Державні політики
Найточніше стан українського кіно зараз описують слова «перенести хворобу на ногах». Проблеми галузі держава переважно ігнорує; дивом деякі вирішує, а деякі, навпаки, занедбує до хронічних проявів.
Відповідальність за більшу частину нездорових процесів несе Державна агенція з питань кіно (Держкіно). Швидке нагадування: українське кіно залежить від державного фінансування (так само це працює в багатьох країнах Європи), а розпоряджається цими коштами й формує політики в галузі саме Державна агенція з питань кіно.
Про гроші буде трошки далі, а зараз поговоримо про політики. Ще у 2022-му стало зрозуміло, що галузь потребує кризового управління й бодай якогось зрозумілого напрямку руху. Майже рік це питання чи то було не на часі, чи то ігнорували через відсутність бачення.
Цьогоріч Держкіно зі скандалом оприлюднило Стратегію розвитку кіно в Україні до 2027 року. Спершу відомство намагалося прийняти її без участі кіноспільноти у квітні. Після розголосу зібрало фідбек на документ, але нічого не врахувало у фінальному варіанті.
Що не так із цим документом? Він не дає відповіді, куди має рухатися галузь і як вона, наприклад, протидіятиме російській пропаганді чи просуватиме українські наративи у світі. Зокрема, стратегія дуже обмежила кількість повнометражних ігрових фільмів (до 27 на рік) на користь серіалів (їх мають виробляти не менш ніж 600 годин на рік). Стратегія також нехтує документалістикою, хоча очільниця Держкіно Марина Кудерчук у нещодавньому інтерв’ю якраз підкреслює її важливість. Крім того, у стратегії знову йдеться про наміри фактично знищити Довженко-Центр.
Відсутність притомної стратегії на третьому році війни накладається на ще одне невирішене питання — гроші.
Фінансування
Під час великої війни майже весь бюджет Держкіно пішов на оборону, що мало б стимулювати агенцію налагоджувати міжнародні зв’язки. Тим паче, що зарубіжні фонди очікували на діалог з Держкіно й готувалися допомогти у 2022-му. Зрештою, цього не сталося.
Міжнародні кіноорганізації махнули рукою і створили власні ініціативи, наприклад, Європейський фонд солідарності з українським кіно (ESFUF), де українські проєкти оцінюють лише міжнародні експерт(-к)и. Проте в цієї ініціативи є один нюанс: вона дає гроші лише на початковий (девелопмент) і фінальний (постпродакшн) етапи створення фільму. На зйомки — зась.
ESFUF — це виняток. Узагалі-то, система міжнародної підтримки зав’язана на національному фінансуванні. Щоб український фільм залишився українським, він повинен бодай якусь частку грошей принести зі своєї країни. Чи можна було б домовитися про виняток для України на час війни? Імовірно, так. Чи зробили це? Ні.
Зате в державі знайшлися гроші на пітчинг патріотичних серіалів від Міністерства культури. Відбір проводили нашвидкуруч — з 3 травня до 8 червня, а склад відбіркової комісії тримали в секреті. Хоча згодом з’явилися дані, що робив це сам ініціатор конкурсу, тодішній міністр культури Олександр Ткаченко разом з режисером «Слуги народу» Олексієм Кірющенком.
Усього перемогли 53 проєкти (деякі миттєво спричинили скандал), а загальна сума підтримки сягнула 448 мільйонів гривень. Раціоналізацією цих витрат стали тези про те, що відродження серіального виробництва зараз — це «питання державної інформаційної та культурної безпеки». Ці слова раніше сприймали як мінімум сумнівно. Та після вірусного російського продукту «Слово пацана» противники серіального пітчингу і самі заговорили, що в інтересах нашої безпеки — робити власні серіали.
Якщо відійти від емоцій і спекуляцій, якісні серіали завжди були нам потрібні, але розраховувати, що саме такі перемогли на пітчингу, не варто. Гроші на якісні проєкти і до вторгнення держава й приватні інвестори або давали неохоче, або не давали в принципі, бо це дорого і ризиковано. Тож не запустилися ні третій сезон «Перших ластівок» Валентина Шпакова, ні маркесоподібний проєкт Марисі Нікітюк, Нарімана Алієва і Марини Степанської «Карпатія», ні багато інших.
