Історія Jam Factory Art Center почалася 2015 року, коли його теперішній власник, історик, підприємець і меценат родом зі Швейцарії Гаральд Біндер, відомий в Україні як засновник Центру міської історії, побачив оголошення про продаж будівлі Фабрики повидла. «Це оголошення мені показали друзі, — згадує пан Біндер. — Фабрика розташована на Підзамче, у колишньому індустріальному районі, де я ніколи раніше не був, хоча вже довго жив у Львові. Працював тут над своїми дослідженнями з 2004 року. В уяві львів’ян це якийсь далекий район, хоча його віддаленість від центру суто ментальна — насправді туди можна дійти за 20 хвилин. Мені дуже сподобалася ця неймовірна будівля, і я подумав: якщо відкрити тут сучасну культурну інституцію, це допомогло б подолати дистанцію, наблизити район до центру».
Історія будівлі фабрики пов’язана з історією євреїв Кроніків. Перший варіант звели 1872 року на замовлення Йозефа Кроніка, підприємця з третього покоління родини, яка за 80 років зуміла розвинути бізнес від сільського шинку (його власником був дід Йозефа) до постачання алкоголю цісарському двору. У 1908 році на фабриці, де випускали ром, бренді, вина й розоліси, сталася пожежа. Частина споруд згоріла. Згодом основний корпус перебудували в популярному тоді неоготичному стилі; характерні для нього декоративні зубці та шпилі, що імітують архітектуру старовинних фортець і замків, збереглися досі й стали фірмовими ознаками фабрики.
Саме ці зубці та шпилі вразили Гаральда Біндера, коли він уперше побачив фабрику — через 100 років після перебудови. За цей час споруда пережила ще одну пожежу — під час Першої світової (1915-го її підпалили російські війська, що відступали зі Львова), нацистську націоналізацію під час Другої світової (як «колишня єврейська маєтність»), повоєнну радянську націоналізацію (спочатку продовжували виробляти алкоголь, згодом перейшли на овочеві консерви й повидла), зупинку виробництва у 2000-х, продаж у приватну власність львівському девелоперу (він планував зробити там готель) і поступовий занепад. «У 2015-му це вже була руїна, але прекрасна руїна, з історією, з потенціалом, — згадує Біндер. — Я вирішив купити й відновити будівлю, зберегти її історію».
Історія справді прочитується в окремих місцях відновленої території. Родина Кроніків була активною в єврейській громаді Підзамча (тоді села Знесіння): у 1870-х профінансувала будівництво синагоги, землю для якої купила разом з іще дев’ятьма заможними єврейськими родинами. Синагога не пережила часи нацистів, як і її фундатори: більшість Кроніків загинули в гетто, декотрі померли в концтаборах. Пан Біндер розшукав чоловіка, якому ще дитиною вдалося вціліти у львівському гетто; той розповів, що геть не пам’ятає фабрики, але добре пам’ятає синагогу, куди ходив з батьками. Коли досліджували площі, з’ясували, що синагога займала частину фабрики. У пам’ять про це на паркані викарбували імена десяти її засновників і встановили інформаційний стенд, завдяки якому можна прослухати оповідь свідка.
Історія прозирає й через окремі елементи: збережені прорізи вікон й арки, реставровані дерев’яні сходи, відновлені керамічні елементи даху. Загалом же ревіталізована територія з добудованим корпусом, ошатно побіленими стінами та яскравою підсвіткою справляє скоріше враження сучасної стилізації під вигадане минуле. Ревіталізацію здійснювало львівське архітектурне бюро AVR Development за проєктом віденського бюро Штефана Ріндлера – він переміг на конкурсі, який оголосив власник. «Ми прагнули досягти балансу між повагою до історії та функціональністю, – розповідає програмно-виконавча директорка Jam Factory Божена Пеленська, – тому на конкурсі обирали проєкти за двома критеріями. Хотіли, щоб у проєкті було розуміння історії цього місця і також якісна адаптація території під теперішні потреби».
У комплексі з’явилися нові елементи: «чорний куб» з театральною сценою, офісна будівля, паркінг із сонячними батареями, що можуть підтримувати вентиляцію та кондиціонування в разі відключення електрики, три великі оглядові тераси з гарною панорамою. «Ми не могли зробити інклюзивними старі приміщення, адже це порушило б їхній історичний вигляд, але нові простори надають повну інклюзію, — пояснює операційно-виконавча директорка Тетяна Федорук. – Крім того, намагалися максимально практикувати екологічний та енергоощадний підхід: використовували стару цеглу, мінімізували використання газу, застосували теплові насоси».
