Про Братські келії
Цьогоріч Братським келіям виповнилося рівно 200 років: їх звели у 1823-му за проєктом першого головного архітектора Києва Андрія Меленського. Раніше на цьому місці були дерев’яні келії, у яких жили монахи Братського Богоявленського монастиря, що свого часу був інтелектуальним і культурним центром Києва. Замість них звели муровану одноповерхову споруду в стилі пізнього класицизму. Згодом, у 1879-му, її перебудували на двоповерхову за проєктом київського архітектора-універсала Володимира Ніколаєва.
Монастир функціонував до 1919-го, коли його закрили більшовики; у кінці 1920-х на цій території була Братська ремісничо-господарська артіль (до неї входили й колишні монахи). У 1935-му радянська влада зруйнувала головний храм монастиря — Богоявленський собор; в інших монастирських приміщеннях ще з 1920-х розташувався штаб Дніпровської військової флотилії. Звідти керували обороною дніпровських рубежів під час німецького наступу 1941 року.
У кінці 1960-х частину колишніх монастирських приміщень передали Київському вищому військово-морському політичному училищу, у решті ще з 1950-х розмістили районну лікарню. Будівлю келій пристосували під лікарняний морг: для цього істотно перепланували, вбудували ліфт.
1987 року, ще за УРСР, створили Державний історико-архітектурний заповідник «Стародавній Київ», до якого разом з іншими історичними будівлями Подолу увійшов комплекс Братського монастиря. У 1991-му Верховна Рада вже незалежної України відновила діяльність Києво-Могилянської академії, до якої відійшли корпуси військово-морського училища. Поруч продовжувала працювати лікарня з моргом. У 2001 році всі об'єкти заповідника «Стародавній Київ», зокрема й келії, внесли до реєстру пам'яток національного значення.
Морг у келіях працював аж до 2010 року. 2011-го стан будівлі погіршав, зруйнувався дах; у 2012-му, отримавши приміщення келій у користування, Могилянка підготувала реставраційний проєкт і виконала там протиаварійні роботи: полагодила дах і фасад, замінила частину перекриттів, укріпила фундамент. Половину приміщення задіяла під університетські проєкти, решту законсервувала. На всю будівлю не вистачило грошей: роботи проводили коштом приватного Міжнародного Благодійного Фонду відродження Києво-Могилянської академії. У 2023-му Фонд поновив фінансування і Могилянка повернулася до будівельних робіт у Братських келіях.
Позиція пам’яткоохоронців
За 10 років, поки ремонти в келіях стояли на паузі, у Києві сформувалась активна пам’яткоохоронна спільнота, що протидіє агресивній забудові й намагається зберегти історичне обличчя міста. Організації різного формату: «Мапа реновацій», «Спадщина», «Квіти України» та ін. — відстежують появу будівельних майданчиків в історичній частині Києва і за змогою чинять опір забудовникам.
24 листопада 2023-го активісти «Спадщини» помітили, що на будівлі Братських келій демонтують дах. Не знайшовши паспорта об’єкта, який переконав би їх у законності робіт, вони викликали поліцію та інспектора з благоустрою, який видав припис про тимчасове припинення робіт. Звернулися до Департаменту охорони культурної спадщини КМДА, який відповів, що, за актом огляду стану пам’ятки на вересень 2023 року, роботи будівельників можуть мати ознаки реконструкції (а не реставрації) та що Київський науково-методичний центр (з 1998 року він правонаступник заповідника «Стародавній Київ», до якого належать келії) не отримував сповіщення про проведення таких робіт, що є порушенням закону. Зрештою, активісти через КМДА звернулися до прокуратури, яка 12 грудня відкрила кримінальне провадження щодо можливого незаконного проведення будівельних робіт на пам’ятці архітектури національного значення. Вони також звернулися до депутатів Верховної Ради, які спрямували звернення до уряду з проханням перевірити законність робіт.
«Ці роботи не реставрація, — каже громадський активіст, пам'яткоохоронець, юрист Дмитро Перов, що долучався до кейсів «Квіти України», «Садиба Барбана», «Будинок Уткіна», «Будинок з комахами» й десятка інших. — Тут не дотримуються принципу найменшого втручання, збереження максимальної автентичності, принципу реверсивності. Відбувається заміна історичних матеріалів на сучасні, зокрема, дерев’яних балок на металеві конструкції. У Києві ми маємо багато прецедентів, коли забудовники проводять ремонтні роботи, через які будівля втрачає автентичність. А потім через суд доводять, що оскільки в споруді залишилося менше ніж 10% оригінальних матеріалів, вона вже не пам’ятка. І тепер її можна знести й збудувати на цьому місці 12-поверховий офісний центр. У нас немає підстав підозрювати Могилянку в намірах зруйнувати історичну будівлю і звести замість неї якийсь готель. Але можлива втрата пам’яткоохоронного статусу — це серйозна проблема. Це також втрата наукової, культурної цінності. Келії — комунальна власність, вони не належать академії, їхня культурна цінність належить нам усім».
