До початку війни в репертуарі Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра з успіхом йшла вистава у постановці Юрія Одинокого «Глядачі на виставу не допускаються» за п’єсою «Шум за сценою» сучасного англійського драматурга Майкла Фрейна. Це комедія ситуацій з розряду «театр у театрі», у якій публіка бачить спершу залаштунки театральної трупи — генеральну репетицію, а потім саму виставу, показ якої мало не зірвався. Постановка отримала дві премії «Київська пектораль» і через затребуваність 20 років не сходила з афіші.
Вона має багато схожого із «З цією виставою щось не так». По-перше, обидві поставлені за сучасною англійською драматургією; тільки в новій аж три автори — Генрі Льюїс, Джонатан Сеєр, Генрі Шилдс. По-друге, обидві комедії ситуацій і розповідають про акторські колективи, які, попри різноманітні труднощі, намагаються зіграти виставу для глядачів. І по-третє, цьогорічній прем’єрі пророкують не менший успіх.
«З цією виставою щось не так» (в оригіналі «The Play That Goes Wrong») — це театральна франшиза англійської продюсерської компанії Mischief. Кожен театр, який купує чи отримує право на її показ, зобов’язаний поставити точну копію оригінальну. А історія її починається у 2012 році з прем’єри в Old Red Lion Theatre у Лондоні. Після дворічного гастрольного туру Великобританією вона зупинилася в Duchess Theatre у Вест-Енді, де її грають уже дев'ятий рік поспіль. У 2017-му з’явилася бродвейська версія — американські театральні критики визнали її найсмішнішим хітом. Нині «З цією виставою щось не так» — одна з найвідоміших і найпопулярніших театральних франшиз. Її переклали багатьма мовами, поставили в понад 35 країнах на 6 континентах, і вона лауреат численних нагород, серед яких – WhatsOnStage, Laurence Olivier Award, Tony Award, Drama Desk Award, BroadwayWorld Award.
Україномовна версія комедії з’явилася в липні 2022 року в Ризі (перекладачка Оксана Савиченко). Директор театру Dailes Юріс Жагарс, в театрі якого з успіхом йде латиська версія франшизи, запропонував Стасу Жиркову (тодішньому директору Театру на лівому березі Дніпра) поставити її з українськими акторами в Ризі. Компанія Mischief схвалила ідею й надала безкоштовну ліцензію на постановку, яку здійснили британська режисерка Емі Мілбурн і латвійська хореографка Інга Красовська з акторами двох київських театрів – лівобережного (Андрій Ісаєнко, Дмитро Олійник, Дмитро Соловйов, Ірина Ткаченко, Катерина Качан, Костянтин Олексенко, Макар Тихомиров, Олександр Соколов, Сергій Кияшко) і «Золоті ворота» (Орест Пастух). У Ризі відбулися три покази, які відвідали близько 3000 українців. Про цю прем’єру влітку розповідав в інтерв’ю LB.ua актор Дмитро Олійник.
Майже рік тривали перемовини, щоб поставити франшизу в Києві. «Коли ти мрієш, усе одно знаходиш можливість утілити те, що ти хочеш. Мабуть, найважливіший меседж на сьогодні: якщо дуже хочеш — неважливо, війна, не війна, є гроші, нема грошей, втомився, не втомився, — ти можеш узяти світовий бестселер і зробити його українську прем’єру в муніципальному Театрі на лівому березі Дніпра», — зізналася керівниця й акторка театру Олеся Жураківська перед прем’єрою в Києві 25 листопада. Вистава залишається спільним проєктом трьох країн — України (Київський театр на лівому березі Дніпра), Латвії (ризький Театр Dailes) і Великої Британії (лондонський Mischief). Її кураторами є Юріс Жагарс (керівник Dailes), Стас Жирков і Олеся Жураківська. Режисеркою знову виступила Емі Мілбурн (Лондон), хореографи — Інга Красовська (Рига) й Антон Вахліовський (Київ).
У чому ж особливість цієї вистави? У першу чергу в оригінальному сюжеті. Автори взяли за основу класичний англійський детектив (дуже схожий на «Мишоловку» Агати Крісті) і переробили на п’єсу, яку грають провінційні аматори — такий собі драматичний гурток Корнлі. Театральні гуртки, звичайно, бувають різними, але цей своєю грою сягає апогею непрофесіоналізму: актори страшенно награють або, навпаки, дуже соромляться публіки, забувають текст або бездумно його тараторять, плутають реквізит, постійно (хоч і ненавмисно) травмують себе або свого партнера, через що життя кожного висить на волосинці, а вистава на межі зриву.
Але річ не тільки в непрофесійності цих горе-акторів, а ще й у дешевих декораціях до їхньої прем’єри, що має назву «Вбивство в маєтку Хевешем». На сцені — кімнати в англійському стилі початку ХХ ст.: вітальня з комином і бібліотекою на першому поверсі й невеликий робочий кабінет з письмовим столом на другому. Вона ніби має абсолютно привабливий і достойний вигляд, але вже з перших хвилин дійства щось відклеюється, рветься чи ламається. Тому виконавці змушені постійно щось підтримувати, на ходу ремонтувати і викручуватися з критичних ситуацій.
