1.
Усяке
Прийдешнє буття — це всяке буття. У схоластичному переліку трансценденталій (quodlibet ens est unum, verum, bonum seu perfectum — хоч-яке суще є єдиним, істинним, добрим і досконалим) термін, який зумовлює значення всіх інших, залишаючись непомисленим у кожному [з них], — це прикметник quodlibet. Його поширений переклад у сенсі «неважливо яке, байдуже» напевно правильний, проте, з огляду на форму, означає він достоту протилежне латинському відповіднику: quodlibet ens — це не «неважливо яке буття», а «таке буття, що важить хоч там як»; воно, отже, завжди вже містить нагадування про волю (libet). Хоч-яке буття первинно стосується жадання.
Справді, Усяке, про яке тут йдеться, черпає одиничність не зі своєї байдужості стосовно спільної властивості (наприклад, стосовно поняття: буття червоним, французом, мусульманином), а виключно зі свого буття таким, яке воно є. Завдяки цьому одиничність звільняється від хибної дилеми, яка зобов’язує пізнання обирати між невимовністю індивідуального та інтеліґібельністю універсального. Адже інтеліґібельне, як чудово сказав Герсонід, не є ні універсальним, ні індивідуальним як включеним до серії — воно є «одиничністю як усякою одиничністю». У ній буття-яким повернено від володіння тією чи іншою властивістю, що ідентифікує його належність до тієї чи іншої множини, того чи іншого класу (червоні, французи, мусульмани), і повернено не до іншого класу чи до простої загальної відсутності будь-якої належності, а до свого буття-таким, до самої належності. Так, буття-таким, яке постійно залишається прихованим в умові належності («є таке х, що належить до у») і в жоден спосіб не є реальним предикатом, проявляється саме собою: одиничність, виставлена як така, є хоч-якою — отже, любою.
Любов ніколи не спрямовано на ту чи ту властивість любленого (буття білявим, малим, ніжним, кульгавим), проте вона так само не нехтує цими властивостями заради мерхлої загальності (універсальна любов): вона воліє річ із усіма її предикатами, її буття такою, якою вона є. Вона жадає яке лише тією мірою, якою воно є таким, — у цьому полягає особливий фетишизм любові. Отож одиничність усякого (Любого) ніколи не є інтеліґенцією чогось, тієї чи іншої якості чи сутності, а лише інтеліґенцією інтеліґібельності. Рух, який Платон описує як еротичний анамнез, є тим рухом, який переносить об’єкт не до іншої речі чи іншого місця, а до його власного умісцевлення –– до Ідеї.
2.
З лімбу
Звідки походять усякі одиничності, яке їхнє царство? Питання святого Томи про лімб містять елементи для відповіді. На думку теолога, справді, покаранням нехрещених немовлят, які померли без будь-якої іншої провини, крім первісного гріха, не може бути покарання стражданням, як покарання пеклом, а лише покарання позбавленням, яке полягає у постійній відсутності бачення Бога. От лишень мешканці лімбу, на відміну від проклятих, не відчувають болю від цієї відсутності: оскільки вони мають лише природне пізнання, а надприродного, яке закладено в нас при хрещенні, не мають, то й не знають, що їх позбавлено найвищого добра, а якщо таки знають (як дехто допускає), то не можуть засмучуватися через це більше, ніж розумна людина журилася б через те, що не вміє літати. Далебі, якби вони відчували біль, оскільки страждали б від провини, яку не можуть спокутати, їхній біль завершився б відчаєм, як трапляється з проклятими, й це було б несправедливо. Ба більше, їхні тіла, як і тіла блаженних, нечутливі, але тільки стосовно чину божественної справедливості; в усьому іншому вони повною мірою насолоджуються своїми природними досконалостями.
Найбільше покарання — відсутність бачення Бога — таким чином перетворюється на природну розраду: безповоротно втрачені, вони безболісно осідають у божественному занедбанні. Не Бог забув їх, а вони завжди вже забули Його, і божественна непам’ять безсила проти їхнього забуття. Як листи, що залишилися без адресата, ці воскреслі залишилися без долі. Ні блаженні, як обрані, ні розпачливі, як прокляті, вони назавжди наповнені безвихідною розрадою.
Ця лімбальна природа є таємницею світу Вальзера. Його створіння невиправно заблукали, але в місці потойбіч згуби і спасіння: їхня ніщота, якою вони так пишаються, передусім є нейтральністю щодо спасіння — і це найрадикальніше заперечення, яке будь-коли висували проти самої ідеї визволення. Справді, властиво непорятовним є життя, де немає чого рятувати, і якраз об нього розбивається могутня теологічна машина християнської ойкономії. Саме це призводить до дивної суміші ницості та смиренності, toon-легковажності й скрупульозної ретельності, що характеризує персонажів Вальзера; а ще до їхньої двозначності, через яку здається, що будь-які стосунки з ними завжди ризикують завершитися в ліжку: йдеться ані про язичницьку ὕβρις, ані про боязкість сотвореного, а просто про лімбальну нечутливість до божественної справедливості.
Подібно до звільненого засудженого у кафкіанській виправній колонії, який пережив знищення машини, що мала його стратити, вони залишили позаду світ провини та справедливості: світло, що падає на їхнє чоло, — це — невиправне — світло світанку, що йде за novissima dies суду. Але життя, яке починається на землі після останнього дня, — це просто людське життя.