ГоловнаКультура

Володимир Лобода: художник-гуманіст, великий фантазер і майстер парадоксів

17 грудня опівночі пішов з життя видатний український мистець Володимир Лобода. Він народився 1943 року у Дніпрі в часи великої війни і помер 2023 року у Львові також у часи великої війни. Поміж цими датами — 80 років життя сповнених неспокою, радощів, експериментів, творчих провокацій, конфліктів, мандрівок і десятків тисяч творів живопису, графіки, скульптури, поезії, прози, есеїстки. 

Фото: надано автором

Мама Володимира, Ганна Квітка, тричі на руках переносила його через лінію фронту, утікаючи то від німців, то від совєтів. Цей образ матері з немовлям потім проходитиме через усю творчість Лободи. Він часто любив розповідати, що тоді, на фронті, зустрів свого улюбленого німецького письменника Гайнріха Бьолля. Так, саме німецького солдата! 

Лобода був великим фантазером, міг запросто перейменувати гору Лелія, що височить над його хутором у селі Турове, на Гілею, розповідаючи, що «ось тут сидів Геродот і писав свою історію», а «ось тут Шевченко малював кам’яних баб». Він міг годинами розповідати бувальщини і небилиці про все на світі, часом сам свято вірив у розказане. Якось він запитав нас, тоді ще 19-річних зелених студентів львівського вишу: «Що цікавіше — брехня чи правда?» Ну, ми, як юні «комсомольці», не задумуючись відповіли, що правда цікавіша і нічого, окрім правди… «Ні, брехня цікавіша, бо вона має багато варіантів, і взагалі мистецтво — це велика неправда; але існує тільки те, що є мистецтвом, а того, що не мистецтво, просто не існує. Мене в мистецтві цікавлять помилки, а успіхи — то нецікаво». 

Батько мистця Віктор Миколайович (1911–1992) був дуже цікавим народним художником-аматором, залишив після себе невелику, але вагому спадщину. До кінця життя він залишався для сина Володимира найбільшим авторитетом. Написав блискучу книгу «Спогади городянина», які вийшли друком 2021 року.

Володимир Лобода з батьком Віктором Миколайовичем
Фото: dnipro.libr.dp.ua
Володимир Лобода з батьком Віктором Миколайовичем

Далі у Володимира було босяцьке дитинство в середмісті Дніпропетровська, житло в напівпідвалі, куди з квартири родину виселили енкаведисти. «Якби я не став художником – був би бандитом», — казав Лобода. Художня школа, будівельний технікум, служба в совєтському війську. І вже тоді, наприкінці 1950-х, перші свідомі й професійні малюнки, акварелі, живопис і перші авангардні експерименти.

1965 року Володимир знайомиться з Людмилою, своєю майбутньою дружиною, музою, соратницею, а згодом видатною художницею, яка отримала художню освіту під опікою Володимира.

Володимир Лобода з дружиною Людмилою
Фото: dnipro.libr.dp.ua
Володимир Лобода з дружиною Людмилою

У 1967–1968 роках він навчався в Київському художньому інституті на архітектурному факультеті, зокрема в майстерні Тетяни Яблонської. «Лобода, ви, звичайно, талант, але де ви бачили таку фіолетову тінь, це огидно!» — кричала Тетяна Нилівна. Лобода не витримав псевдоакадемічного диктату в інституті і через два роки покинув його. 1973 року закінчив архітектуру Дніпропетровського будівельного інституту. «Я це зробив заради своїх батьків, аби вони були спокійні за те, що я соціалізувався». 

На початок 1970-х припадають перші мандрівки Україною, її степами, у пошуку артефактів народного мистецтва — кераміки, килимів, ряден, ковальства. «Для мене це не мертві речі етнографії чи народного побуту, а живий, модерний матеріал для того, аби перед очима був гармонійний ряд, а не труби заводів чи барачні будинки», — казав митець. Тоді ж перші незгоди із совєтською системою та переслідування каральними органами. До нього приставили службіста Сорокіна, який стежив і проводив профілактичні бесіди.