Складається враження, що цій виставі пороблено і врятує її лише свята вода. Але води немає. Як і шотландського віскі, яким герої детективу час від часу мають знімати стрес. Натомість знаходиться уайт-спірит, який актори змушені пити, фонтаном випльовуючи на сцену й колег. Та це «кроплення» не знімає прокляття, яке нависло над прем’єрою.
Ближче до фіналу вистави глядачі розуміють, що прості з вигляду декорації насправді є складним і добре продуманим механізмом. Оскільки щось постійно «ламається», дії виконавців мають бути чіткими, адже найменша помилка може призвести до серйозної травми. Тож актори лівобережного театру в деяких сценах стають просто-таки еквілібристами й повітряними акробатами, зависаючи на зламаному «другому поверсі», тримаючи руками, ногами і головою частини декорацій, літаючи на штанкеті через усю сцену або стоячи в чітко визначеному місці між «стінами кімнати», які зненацька падають за лічені міліметри від них. Ця відточеність у декораціях, діях акторів і працівників театру за кулісами — ще один секрет успіху франшизи.
Ну і третьою важливою складовою вистави є акторська майстерність. Окрім циркових навичок, актори лівобережного театру захоплюють своєю грою. Точніше вмінням переграти або недограти. Не забуваймо, що в цій франшизі актори працюють чітко за схемою, без права на імпровізацію чи власну ідею. Утім їхня гра все ж виглядає абсолютно органічно.
Згаданий вище Дмитро Олійник грає Кріса — ввічливого й трішки стурбованого керівника драматичного гуртка, а також серйозного Інспектора Картера, який шукає вбивцю господаря дому Чарльза Хевешема. З його гри видно, що він чи не єдиний професіонал у цьому гуртку, але зекономлені на декораціях гроші зіграли з ним злий жарт.
Олександр Соколов у детективі має роль управителя будинку Перкінса. Через те, що його актор страшенно боїться сцени і глядачів, у Перкінса весь час вилуплені очі, дивна гримаса на обличчі й вишкірені зуби. А ще цей бідолаха постійно плутає слова й забуває текст, тож якоїсь миті просто розвертається до публіки спиною і починає, як дитина, плакати. На щастя, у цей критичний момент його підтримує колега гуртка, якого грає Дмитро Соловйов. У нього, навпаки, з пам’яттю все добре, текст досконало вивчений, але він видає його бездумно й неемоційно – а потім на радощах, що не забув і все сказав, посміхається голлівудською посмішкою та кланяється глядачам. У детективі в цього актора декілька ролей, одна з яких — брат головного героя Сесіла.
Коханку Сесіла, яка є нареченою Чарльза, грає Ірина Ткаченко. Її Флоренс Коллімур красива і зваблива, пристрасна і надемоційна жінка. Шкода, що через свою неуважність вона знепритомніла (прибили вхідними дверима) і на деякий час випала з вистави. Утім коли свідомість до акторки повертається, вона із ще більшим запалом викладається на сцені і тріумфально дограє. А поки її не було, роль Флоренс якийсь час читали з аркушів сором’язлива художниця гуртка Енні, яку грає Катерина Качан, а також неуважний звукорежисер гуртка Тревор — Костянтин Корецький.
Брата Флоренс — серйозного Томаса Коллімура — грає Андрій Ісаєнко. Його акторові найчастіше доводиться викручуватися з халеп і демонструвати циркові вміння висіти на обламаному другому поверсі, утримувати при цьому меблі від падіння — і водночас грати виставу. Так само як і Антону Вахліовському, якому дісталася роль господаря дому Чарльза. Грати труп нелегко, особливо коли тобі постійно наступають на руку, не забирають тебе зі сцени (бо ноші рвуться) чи скидають з другого поверху. Це неабияк хвилює актора, тому він часто опиняється не в тому місці. Але свою провину вміло загладжує красивим поклоном глядачам. Зрештою, у фіналі актори своїми діями доводять виставу до повного апофеозу — декорації складаються, як картковий будиночок. (У другому складі грають Олег Гоцуляк, Андрій Мостренко, Владислав Писаренко, Анастасія Іванюк, Анастасія Глущак, Олександр Піскунов, Сергій Кияшко, Артур Логай.)
Насправді сміх і емпатію глядачів викликає не безпорадність чи немічність аматорів театрального гуртка, а їхнє вміння викрутитися з неочікуваних, а часом смертельно небезпечних ситуацій. Їхнє завзяте бажання подолати всі перешкоди, дограти виставу, завершити почате. Бо публіка бачить у цих акторах себе. Які б не були щоденні випробування через війну, українці не складають рук, борються зі щоденними викликами і з перешкодами. Спонукані бажання жити, любити, працювати, бути щасливими, іти до кінця, перемагати. І вистава направду заряджає публіку цією енергією життя і позитиву.
