У листопаді 2022-го в самісінькому центрі Києва замість вулиці Пушкінської, перед тим Єлизаветинської — на честь імператриці Єлізавєти Пєтровни, з’явилася вулиця Євгена Чикаленка. Землевласник, бізнесмен-новатор, меценат, лідер суспільної думки, «символ українського Півдня», «ветеран українського відродження», «український Дон Кіхот» — усе це й не тільки про людину, якій належить авторство слів «Легко любити Україну до глибини душі, а ви спробуйте любити її до глибини своєї кишені». Заміна назви-символу «руского міра» на назву-символ безпрецедентної віри в українську справу якнайбільше відповідає духові часу.
Узимку на межі 1894 і 1895 років в Одесі Чикаленко навертав до ідейного українства й української мови Івана Луценка. Той у відповідь казав: «Людськість стремить до об’єднання, а через те більше має сенсу ширити між людьми есперанто, а не відроджувати вже мертву мову; латинська і грецька мови були колись поширені безмірно більше за українську, мали таку літературу, про яку українцям і не снилося, а одначе прийшов час, і вони вмерли, і ніщо не зможе воскресити їх, отак вмирає і українська мова і ніщо не в силі її відродити». На що Чикаленко відповідав, «що поки є народ, який говорить тією мовою, то вона не вмерла». Українців, які «говорили тією мовою» по обидва боки Збруча наприкінці ХІХ століття, було трохи більше, ніж двадцять шість мільйонів.
Fin de siècle став ще одним рубіконом, що його мала перейти українська мова за весь час свого існування: від появи давньоукраїнської мови на сході Європи приблизно в середині ХІ століття й до модерної літературної мови першої половини ХХІ століття, мови, яка прямує на захід Європи.
Пологи української мови тривали так само довго, як зазвичай буває з людськими мовами. Якась мова народжується швидше, за п’ять-десять століть, а якась довше — за десять-двадцять. Проте всі мови однаково наражаються на небезпеку зникнути, тому головне — не лише народитися, а й вижити. Українська виконала обидва завдання.
Шлях від спільної індоєвропейської прамови до самої себе українська мова долала приблизно від 3 400 року до нашої ери й до середини ХІ століття, коли вже маємо справу з давньоукраїнською мовою. Далі давньоукраїнську змінює староукраїнська, що триває чотири сотні років —від початку XVі до останніх років XVIII століття. Староукраїнська проходить через пізнє Середньовіччя, початок Нового часу й завершується невдовзі після Французької революції, даючи дорогу новій українській мові.
Модерна літературна українська мова, чи як її традиційно називають лінгвісти сучасна українська літературна мова, — це плід мовної реформи Котляревського — Шевченка. Котляревський і Шевченко між 1798 і 1840 роками з говірної мови українських селян сотворили літературну мову майбутньої української нації. Оця говірна українська мова живе й зараз і становить одну з історичних форм української мови, вік якої добігає десяти століть.
У добу Київської держави співіснували дві форми давньоукраїнської мови. Перша — писемна, чи книжна. Вона мала різні назви: давньоруська, давньокиївська, давньоукраїнська. Друга — розмовні діалекти та міські койне, що їх також зазвичай називають давньоруською, або давньокиївською мовою. Обидві форми місцевої мови функціонували в тіні мови сакральної — староцерковнослов’янської, яка прийшла до русичів із Південної Славії.
Церковнослов’янська мова зберігала високий статус довго. Якоїсь миті здавалося, що вона зникне. Однак на середину XVIII століття церковнослов’янська перетворилася на впливову мову російського світу, а натомість зникла книжна староукраїнська мова. Ще кілька століть тому мова руська, чи староукраїнська, мала статус офіційної у Великому князівстві Литовському, посідала поважне місце в канцеляріях Галицько-Волинського князівства та Молдавського князівства. Вісімнадцяте століття перемололо стару книжну українську мову, але нічого не змогло зробити з діалектами, що ними розмовляли українці. Саме на діалектній основі Котляревський і Шевченко здійснили мовну реформу й випустили у світ модерну літературну мову. Ця нова мова заклала основи української нації та держави. Цю нову мову піддаватиме обструкції імперія, систематично практикуючи заборони. Після імперських обструкцій прийдуть радянські мовні руйнівні експерименти. Багато разів могло здатися, ніби Луценкова думка, що «отак вмирає і українська мова і ніщо не в силі її відродити», цілком слушна. Проте мав рацію Чикаленко, сказавши: «Поки є народ, який говорить тією мовою, то вона не вмерла».
Від самого початку все життя української мови відбувалося у традиційному для Європи багатомовному світі. Вона то конкурувала, то співпрацювала з польською, їдишем, татарською, білоруською, німецькою. Відчувала субординацію до греки, латини й церковнослов’янської. Поява російської змінила правила гри. Мовне співжиття перетворилося на боротьбу за виживання. Життя та боротьба в багатомовному світі, зрештою, стали тим досвідом, що на нього українська спирається й нині.
Найжорстокіше століття, двадцяте, одною рукою вело українську мову до кінця, а другою — привчало до статусу державної. Роль державної надихала її на боротьбу за виживання. І вона стала такою наприкінці століття. Набувши найвищого з можливих офіційних статусів de jure, почала боротьбу за de facto цю позицію в суспільстві. На момент, коли історія переходить у сьогодення, українська мова здобула весь необхідний інвентар de jure і de facto державницької позиції: ідеться про освіту, науку, військо, усі гілки влади, офіційний публічний простір, наукові інституції, центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом — Національну комісію зі стандартів державної мови, Уповноваженого із захисту державної мови, мовні громадські організації.
Френсіс Фукуяма сказав би: кінець історії. Ліна Костенко ближча до реального стану речей:
І все на світі треба пережити,
І кожен фініш — це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Без ворожби відомо, що тут і тепер українська мова починає наступний історичний період — однієї з офіційних мов Європейського Союзу. Напрямок Київ — Страсбург — новий виклик і нова можливість модерної української мови ХХІ століття. Однак це вже інша, ще не відома її історія, яку напише людина, що житиме над берегами вічного Борисфена-Дніпра у ХХІІ столітті.