Інвестиції, ризики і вартість компаній
Хто сьогодні інвестує в українську оборонку?
До клубу долучаються інвестори в середньому від 50 до 100–150 мільйонів євро.
Але вже є наміри від великих інвестфондів, від пів мільярда доларів. Зацікавлених зараз два. Для України це величезні інвестиції.
Скільки серед інвесторів клубу українських?
Це складний момент. Сьогодні з таких є тільки один. Ще Dragon Capital думає входити в цей ринок.
Українське законодавство несприятливе щодо інвестиційних фондів. Проблем на цьому ринку багато. Закон про Intellectual property (IP) (інтелектуальну власність. — Ред.) слабкий. Закон про інвестиції слабкий. Українському фонду залучити великі кошти важко. Банально через те, що юрисдикція цих грошей в Україні. Для Європи ми, на жаль, маємо слабку судову систему, патентну, правоохоронну.
Чому це ризик для інвестора?
Бо інвестор дивиться на продукт і здебільшого вкладається в команду, яка створює інтелектуальну власність. Саме вона має цінність. І це ризик, якщо ти проінвестував великі кошти, але не можеш цю цінність захистити.
А що тоді приваблює приватного інвестора? Вони хочуть отримати прибуток, але несприятливе законодавство, досить закритий український оборонний ринок, гаряча фаза війни.
По-перше, вони знають, що наша оборонка закапсульована в країні. Ціна компаній зараз низька. Це дуже ризикова, але високовідсоткова можливість. Тому венчури заходять.
Перші інвестиції були на рівні 50 тисяч доларів. Потім почали рости молоді завзяті компанії, як Buntar, Swarmer і так далі, інвестори зрозуміли, що треба вкладати більше. І вже ми почули про інвестицій 3,5–5 мільйонів доларів.
Плюс тим, хто зайшов пізніше, зараз дуже важко знайти, куди вкласти. Ціна компаній виросла, компанії зрозуміли, що є зацікавленість. Хоча тут також питання, як компанії оцінюють себе. Іноді це дуже абстрактно, рівняючись на когось, не знаючи, яка структура, продажі, виробничі потужності. Це погана історія. Треба знати, як себе оцінити і довести, чому ти коштуєш саме стільки.
То на що вони розраховують?
Наприклад, D3 Venture Capital (венчурний фонд, що інвестує в defense tech). Вони були раннім інвестором у Swarmer (український розробник автономних рішень для БпЛА). Просто уявіть, скільки іксів вони отримали, тільки-но компанія вийшла на американську біржу Nasdaq (у березні 2026 року).
Вони розуміли, що так буде?
Це професіоналізм людей, які працюють у фонді, їхнє вміння оцінити. І повірте, Swarmer довго ввели за ручку. Їм показували, як бути зрозумілим інвесторам. Кожен інвестор зацікавлений просувати компанію з його портфоліо.
Чи можуть якісь компанії найближчим часом повторити цей шлях?
Так. Багато хто зацікавлений, це правда.
Що це дає самим компаніям?
Чим більше вони розкриваються, тим більше в цю компанію вкладаються, тим швидше вона росте. Коли в компанію вперше проінвестували, це вже зелений прапорець для інших інвесторів, що можна долучатися.
Зараз оцінка навіть великої української оборонної компанії за вартістю значно нижча за американські стартапи у США. Реальний продукт, реальна компанія, команда, фідбек, відтестовані на полі бою технології поступаються стартапам.
Тож поки українські компанії будуть закапсульовані всередині ринку, вони ніколи не виростуть і не стануть умовними Rheinmetall, Saab і так далі.
А в компанії, відкриті до міжнародного ринку, готові інвестувати набагато ризикованіше.
Як компанії можуть використовувати проінвестовані в них кошти?
Залежить, на що вони залучали ці інвестиції. Але будьмо відвертими, це милиця для підтримки компанії, хоч вона реально працює. Хтось залучав на R&D, обігові кошти, на компоненти, на розробку, на тести.
Немає жорстких меж. Хоча іноді буває, що інвестори кажуть: «На все, окрім обігових».
Українські і світові тенденції
Чи помічаєте збільшення інтересу приватних інвесторів на фоні заяв про відкриття експорту зброї?
Так. Після заяви президента Володимира Зеленського в жовтні 2025 року на Третьому Міжнародному форумі оборонних індустрій про те, що час запускати експорт, наступні три місяці був шалений сплеск.
Багато інвесторів приїжджали в Україну. З Бразилії, Колумбії. Усі зрозуміли, що ринок розвивається.
Ще навіть на самому форумі президент мав зустріч з інвесторами і відповідав на їхні запитання. І запитань було дуже багато. Бо для будь-якого інвестора важливо, що компанія, в яку він проінвестував, може продавати не тільки в Україні, а й по всьому світу. І це дасть нове дихання ринку. І для інвестицій, для співпраць.