«Слово пацана» зачіпає ще один великий тренд в українському інформаційному кінопросторі: дискусію про відповідь російській пропаганді. Одна з популярних думок — нам треба швидко знімати своє, бо росіяни вже створити кіно про Бучу «Свідок». Цей мертвонароджений проєкт швидко пішов на узбіччя історії, але туди ж вишикувалися за ним українські «Юрик» Олександра Тіменка (що тригернув жителів/жительок Маріуполя) та, можливо, «Буча» Станіслава Тіунова (не будемо таврувати це кіно, поки воно не вийшло), що наразі відправилася в роудшоу.
Є й інша думка: нам справді треба знімати своє, але не як симетричну відповідь. По-перше, ми не можемо конкурувати грошима і навіть людськими ресурсами (багато режисерів, акторів, операторів й інших кінематографістів воюють чи виїхали за кордон). По-друге, тактика перегонів швидко перетворюється в класичну апорію про Ахіллеса і Черепаху. Поки ми відповідаємо на вже зняте, це дає можливість російському кінематографу народити новий твір.
Що ми знімаємо
Поки що різні наративи про відповідь РФ циркулюють на рівних правах і якось не конкурують. Ті, хто вірить, що кіно має вистоятися, як гарне вино, потроху накопичують ресурси і шліфують сценарії. Ті, хто хоче висловитися тут і зараз, уже фіналізують зняте.
Відсутність фінансування в першу чергу вдарило по ігровому кіно й анімації — їх виробляти найдорожче. Але як не дивно, остаточно ці процеси не зупинилися. У 2022-2023-му розпочали зйомки шести ігрових картин, які ми побачимо вже наступного року. Це згадана «Буча» Станіслава Тіунова, «Крашанка» Тараса Дударя, «Дочка» Єгора Олесова, «Уроки толерантності» Аркадія Непиталюка, «Лишайся онлайн» Єви Стрельнікової та «Конотопська відьма» Андрія Колесника.
Найважливішим жанром великої війни стала документалістика. Свого часу документальне кіно стало колискою так званої нової української хвилі, багато режисерів/режисерок якої так чи інакше фіксували події Революції гідності. Тепер історія пройшла свій восьмирічний цикл і в об’єктив потрапляє війна. Здається, що нині доки знімають усі, хто має телефон, але така документація ніколи не буде надмірною.
Шквал документального кіно виносить на берег справді сильні проєкти. У розробці нові фільми Ірини Цілик («Земля блакитна, ніби апельсин»), Аліси Коваленко («Ми не згаснемо»), Дмитра Сухолиткого-Собчука («Памфір»), Ольги Журби («Назовні»), Дмитра Грешка («Між небом і горами»), Романа Любого («Залізні метелики»), Катерини Горностай («Стоп-Земля») та інших. Спільним знаменником більшості документальних проєктів є війна, але висвітлюються різні її аспекти: екологічний вплив, життя цивільних, фронтові історії, ВПО, зоозахист тощо.
Ще один вид кіно, який активно знімають попри все, — це короткі метри. Цей формат дає змогу знімати швидко й дешево без втрати якості, а відтак й оперативно реагувати на запити суспільства.
У 2023 році вийшло багато стрічок, які так чи інакше говорили про досвіди війни. Фільм «Прокидаючись у тиші» Міли Жлуктенко й Даніеля Асада Фаезі показував дітей-переселенців у Німеччині. «Як це було» Анастасії Солоневич і Даміана Коцура спіймав стан українки, яка повернулася з-за кордону до блекаутного Києва. «Це побачення» Надії Парфан говорив про права квір-військових. «Літургія протитанкових перешкод» Дмитра Сухолиткого-Собчука показав перехід з цивільних на військові рейки митців, що мають справу з релігійними скульптурами. «Чорнобиль-22» Олексія Радинського задокументував свідчення працівників Чорнобильської АЕС, які пережили окупацію. «Капітан Бровари» Едуарда Нечмоглода спробував розгледіти смішне в нинішній реальності крізь образ супергероя, який став непотрібним через героїзм ЗСУ. «Маріуполь. Сто ночей» Софії Мельник емоційно показав історії дівчини, яка намагалася знайти свою матір у блокадному місті.
Короткі метри, хоч які різноманітні й хорошої продакшн-якості, мають один недолік: їм складно торувати шлях до глядачів/глядачок. Такі фільми кочують програмами фестивалів чи отримують своє місце в онлайн-ефірі, але поки що не змогли потрапити ні у прокат, ні на телебачення.
