Відзначення 150-річчя від народження Кричевського стало нагодою для проведення на межі 2022 і 2023 років низки наукових конференцій, нового прочитання й осмислення спадщини ювіляра для її поширення, використання, а відтак плекання нових форм вітчизняної культури вже у ХХІ столітті. Одне з таких відкриттів — невідомий раніше в усій повноті доробок Кричевського яко художника-орнаменталіста. Це сталося завдяки поверненню в Україну нащадками митця більшої частини його творів, що зберігалися за кордоном.
Ідеться, зокрема, про близько двохсот орнаментних екзерсисів на невеличких паперових аркушах розміром у листівку чи дещо більших, які передано тепер до музеїв Канева, Києва, Лебедина, Опішні, Полтави, Сум, Харкова та вперше зібрано для окремої публікації в книжці, що лежить перед читачем.
Орнаментні шкіци виконані Кричевським у період від 1920-х і до початку 1950-х, а найбільше зразків датовано 1945 і 1951 роками, коли автор перебував у вимушених мандрах і, ймовірно, не мав замовлень. Річ, слід вважати, не так у тому, що не мав замовлень, як у тому, що не міг не шкіцувати в той вільний час між роботою, харчуванням і сном, який просто не повинен був спливати для нього даремно, бодай без крихти творчого результату. Письменники в такий — дозвіллєвий? — спосіб лишають щоденники, «нотатки на берегах»; художник зберігає на папері начерк, лінію, пляму. Ці «підручні» орнаменти Кричевського — ніби свічадо невпинних кавітацій його творчої свідомості, вивернуте амальгамою на глядача: там, за непроникним шаром, зберігаються візуальні дива, борхесовський «сад розбіжних стежок», що їх так і кортить зібрати до купи, оволодіти всіма напрямками. Але, можливо, видаємо бажане за чинне? Адже Євгенія Михайлівна, дружина, згадувала, що Кричевський займався орнаментами спорадично: «В самі тяжкі, неспокійні часи війни або революції він зовсім не міг займатись малюванням або архітектурою; але коли він іноді брав у руки олівець або клаптик паперу, — він починав виводити орнаменти».
А ще він зізнавався Євгенії Михайлівні, що, малюючи орнаменти, він ніби вирішує алгебраїчне завдання: «це заставляє мене забувати про (важку) дійсність» — це сталося в Судетах навесні 1945 року, «коли німецькі частини метушились, не знаючи, куди сховатись, а навколо нас вдалечині гупали гармати, і американські літаки бомбили Дрезден, Пільзен, Прагу і навіть наше мізерне село Техловіц». Шкіци, на щастя, лишилися разом із розв’язаними алгебраїчними завданнями, про які невдовзі скажемо.
За біографічними відомостями, Кричевський почав замальовувати орнаменти і збирати орнаментовані твори геть юним, 1891 року. Згодом чимало матеріалів з отих студій опубліковано різними науковими та популярними виданнями. Власне кажучи, тоді він замальовував і нерідко копіював усе, що привертало увагу. Це ж звичайна річ для художника-початківця: намагатися зробити власними руками те, що сподобалося «на око». Хаптично-оптичне засвоєння світу — чи не найважливіша можливість витончувати і виточнювати смак. Такий етап проходив дещо пізніше інший орнаменталіст, Георгій Нарбут (1886–1920). Обом юнацьке копіювання стало школою майбутньої професії. Здається, сам акт такої домашньої, рукомесної школи спровокував її вибір. Але такої професії — власне, якої? — на той час не було в імперських реєстрах: потурання мистецькій справі й замовлення амбітних можновладців-зі-смаком провокували інтерес, а відтак попит на руки і фантазію митця, виліплюючи фах зсередини, ніби бджола соти.
В інших європейських країнах доби модерну (її називали також «ар нуво», «ліберті», «модерн-стайл», «сецесіон», «югендштіль») орнаментика також переосмислювалася в плані відмови від класицистичної домінанти шляхом оновлення мотивного репертуару та стилістики методами звернення до екзотичної чи рідної архаїки, візуального фольклору. Напевно, Кричевському були відомі праці в цьому напрямі Нарбутового вчителя Івана Білібіна, віденського архітектора Отто Вагнера, каталонця Антоніо Гауді-і-Корнета, фламандця Анрі Ван де Вельде (який навіть сукню дружини, Марі Сете, спроєктував у сецесійній стилістиці інтер’єру власного будинку в Екклі, напевно, аби інтегрувалася в меблі) і багатьох інших митців, які при створенні нового не вдавалися до цитування минулого, хіба що відштовхувалися від нього, прагнучи створити «тотальний твір мистецтва», Gesamtkunstwerk: все навколо якщо не природа, неодмінно має бути мистецтвом.
На відміну від усіх них Кричевському в плеканні новітньої української орнаментики доводилося насамперед не так виявляти мистецьку індивідуальність, як пізнавати народну спадщину, ще майже зовсім тоді не вивчену, не популяризовану, «для натхнення» не актуалізовану.