Читайте такожЕкспорт зброї, комунікація з військовими, штучний інтелект. Про що говорили на третьому Міжнародному форумі оборонних індустрій
Але зараз я частіше зустрічаю запити через проблеми, які виникають. Коли сталася війна в Ірані й увесь світ дізнався про українські перехоплювачі, ми відбивалися від запитів: з ким я можу переговорити, в кого проінвестувати, мені потрібні тільки перехоплювачі.
І ми зараз змінюємо сприйняття інвесторів. Для них стало відкриттям, що дрон-перехоплювач — це фінальна стадія, а перед ним величезна робота з іншими засобами. І що одноосібно засіб не працює, потрібен комплекс.
Так народилася концепція Drone Deal. Бо необхідні підготовка, радари, спеціальні акустичні датчики, загальна система, куди ви це все заводите. Потрібні правильні люди, які вміють адаптувати цю систему, імплементувати.
А всім хочеться чарівної палички.
Це були вже досвідчені інвестори в питанні оборонки?
Дуже різні. Неважливо, чи це компанія, яка тільки зацікавилася оборонкою, чи яка вже мала досвід — вони все одно були націлені на якийсь один супердрон.
Стандартний інвестиційний фонд Європи звик до таких компаній, як, наприклад, Anduril (американська оборонна компанія. — Ред.). «Тесла» в оборонці. Якісні, дієві рішення. Але ціна захмарна.
І коли вони приходять на наш ринок, у них дисонанс. Зараз вони ще й бачать, як таліби пачками виносять ізраїльські «меркави», бомблять їхні склади і стоянки з технікою. Одним FPV — танк, якщо не помиляюся, за 3,5 мільйона.
Зараз інвестори цікавляться в основному безпілотниками, чи є ще газулі, наприклад, чула, що ШІ-системи теж у топі?
У техніці тільки дрони. Їх не цікавлять жодна класична техніка, ні арта, ні якісь нові міномети. Вони в класичну оборонку не вкладають. Це хіба якщо захочете побудувати якийсь цех з відновлення військової техніки. Але це більше інвестиція в інфраструктуру, а не в саму компанію.
А от якщо ти венчурний фонд і хочеш інвестувати в майбутнє, це тільки дрони.
Остання цифра приватних інвестицій в український defence tech — 105 млн доларів. Що вона показує? Уже на щось суттєво впливає?
Ми можемо говорити про динаміку. 2022 рік — хтось вкладає в українську оборонку 500 тисяч доларів. Я цих людей глибоко поважаю, але мені складно уявити, як ухвалювали це рішення у 2022 році. Це був такий ризик.
Але рік до року ми стрімко зростаємо. Наш прогноз на цей рік — приблизно 200 мільйонів доларів. З відкриттям експорту плануємо десь до пів мільярда мати.
У світовому еквіваленті це ніщо. Тільки Велика Британія у свою оборонку саме інвестиціями вкладає близько трьох мільярдів фунтів. І це тільки державні програми. Що там з приватними інвестиціями, я тільки уявити можу.
Тому нинішня сума — це дуже мало. Якщо ми дійдемо до двох-трьох мільярдів на рік, уже можна буде говорити про феномен.
Але і середній чек інвестицій уже значно виріс. Зараз є компанії, які не цікавить інвестор, що готовий від двох до трьох мільйонів вкласти. Уже йдеться від 10 мільйонів мінімум. А це вже Серія А в інвестиціях. Це дає мені віру в те, що ми реально будемо акселерувати ці цифри.
Але що таке 10 млн євро в глобальній системі оборони? Уявіть ці кошти в Rheinmetall. Це ні про що.
Тому я хочу, щоб ми святкували не мільярд, а хоча б близько трьох-п'яти мільярдів. Хочеться ростити такі компанії. Для нас, як країни, важливо, щоб ми відігравали роль [у глобальній системі оборони].
І це, на ваш погляд, доступно лише в співпраці із закордонними компаніями?
Я, чесно кажучи, мало вірю в те, що виключно закапсульована в Україні компанія зможе вирости до рівня Czechoslovak Group, наприклад.
Без міжнародного обміну, контрактів, присутності це неможливо.
Тільки через партнерів. Тому Build with Ukraine і погнали.
Реально якось відслідкувати тенденції приватних інвестицій на глобальному ринку, у європейських країнах? Там теж більше зацікавлені дронами?
Зараз дронова лихоманка.
Є ще нюанси міжнародних фондів, що вони здебільшого травоїдні, так би мовити. Їм треба, щоб продукт мав подвійне призначення. Вони не бачать ринок тільки військовим. Це правильно для диверсифікації ризиків.
Але для нашої ситуації думати про якийсь dual-use (подвійне призначення. — Ред.) важко. Проте компанії, які хочуть вижити після війни, мають уже закладати цю думку у свої продукти — що ми будемо робити з ним у цивільному житті.
Спільні підприємства, інтелектуальна власність і відповідність стандартам
Програма Build with Ukraine — це теж вважають інвестицією в українську оборонку?
Це не інвестиція. Це більше політична історія: «Якщо ви хочете будувати з нами наші технології в себе, то ми просимо вас допомогти цією екстрадопомогою». Наприклад, покрити річний бюджет виробництва і надати продукт українській армії. Так закордонна компанія стає дотичною до наших технологій.
