення для Японії вони були боліснішими, ну і борги уряду мікадо були в рази більшими. Тож японці теж були не проти миритися.
У серпні 1905 року в американському Портсмуті проходила мирна конференція. Японія виставила Росії низку вимог, які ми тут детально не розглядатимемо, окрім двох. Токіо вимагав від Петербурга визнання приєднання Сахаліну та виплати контрибуції. З решти питань домовилися відносно легко – десь росіяни погодилися визнати поточний стан речей (наприклад, панування Японії в Маньчжурії), десь рішуче відкинули вимоги, а японці й не наполягали (зокрема, щодо демілітаризації Далекого Сходу). Однак територіальні поступки та грошові компенсації були для Росії табу.
Кілька разів переговори опинялися на межі зриву, російський глава делегацій Сергій Вітте якось навіть пакував речі. Зі свого боку президент Теодор Рузвельт тиснув на японців, аби пом’якшити їхні вимоги (розділити спірний острів навпіл – його ідея), та й американська преса з часом ставилася до росіян усе прихильніше. Словом, у результаті складних комбінацій досягнули компромісу – Японія отримувала лише південну частину Сахаліну й ані копійки репарацій.
Для Петербурга така втрата була неприємною, Вітте отримав глузливе прізвисько «граф Полусахалинский», але на тлі поразок на фронті та революції в тилу це була не найбільша проблема. А от в Японії мирна угода, підписана 5 серпня 1905 року, була сприйнята як повноцінна національна зрада. Уряд ретельно приховував від населення плачевний стан японської економіки, проте не забував підвищувати податки. У результаті багато японців вважали свою країну здатною продовжувати війну і розраховували на російські репарації, які мали компенсувати зубожіння останнього року. Газети рясніли заголовками на кшталт «Народ і армія продані кабінетом». 3 вересня в Осакській міській громадській залі та інших місцях по всій країні пройшли зібрання проти укладення мирного договору на таких умовах.
І коли договір усе ж підписали, столиця вибухнула. Увечері 5 вересня майже 30 тисяч людей вийшли до парку Хібія в Токіо на мітинг протесту. Поліцейські безуспішно намагалися завадити їм, через що у столиці почалися дводенні вуличні заворушення. Було знищено 70% поліційних будок, відбулися напади на Міністерство іноземних справ, будинок міністра внутрішніх справ, редакцію однієї з газет і собор Японської православної церкви, зазнали вандалізму будівлі американської місії та десяток протестантських храмів – усього 350 споруд. 6 вересня в країні оголосили воєнний стан, опозиційні газети закрили. У сутичках загинуло 17 людей, пів тисячі було поранено, 2000 заарештовано (87 згодом засуджено). Аналогічні заворушення пройшли ще у двох містах: Кобе (7 вересня) та Йокогамі (12 вересня), а сотні мирних мітингів охопили всю країну.
Народному протесту не вдалося досягти мети – 10 жовтня 1905 року Японія ратифікувала мирну угоду. І хоча рівень вуличного насильства впав, а 29 листопада воєнний стан скасували, політичні наслідки давалися взнаки до кінця року. 7 січня 1906 року Кацуро Таро, який очолював уряд з 1901 року, разом з кабінетом відправили у відставку. А японці так розсмакували цю страву, що наступні 13 років увійшли в історію країни під назвою «Доба народного насилля».
Очевидно, це був не перший випадок у минулому, коли переможець отримував менше, ніж вважав справедливим. Чого вартує лише саме поняття «піррова перемога» – коли втрати тріумфатора перевищують втрати розбитого ворога. Тому «Vae victis» («Горе переможеним») вкрай рідко зустрічається в реальному житті – просто медійна увага до таких випадків більша. І, скажімо, у Кримській війні союзники теж значно менше отримали від Росії, ніж могли б.
Просто японський приклад важливий для нас тому, що стався він в епоху національних держав і виборчого права в населення. Одна річ – ганьба імператора, інша – всього народу. І якщо народ вважає себе переможеним – правителю краще стерегтися. Утім люди можуть прокотити на виборах навіть однозначного переможця, як це сталося 1945 року з Вінстоном Черчиллем, але тоді хоч обійшлося без заворушень.
У підсумку слід знову нагадати, що війна – це гра з ненульовою сумою, отже, переконлива перемога однієї сторони не конче означає повну поразку іншої. Відтак мирні переговори, навіть без урахування впливу третіх сторін (а вони будуть), самі по собі є окремою сферою боротьби, не тотожною полю битви. І якщо не йтиметься про якийсь виняток на кшталт капітуляції Третього Райху, переможцеві доведеться враховувати думку переможеного.
Тож не факт, що російсько-український мирний договір, навіть якщо він фіксуватиме беззаперечну перемогу України, буде поблажливо зустрітий суспільством. Особливо таким невротизованим, як українське. І звинувачень у ганьбі та зраді ми ще почуємо вдосталь, і на найближчих виборах усе це теж може позначитися. Але якщо так і станеться – то не посипайте голови попелом. У японців теж так було, значить, і нам не соромно.
Варто просто завжди пам’ятати, що виграти війну – це лише половина справи.
Потім потрібно буде ще виграти мир.