Знаю, як йому зі мною незручно,
як дратує його моя обтяжлива присутність -
світ, що має досить своїх клопотів і турбот,
не мусить перейматися справами ще одного філолога.
Не мусить пояснювати мені очевидне -
нелогічність любові,
невипадковість жорстокості,
неминучість смерті.
Не мусить утішати мою невтішність,
не мусить спростовувати мою недовіру.
Але далі стоїть поруч, далі добирає слова,
далі показує рукою на горизонт і пояснює :
«не буде в тебе іншого неба, не буде,
не буде іншої чорноти
й іншого світла.
Не зміниться нічого в хитрому плануванні неба.
Не зміниться важка постава високого правого берега.
Не зміниться її голос, не зміниться різкий злам вилиць.
І тривога, що все це може зникнути - теж не зміниться.
Ти будеш таким, яким є. Я буду таким, як раніше.
Будеш дивуватись мені, і я буду тобі дивуватись -
дивний чоловік, який хоче все зрозуміти,
і дивний світ, якому немає чого пояснювати».