Активна діяльність навколо фабрики вплинула й на Підзамче, причому ще до відкриття артцентру. «У 2019 році місто, знаючи про наш проєкт, дуже якісно відремонтувало вулицю Богдана Хмельницького, яка веде з центру до Jam Factory, – каже Божена Пеленська. – Тоді ж девелоперські компанії придбали декілька ділянок: маємо поруч один уже зведений житловий комплекс і два в процесі. Наш проєкт девелопери використовують у своїй рекламі як аргумент щодо переваг інфраструктури. Також навколо почали з’являтися менші креативні проєкти: майстерня вуличних меблів, фотомайстерня. Думаємо, що згодом їх побільшає. Jam Factory створює навколо себе якісно новий простір, розширює саме місто. Ми усвідомлюємо, що це можна назвати джентрифікацією, але мені здається, цей процес не має тут тих негативних конотацій, які подекуди є в інших європейських містах. Адже ці зміни дають нові можливості не лише для бізнесів і професійної артспільноти, але й для ком’юніті».
Власне місцеві мешканці залучені до діяльності артцентру через деякі освітні й арттерапевтичні проєкти, спрямовані перш за все на переселенців з інших регіонів. Крім того, з початку повномасштабного вторгнення Jam Factory відкрив свої підвальні приміщення для всіх сусідів, адже інших укриттів поблизу не було. Команда інституції розраховує, що цей досвід допоможе зацікавити місцеву спільноту в більш специфічних заходах артцентру. Цьому має допомогти і тривала історія використання території фабрики для різноманітних культурних подій: з 2008 року тут, у напівзруйнованих приміщеннях, проходили Тиждень актуального мистецтва, Львівський тиждень моди, Urban Exploration Fest і різні театральні постановки.
Амбіції команди Jam Factory охоплюють ці два напрямки: створити професійну інституцію, яка водночас активно задіюватиме місцеве ком’юніті. «Ми робимо професійний осередок для людей, які працюють із сучасним мистецтвом, – каже Божена Пеленська. – У нашій країні немає розвиненої екосистеми освіти в цій сфері, немає достатньо просторів для презентації сучасного мистецтва. Тому програма Jam Factory має освітній компонент, а мультифункціональний простір пристосували для різних потреб: у нас є театральна сцена; звукоізольоване приміщення для музичних концертів з різноманітною апаратурою, який ми також плануємо використовувати для кінопоказів; є великий виставковий простір, який після початку повномасштабного вторгнення ми ще розширили за рахунок технічних підвальних приміщень. У ньому зараз проходить виставка, яка є частиною програми відкриття».
Нові простори для сучасних мистецьких практик, які пропонує Jam Factory, точно не будуть зайвими. Проте не можна сказати, що вони з’являються на порожньому місці. Скоріше артцентр вкладається в тренд поступової переорієнтації мистецьких інституцій до відкритості сучасному мистецтву, що пожвавився з початком повномасштабного вторгнення та великим суспільним запитом на українське. Твори сучасних вітчизняних композиторів усе частіше лунають у театрах і філармоніях; сучасна українська драма потроху виходить на сцени; класичні музеї, позбавлені колекцій, переключилися на експонування сучасного мистецтва. Це добре видно навіть зі складу виставки «Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми», яку зібрала кураторська група (Катерина Яковленко, Наталія Маценко, Борис Філоненко). Складна назва відповідає складній цікавій структурі експозиції, частину якої вже показували виставки інших музеїв і галерей протягом останнього року. Здається, зараз просторів презентації для сучасного мистецтва більше, ніж можливостей заповнити їх.
Відкриття Jam Factory Art Center було яскравим і цікавим; на нього зібралася культурна спільнота з усієї країни, з'їхалися закордонні журналісти й дипломати. Якою буде щоденна робота інституції, поки що сказати важко: сайт Jam Factory не показує запланованих подій, на відкритті також не оголошували наступних активностей. Очевидно, команді треба видихнути після старту, до якого вона йшла 8 років, перш ніж запускати нові проєкти. Сталі можливості для розвитку заклали у фінансову структуру Jam Factory: за задумом власника, вона складатиметься з підприємництва (доходи від ресторану, бару, крамниці, оренди деяких приміщень, на яку вже є запит, зокрема, від різних релокованих мистецьких ініціатив), грантів (активно шукають міжнародних партнерів) і приватних ресурсів з фонду самого Гаральда Біндера.
Тож можемо радіти, що нова точка культурного життя з нами надовго, і відстежувати, яка складова, зрештою, переважатиме в діяльності інституції — комерційна чи мистецька — і чи вдасться команді досягти синергії цих напрямків. А поки що варто відвідати ще одну красиву локацію у Львові й завітати на виставку, що триватиме до 10 березня 2024 року.