«У нашому суспільстві є уявлення, що реновація — це завжди на краще, що відремонтована будівля — це добре, а стара закинута — це погано, — пояснює мистецтвознавиця Ольга Балашова. — Але це хибний консенсус, і нам треба його зруйнувати. Пам’ятка — це не просто будівля, і якщо ми не збережемо матеріальну частину нашої історії, опинимося в полоні міфів, яким уже не зможемо протиставити наукові дослідження. Під час СРСР пам’ять про Братський монастир викреслювали з історії; ті крихти, що залишились у музеї після руйнації собору — ікони, ризи, начиння — тривалий час не можна було досліджувати. Та вони збереглися, і у 2019 році ми всі змогли побачити їх на виставці “Явлення. Пам’ятки Братського монастиря” в НХМУ. Ця виставка стала результатом 10-річного дослідження, яке дозволило відновити окремі сторінки історії. Те саме стосується архітектури, яка також є матеріальним свідченням. Братські келії — це пам’ятка національного значення, яка належить усім громадянам України, а не лише могилянському ком’юніті. Ми всі несемо за неї відповідальність і маємо право на відомості про її дослідження, на відкриті громадські обговорення її долі».
Позиція Могилянки
Єдиний державний орган, який має право дозволити втручання в пам’ятку національного значення, — це Міністерство культури. І воно дозволило «проведення реставрації з пристосуванням під навчальні та службові приміщення». Документ видали в червні 2022 року за підписом тодішньої заступниці міністра Катерини Чуєвої.
Зробили це на підставі пакета проєктної документації, який Могилянка сформувала ще у 2012–2014 роках, після того як отримала на це узгоджені з Департаментом охорони культурної спадщини «права замовника» від Київського науково-методичного центру, що опікується заповідником «Стародавній Київ», тож і Братськими келіями. Ще тоді Мінкульт погодив реставраційне завдання і дозволив протиаварійні роботи. Проєкт створив архітектор-реставратор Юрій Лосицький, відомий, зокрема, відновленням Михайлівського Золотоверхого в кінці 1990-х; цей проєкт Мінкульт також затвердив.
Частину будівельних робіт за цим проєктом університет провів у 2014-му; нинішні є продовженням. Перед тим як поновити їх, Могилянка отримала новий дозвіл від Мінкульту, а також від Державної інспекції архітектури та містобудування. Університет також поінформував про початок робіт департаменти охорони культурної спадщини, територіального контролю, міського благоустрою КМДА; жодне відомство не відповіло офіційною відмовою.
Роботи, які університет розпочав восени 2023 року, пов'язані із пристосуванням приміщень до навчального процесу, частково вони мали б повернути їм історичний вигляд — через демонтаж елементів, доданих за часів УРСР. Це: гідроізоляція стін; заміна дерев’яних перекриттів між поверхами на залізобетонні конструкції; заміна кроквяної системи даху на металеві ферми, а залізних плит даху — на металочерепицю; заміна системи відведення опадів й обладнання електропідігріву водостічних труб; демонтаж перегородок першого і другого поверхів, частини сходів і ліфтової шахти; облаштування конференційної зали та відтворення галереї з вікнами, карниза, трикутного фронтону. На 2024 рік університет запланував установити санвузли, у тому числі для маломобільних, реставрувати мурування зовнішніх стін і декоративні елементи фасаду, завершити внутрішнє оздоблення.
«Ми маємо всі необхідні дозвільні документи, на них можна подивитись у нашій презентації, — пояснює президент Києво-Могилянської академії Сергій Квіт. — Я не знаю, чому [Департамент охорони культурної спадщини пише про порушення закону], можу припустити, що цей документ підписали нові співробітники, які не знали про нашу угоду з Департаментом щодо передачі прав замовника з 2012 року. Кожний том проєкту, ідентифікованого саме як реставрація, був погоджений і Департаментом, і Міністерством культури. Ця пам’ятка не змінює своєї конфігурації, навпаки, ми відновлюємо те, що було змінено в радянські часи. Ми рятуємо цю пам’ятку. Ми забили тривогу 2008 року, коли була загроза, що вона перетвориться на комерційний проєкт і Могилянка її втратить. Другу тривогу ми забили 2011 року, коли провалився дах і туди падав сніг і дощ. Ця будівля була моргом, усередині там була біла плитка, туди взагалі було страшно заходити — уявіть собі, що це за пам'ятка, у якому вона стані. Тож ми рятуємо келії, але не робимо з них музей про життя монахів. Це реставрація з пристосуванням під навчальні та службові приміщення, а отже, є нові вимоги — наприклад, протипожежна безпека, туалети, міцніші перекриття, які витримають нові навантаження. Ми, Києво-Могилянська академія, нікого не обманюємо, ми не платимо хабарів, ми не беремо хабарів, і тому нам довіряють. Казати, що ці документи одержані нечесним шляхом — це просто неадекватно. Так само неадекватно казати, що ці роботи — спосіб вивести будівлю у приватну власність».