Скільки українських компаній вже налагодили спільні підприємства із закордонними?
У нас поки за програмою Build with Ukraine є 19 угод, дві вже працюють. Дві українські компанії, які мають спільне виробництво і повний пакет рішень, ліцензій, дозволів і так далі.
Це перша сходинка, бо компаніям треба зрозуміти, як вони спрацьовуються, чи все окей, чи не розпадуться за рік. Є перший контракт, продукт створили, все пройшло класно – тепер думаймо про другий. Наприклад, локалізацію якогось відсотка з виготовлення компонентів. Це кроки на майбутнє.
Що це дає українським компаніям?
Саме з боку інвестицій цінність компанії виростає в рази. Ти вже в Європі, будуєш спільно, працюєш на території ЄС. Це в прямому сенсі відкриває доступ до світових фінансів. А це безмежні можливості. Я вже мовчу про кількість програм підтримки бізнесу й доступні гранти.
І наша задача як ринку — працювати максимально, щоб до кінця року отримати десять реальних спільних підприємств. Це якісно інший рівень компанії. І до нього, до речі, ще треба бути готовими як у команді, як у компанії загалом. І цього треба навчати.
Як цим двом компаніям, що мають спільні підприємства, вдалося поєднати слабкий захист інтелектуальної власності в Україні і законодавство країни-партнера?
Обидві компанії працюють спільно з німецькими партнерами. Німецькі партнери зараз ставляться до нас з розумінням, що ми маємо подекуди різне законодавство. Правда, вони діють за європейським законодавством, ми за внутрішнім.
Є багато питань захисту, але партнери готові йти на співпрацю. Вони спонсорують ці проєкти, що, до речі, теж важливо.
Узагалі зараз Німеччина є прикладом для всіх європейських компаній і країн, що така співпраця — це реально. Ми зараз найбільше зацікавленості отримуємо саме з німецької сторони. Тут склалося все: у них є фінансова спроможність, політична воля, зацікавленість їхніх компаній.
Чи правильно я розумію, що зараз питання інтелектуальної власності на совісті німецьких компаній?
Я думаю, що для них це теж плюс. Бо вони розуміють, що, маючи доступ до українських технологій і відтестовані на полі бою рішення, набагато легше зможуть продавати на міжнародних ринках спільно створені продукти. Для них це прибуток і розвиток.
Чи можна говорити, що цей досвід співпраці може стати основою для подальших напрацювань для захисту інтелектуальної власності всередині України?
100 %. Але в нас може бути неймовірно фантастичний закон, але без міцної судової гілки влади він може трактуватися як завгодно. Від області до області, від інтересів до інтересів. І будь-який захист вас, як компанії, у судах займе десятки років.
Сьогодні IP в Україні — це швидкість. Наскільки швидко ви можете адаптувати зміни в продукт. Чому зараз європейським країнам і виробникам важко це прийняти? Бо там ти розробив снаряд, він 100 років буде снарядом, продавався і буде продаватися. Так само літак. Дрон — це як молоко: три місяці — і до побачення.
А вони не готові до цього. Звідси й коментарі про те, що багато ручної праці, і гаражами нас називають чи домогосподарствами.
Саме тому великі гіганти дуже неохочі до цього ринку. Вони не готові до цього. Ні їхня система мислення, ні військова доктрина, ні виробничі потужності — ніщо не готове в Європі до такої зміни. А росіяни готові.
До теми інтеграції української оборонки у світову часто звучить проблема, що українські компанії не відповідають стандартам, сертифікації НАТО. На ваш погляд, скільки українських компаній здатні вже налагоджувати цей процес?
Так, щоб прямо готові, це близько 30 компаній на ринку. Максимум. З понад тисячі.
А що іншим заважає?
По-перше, якість менеджменту. Видно, коли виробництво базували вже на розумінні реального ведення бізнесу і процеси будували відповідно до цього. Навіть якщо компанія перші два роки була сконцентрована виключно на продукті, якоїсь миті вона зрозуміла, що треба перерости з цього emergency market (ринку при надзвичайній ситуації. — Ред.) у щось стабільне, ставати на рейки.
У нас же зараз про сертифікацію ISO деякі компанії думають «Боже, 10 тисяч баксів — і за два місяці все буде». Я їм пояснюю, що це не для того, щоб ви поклали сертифікати на полицю. Це щоб компанія могла розмовляти з партнерами на одному рівні технічної і бізнесової мови.
Тому партнери з НАТО більше дивляться на нас як на сімейні бізнеси. Бо дуже часто, наприклад, є власник, головний бухгалтер, головний інженер — це все там одна людина або люди з одним прізвищем. Немає ознак, що компанія йде до того, аби бути компанією, а не сімейним бізнесом. І це важливо. Але в нас тут ментально і структурно величезний розрив.
І ще до теми інтелектуальної власності — у разі порушення прав з боку, наприклад, американської компанії, наша судова система…
Успіхів.