ГоловнаБлогиБлог Юлії Орлової

Бабуся вмирати не любила. Уривок з книжки Павла Паштета Белянського

У видавництві Vivat вийшла книжка Павла Паштета Белянського «Бабуся вмирати не любила». Це історія про три покоління однієї родини, про мешканців шахтарського селища, які намагаються жити у проміжках між війнами. Це автобіографічна книжка, бо автор писав про свою родину. Але водночас вона універсальна, бо описує події, явища, характери та долі, які дозволяють зрозуміти Донбас і людей, які там живуть.

Особисто із Павлом Белянським я познайомилася завдяки Павлу Казаріну. Але, як і багато українців, чула про нього і раніше. За мотивами книги «Я працюю на цвинтарі» було знято однойменний фільм, який зібрав чимало кінонагород. Згодом книжка «Я працюю на цвинтарі» теж вийде друком у видавництві Vivat.

Обидві свої книги Павло називає важливими для себе. І для нас вони також є важливими. Бо це живі, відверті, незручні тексти про життя, як воно є. І це той випадок, коли ти плачеш, смієшся, рефлексуєш, п’єш валер’янку, але не можеш відірватися від читання. Я вдячна Павлу за те, що довірив свої книги нам. За те, що захищає нас від ворога, залишається собою і випромінює світло посеред цієї темряви.

Бабуся вмирати не любила. Не те що деякі. Вона не знаходила втіхи в жалобному ритуалі щоденного поїдання гірких порошків, прописаних за суворим розкладом втомленим лікарем. Вона не любила розкладів і графіків, поважала машиніста швидкого потяга Луганськ — Київ, бо він привозив пасажирів до столиці інколи раніше, інколи пізніше належного терміну, але ніколи вчасно. Вона не любила згорьовано описувати свій нічний біль в нафталіновому колі похилих подруг, звично жаліючись тільки на перебірливий апетит свого собаки.

Одного разу бабуся вже вмирала. Як, мабуть, вважається вмирати інтелігентно й, мабуть, навіть на заздрощі сусідкам, самотнім або не обтяженим увагою родичів. Лежачи в сніжних кучугурах подушок, вона важким диханням прогрівала свою низеньку кімнатку, змирилася й втомлено чекала розв’язки в «Санта-Барбарі». Коли нестерпна старість схопила задушливою рукою її за горло, а лікарка висловила нам співчуття й заплакала, дід підсів до бабусі на ліжко.

— До зустрічі, старий, — прошепотіла йому бабуся Аня і спробувала усміхнутися.

— Ти вже пробач мені, Нюсінько. — Дідусь Петро взяв її руку в свою, зітхнув, стримуючи сльози. — Звела нас доля так. Час такий був. Все не по-людському. Ти вже пробач мені. Не любив я тебе ніколи…

У лікарки витяглося обличчя. Родичі заклякли, і чутно стало, як на горищі діловита миша статечно гризе хлібну скоринку.

Застояле повітря шибанулося з кута в кут. Подушки повалилися на підлогу. Собака похлинувся й припинив вити.

— Ах ти ж недопалок конотопський!!! — Бабуся гнівно змахнула руками й сіла у ліжку. — От тіки тебе спитати забули! Та ти себе в дзеркалі коли останній раз бачив?! Чобіт ти шахтарський! Та, може, це я тебе пожаліла! Я! Тебе! Пожаліла! Пика твоя вугільна!

— Нюсінько?! — Дід, який досі в селищі вважався красенем, з ідеальним проділом у сивій чуприні, здивовано дивився услід бабусі. — Нюсінько?!

— Йди геть!.. Цур тобі!.. — Бабуся грюкнула вхідними дверима. У вікні промайнула її нічна сорочка у великих трояндах, що нагадували зашарілі Австралії, і зникла в сараї, звідки за кілька хвилин почулося, як бабуся жаліється поросятам на свою долю.

Юлія Орлова Юлія Орлова , Генеральний директор видавництва «Віват» (ГК «Фактор»)
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram