Перша ракета завжди прилітає вночі. Перша ракета, хай би куди влучила — електростанцію, військовий об’єкт, аеродром, школу, багатоповерхівку чи засніжене поле — завжди влучає в саме серце. Пробиває наскрізь і пришпилює до підлоги. Потім прилетять інші, не менш смертоносні. Сотні, тисячі ракет. Але та клята перша ракета стирчатиме в серці завжди, завдаючи нестерпного болю. І не існує ліків, які б могли той біль зцілити або вгамувати. Бо до першої ракети ми всі — беззахисні мирні люди, які не знали війни.
Пастор прокинувся рано.
Слухаючи тишу за вікном, знайшов під подушкою смартфон і заглянув у стрічку новин. Швидко прогорнув кілька нічних повідомлень в електронній пошті — нічого суттєвого, можна відповісти пізніше. На вайбер уже надійшло з десяток привітань, і він коротко «дякнув» у відповідь. Обережно, щоб не розбудити дружину, встав із ліжка, вдягнувся, намацав ногами капці й прослизнув, наскільки міг, безшумно новою ламінованою підлогою повз дитячі спальні до ванної кімнати; намагаючись не дзенькнути склянками в кухонній шафі, проковтнув щоранкову пігулку від тиску; у коридорі ввімкнув світло — дитяче взуття стояло рівненько, і пастор, усміхнувшись думці про свою одвічну й зазвичай малорезультативну боротьбу з дітьми за порядок у домі, вийшов на подвір’я.
Тихо.
Трохи постояв на ґанку, насолоджуючись темним вологим повітрям. Останніми роками він полюбив зиму. Узимку дихалося значно вільготніше, ніж улітку, коли південне спекотне сонце спричиняє задишку й активне потовиділення на його великому й ще доволі міцному тілі. «Тату, ти куди?» — у вхідних дверях, босий, у трохи завеликій піжамі, стояв, зіщулившись від холоду, Сергійко. Тривожний і заразом дуже турботливий хлопчисько зі світлим, майже золотим кучерявим волоссям. Напередодні Сергійко цілий вечір ходив слідом за пастором, пантрував волошковими очима за кожним рухом: як пастор наливає чай, як п’є, говорить телефоном, терпляче чекав під дверима ванної кімнати. Сьогодні Сергійко і його менша на рік сестра Марійка ночували в їхній великій родині вперше. «Синку, йди лягай, — м’яко відповів пастор. — Ще дуже рано». «З днем народженням, татусю!» — Сергійко швидко причинив за собою двері. «Авжеж, — подумав пастор. — Авжеж!»
Треба поквапитись.
Пастор волів встигнути зустріти світанок на Краю. Так він називав це місце: окремий край, кавалок сухої землі над морем, порослий травою, площею в кілька квадратних метрів із найдорожчим, найріднішим краєвидом, і водночас, якщо зробити неправильний крок уперед, до урвища, — край, кінець, прірва, звідки немає вороття. Колись малого Гриця привів сюди батько. Підлітком бігав на Край із друзями. Коли подорослішав, усамітнювався біля урвища, щоби подумати про сенс буття. Молодим чоловіком привів майбутню дружину, щоб продемонструвати красу краєвиду й освідчитися. Приїздив зі старшою донькою, потім зі старшою та молодшою, згодом — уп’ятьох: він, дружина, дві доньки й син. Зрештою всі їхні численні біологічні та небіологічні діти багато разів побували тут. Окрім хіба що тих двох малих — Сергійка й Марійки, яких вони офіційно ще не взяли під опіку.
На Краю усвідомлюєш, наскільки прекрасний світ.
Звідси, з урвища, що круто спадає вниз, у світлу пору море і небо в незбагненній далечині створювали на обрії з води, повітря та чогось третього, чудесного і невідомого, божественну сферу.
Напроти, на суходолі, вдень і вночі жило і шуміло місто. Два промислові серця Маріуполя — велетенські металургійні заводи, що димлять у небо довгими трубами — «Азовсталь» та імені Ілліча; порт-годувальник із вишикуваними вздовж причалів кранами; доки, пірси; саме місто, що, наче велике гніздо, розкинулося багатоповерхівками й приватним сектором по обидва боки річки Кальміус, розлогі сади та парки, що сяють вечірніми вогнями; місто Марії, над мрійливою головою якого влітку пече нещадне сонце, нависає небо з химерними хмаринками, а його потріскані від важкої праці долоні облизує вологим солоним язиком, наче своє улюблене дитя, Азов. Суховантажники й баржі вдалечині чекають на рейді, ковзають по хвилях човники рибалок у пошуках бичків та креветок, ближче до берега ходять вітрильники, гоцають водні мотоцикли та інші дрібні посудини, а пляжем совгаються, наче голі мурахи, люди.
Пастор став на краю кручі. Напевне, сьогодні вдень варто очікувати похмурої, звичної для кінця календарної зими на Приазов’ї погоди — лише інколи визирне з-за хмар непевне сонце, налите свинцем небо нахилиться до води, наче хоче випити море до дна, а те й не заперечуватиме й гнатиме хвилі білими гребінцями до берега. Узимку пляж безлюдний, а в морі курсують лише робочі судна, зате повітря чисте, прозоре, небесне. І обрій, обрій. Нескінченний і незбагненний, як людське життя. Бо начебто ж знаєш досконало і про небо, і про землю, і про оптику, а однак таємниця залишається. Так і з людиною, з її душею, помислами й особливо вчинками. Не розбереш інколи, чого прагне, навіщо те робить, хоча, здавалося б, давно — від самого Різдва Христового — усе напрочуд зрозуміло. Сьогодні пастор просив у Господа докладно й ревно, як і всі останні поспіль тижні, миру для своєї країни, свого міста й своєї родини. Молив про розсудливість та любов, хоч і розумів, що просить про неможливе. Бо знав напевно, що вже розкрутилося коліщатко історії та стало на невблаганний маршрут таким робом, що розвернути його може лише війна. Однак молився під поривами прохолодного східного вітру.
Коли пастор повернувся домів, дружина й старші діти вже прокинулись. І поки знімав верхній одяг і мив руки, ті розбудили менших, щоб разом привітати батька з днем народження. Після гучних викриків і міцних обіймів, як і зазвичай щоранку, разом зробили зарядку, а хто захотів — пірнув у холодну воду невеличкого дитячого басейну, що стояв на подвір’ї. О восьмій пастора почали активно вітати телефоном колеги, друзі, парафіяни, військові, чиновники — люди, з якими його пов’язували доля та професійна діяльність. І так цілий день із невеликими перервами на поточні справи й до самого вечора він ходив кімнатами й сидів у кріслі з телефоном у руці, аж поки вся велика родина не зібралася за столом і не заспівала «Многая літа». Пастор одним повільним довгим видихом загасив на торті свічку, що горіла на восковій цифрі «54», після чого торт миттєво знищила дітвора, а Сергійко й Марійка навіть облизали картонну коробку. Їх ніхто не зупиняв, і ніхто з них не сміявся. Тут зібралися люди, які мали важке дитинство, і те, що вони зараз живі й відносно здорові, а не померли від голоду, алкоголю, наркотиків або знущань рідних батьків, було справжнім дивом, збігом сприятливих обставин і наявністю поруч небайдужих людей. Сукупно пастор називав це волею Божою. Напевне, так воно й було.