Фестивалі
2022-й був роком України на світовій фестивальній мапі. Відсутність українського фільму у програмі була моветоном, і кіноподії активно досліджували наші здобутки останніх років.
У 2023-му тренд змінився. Тепер увага до України знижена, до того ж з нами почали конкурувати іноземні автор(-к)и, які розповідають про нашу війну, користуючись більшими ресурсами й довірою фестивальних програмерів/програмерок. Конкуренція зростатиме, але цій небезпеці поки що можна дати раду. Наразі в нас у розробці потужні проєкти; кожен має гарні шанси здобути сильну світову прем’єру.
Важливим дзвіночком у цих перегонах з міжнародною кон’юнктурою можна вважати фільм «Фото на пам’ять» Ольги Черних. Зроблений без державної підтримки док відкрив головний світовий кінофорум, присвячений документалістиці, — фестиваль IDFA в Амстердамі. Український фільм уперше отримав таку пошану за понад 30-річну історію фесту.
IDFA — лише один приклад. Зараз кожен важливий світовий кінофестиваль (Санденс, Берлінале, Канни, Венеція та ін.) має хоча б один, хоча б короткий, але фільм з України чи створений у копродукції.
Кожен показ українського фільму на міжнародному майданчику автоматично стає заходом культурної дипломатії. Два роки українські режисер(-к)и просувають тези про бан російської культури, але якщо раніше до цих закликів дослухалися неохоче, то тепер їх просто ігнорують. Російські фільми постійно вигулькують у програмах важливих кінофестивалів, хоч поки що залишаються на маргінальних позиціях.
Тут варто зафіксувати: нашим кінематографіст(-к)ам вдалося зламати тренд на багаторічну репрезентацію Східної Європи російським кіно.
Утім досі бувають рецидиви, як-от із сантиментом до «хороших росіян», що вилився в «Оскар» для фільму «Навальний», який конкурував у номінації з українською копродукцією «Будинок зі скалок» Сімона Вільмонта Леренга. У 2024 році маємо нову спробу здобути «Оскар» з дуже непоганими шансами — «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова вже увійшов в історію як перший фільм українського режисера, що пройшов у шортліст категорії «Найкращий міжнародний фільм» і як перший фільм, за який проголосували у двох шортлістах.
Прокат
Усі ці виклики стали тлом надуспішного року для українських фільмів у прокаті. Згідно зі звітом Держкіно, з 1 січня до 16 жовтня 2023 року бокс-офіс національних стрічок склав 282 607 419 грн. Донині ця сума тільки побільшала.
Абсолютний касовий рекорд установила анімація «Мавка», яка зібрала в Україні 155 млн гривень, а у світі — понад 17 млн доларів. Другим за зборами став довгобуд «Довбуш» Олеся Саніна, який перетнув позначку 68 млн гривень. Перфектний, як для доку, результат показав фільм «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова — понад 1 млн гривень.
Гарні збори підкріплювалися регулярними релізами фільмів. Майже щомісяця у прокат виходила українська стрічка. Це були картини Антоніо Лукіча, Марисі Нікітюк, Максима Наконечного, Ахтема Сеітаблаєва, Дмитра Сухолиткого-Собчука, Олесі Моргунець-Ісаєнко та ін.
Подібні темпи ми будемо спостерігати ще наступного року. І без занурення у внутрішні процеси це створює небезпечну ілюзію, що в кіноіндустрії все добре. Але багато з тих картин, над якими зараз завершують роботу, створювали 3–4–5 років — і тільки зараз вони дісталися фінішу. З огляду на кількарічну відсутність пітчингів можна прогнозувати малокартинний 2025 рік і зовсім неродючий 2026-й.
Держкіно оголосило плани нового конкурсу, прозорість якого, зважаючи на останні хакнуті процедури, доволі сумнівна (зокрема, розподіляє кошти Рада з державної підтримки кінематографії, а вона, згідно з рішенням суду, нелегітимна). Але навіть якщо справедливість і буде, немає гарантії, що підтримуватимуть фільми, а не серіали, як це пропонує драфт стратегії.
Тож 2023 рік завершується так, як і почався: за успішними на міжнародній арені й у прокаті релізами ховається інституційна неспроможність і відсутність бачення розвитку галузі на рівні держави. Та як часто говорять бізнес-коучі, відсутність стратегії — це теж стратегія.