«Функція пам’ятки змінилася, — підтверджує архітектор Юрій Лосицький. — Раніше це були монаші келії, тепер — навчальний корпус. Зберігається зовнішня форма пам’ятки й ті конструкції, які можна зберегти. Але про яке збереження може йти мова, коли йдеться про дерев’яні конструкції, що їм 200 років? Тим більше, частину вже замінили в радянські часи? Вони не початкові, тому неважливо, чим зараз їх замінювати — деревом чи іншим матеріалом. До того ж, за нашими державно-будівельними нормами, дерев’яні перекриття є пожежонебезпечними, а отже, їх можна і треба замінити на метал. Ми не відходимо від проєкту, затвердженого Міністерством культури, ми повністю дотримуємося його».
Тим часом у самій Могилянці не всі погоджуються з позицією керівництва: частина студентів звернулися до нього з відкритим листом, у якому попросили зупинити роботи й публічно презентувати повний проєкт реставрації.
Що далі?
Із 1990-х Києво-Могилянська академія крок за кроком відновлює ансамбль Братського монастиря, пристосовуючи його під свої потреби. Наступний на черзі — Будинок настоятеля, колишнє помешкання архимандрита монастиря, який водночас був ректором академії. Це одноповерхова цегляна споруда 1781 року, яка теж має статус пам’ятки національного значення.
На відкритій зустрічі стосовно Братських келій Сергій Квіт зазначив, що університет поважає пам’яткоохоронну спільноту і готовий обговорювати з нею свої наступні проєкти. Та щоб діалог відбувався, співрозмовники повинні спілкуватися однією мовою.
Ситуація з Братськими келіями показує, що наразі це не так. Обстоюючи суспільну користь робіт у цій будівлі, представники Могилянки апелюють до авторитету Мінкульту й Департаменту культури: мовляв, якщо ці органи визнали проєкт реставрацією, то так воно і є. І з погляду легальності вони праві — принаймні поки суд не доведе протилежне.
Але в тому-то й річ, що для пам’яткоохоронців (і не тільки для них) ніякого авторитету Мінкульт не має. Варто згадати численні дозволи на руйнування історичної забудови Києва, які міністерство видало останнім часом; після (чи внаслідок) одного з них — знесення 200-річного будинку на Подолі — і подальшого скандалу у відставку пішла та сама заступниця міністра Катерина Чуєва, котра підписала погодження від МКІП на роботи в келіях. Як вона пояснювала, не мала правових підстав не підписувати той дозвіл. Тож питання не так у легальності, як у легітимності урядових рішень, у сумнівах, що наявний стан речей (зокрема і в законодавстві) працює на суспільне благо. Тож, на думку пам’яткоохоронців, легальні документи обов’язкові, але недостатньо обґрунтовують втручання в пам’ятку.
Питання є і до Департаменту культури. Зокрема, якщо ще у вересні він знав про можливі невідповідності між фактичними та заявленими роботами, чому ще тоді не ініціював подальших кроків? Чому до прокуратури й уряду звернулися лише після розголосу активістів?
Звісно, питання є і до Могилянки. Чи актуальний ще проєкт, розроблений 10 років тому? Чи не варто переглянути його з огляду на нові обставини, нові технології? Чи оптимальний він з погляду балансу між збереженням автентичності й пристосуванням будівлі під нові потреби? І чи не слід реалізувати такі проєкти через відкритий конкурс, через здорову конкуренцію різних підходів і візій — і саме так шукати цю оптимальність?
Нині роботи в келіях тривають: як пояснює Сергій Квіт, зупиняти їх не можна, бо в будівлі частково розібраний дах. Крім того, офіційного звернення Могилянка не отримувала. «Якщо правоохоронні органи видадуть припис, ми, звісно, зупинимо роботи, ми діємо в рамках закону», — каже пан президент.
Застосовувати конкурсну процедуру до подальшої реставрації окремих приміщень академія наразі не планує: зокрема, для реставрації Будинку настоятеля вже знайшли архітектора, але до остаточної домовленості ім’я не називають. Цю споруду планують пристосувати під «гуманітарний хаб»: перенести туди кафедру психології, відкрити кафедру богослів’я, зробити аудиторію для публічних дебатів.
Проте в задумах Могилянки є відкритий міжнародний архітектурний конкурс для генерального плану розвитку університетського кампусу, який охоплює три подільські квартали. Академія хоче створити нові зелені зони, облаштувати паркінг, дослідити фундамент зруйнованого радянською владою Богоявленського собору та музеєфікувати його підвали й підземні ходи. А також знести другий навчальний корпус, зведений в часи УРСР як гуртожиток, і побудувати на його місці футуристичну будівлю. Обговорення цього плану академія обіцяє зробити публічним і залучити до нього територіальну громаду Подолу.
Щодо ситуації з Братськими келіями — тепер слово за урядом і слідством. Розгляд цієї справи міг би стати важливим прецедентом, який підважив би чинні механізми регулювання архітектурної реставрації та нормалізував би застосування конкурсних процедур. Адже університет і пам’яткоохоронці мають бути союзниками, а не ворогами, коли йдеться про збереження історії та нове життя старих будівель.