Фото: dnipro.libr.dp.ua

Фото: dnipro.libr.dp.ua

1970-ті роки були багаті на монументальну творчу спадщину Володимира — рельєфи, скульптури, вітражі, проєкти індустріальних споруд. Це був його заробіток, але й дуже якісний продукт творчості. Він відвідував Кривий Ріг, Харків, Київ, де завжди, окрім основної роботи, шукав мистецькі артефакти. Переглядав чи то запасники Харківського художнього музею, чи то половецьких баб, чи то барокові мазепинські храми.

На 1969 рік припадають перші живописні роботи майстра в темперній та олійній техніках. Не член Спілки художників, а значить, без матеріалів для творчості Володимир часто після жовтневих чи травневих парадів залазив уночі на святкову трибуну і зрізав полотно з рам, на якому були зображені діячі компартії, вимочував полотно у воді, ґрунтував його, а тоді творив свої шедеври. «Працюю, як у прірву, а далі тільки невідомість…» — писав Лобода у листі до свого друга Віктора Соловйова. 

Антикварні крамниці, блошині ринки, книжкові базарчики, бібліотеки були улюбленими місцями його побутування в Дніпрі. Ранній період його творчості позначений захопленням народним мистецтвом, світовими доколоніальними культурами (Шумер, Єгипет, Античність, Африка), українським і європейським авангардом. Уже тоді в його творах була надривність, гостра експресивна лінія, відкрита фарба. Уже тоді його творчість була наскрізно християнською, біблейською, де переважали теми «Таємної вечері», «Богородиці з Дитям», «Розп’яття»… і жодного твору з компліментами совєтській владі. «Якось після чергової профілактичної бесіди і допиту енкаведист попросив мене намалювати картину, присвячену дню міліції. Мовляв – дамо вам премію, на виставку відішлемо, у спілку вступите. Добре! Через тиждень я приніс їм роботу, яка називалася «На допиті». Ну що ви, Володимире Вікторовичу, як таке можна показувати…»

Володимир Лобода під час своєї першої художньої виставки
Фото: dnipro.libr.dp.ua
Володимир Лобода під час своєї першої художньої виставки

У ті роки він тісно дружив і співпрацював з художником Миколою Малишком. Микола дав Володимиру можливість робити монументальні об’єкти в Дніпрі, Одесі, поблизу Бердянська. Усі ці твори були знищені або відразу після виконання, або згодом, у 1980–1990-х роках. «Наша творчість – це увесь час передчуття, що повинно щось статися, що може це останній ковток повітря», — казав майстер.

Не витримавши тиску каральних органів, та й просто бажаючи змінити місце життя і праці, родина Лобод переїхала до Львова. «Я потрапив у лапідарій, на цвинтар, де перед очима — гармонійні будівлі, а люди відсутні. Немає людей. Місто стало великим селом, і треба ще багато часу, аби це змінилося». У Львові Лобода одразу увійшов до середовища незгодних, підтримував стосунки насамперед з видатним істориком Ярославом Дашкевичем. 

Часто повертався до Дніпра. «Але й чарівний цей Дніпро, на якому я буваю щодня, його забути не можна, він – вічний», — писав митець. 1980-ті — найплідніший період у творчості. Живопис став до нестями вільним і викличним, естампна графіка — брутальною та експресивною. «У людей відбито начисто тяжіння до волі. Просто покірливі раби. Журно та й годі», — писав Володимир у листі до мистецтвознавця Віктора Соловйова.

Фото: dnipro.libr.dp.ua

1986 року Лобода створив свій найзначніший графічний цикл «Велика мандрівка на Україну» із 360 аркушів, де зібрав ремінісценції творчості своїх улюблених світових художників, зокрема: Бейкона, Пікассо, Ван Гога, Гойї, Шевченка, Руо, Рембрандта… «Вийшли гравюри, волаючі, як наше сьогодення, хоч для більшості все байдуже», — сказав Лобода про цей цикл.

Тоді ж посилилися його конфлікти із середовищем львівських митців. Він міг зайти на виставку якогось дуже іменитого художника і порадити йому «зав’язати ниточкою усі пензлі і більше ніколи не малювати». Або похвалити за гарні вуса й червоний берет і додати: «але картини твої гівно» (саме так і казав).

Наприкінці 1980-х Лобода створив у Дніпропетровську неформальне об’єднання «Степ», до якого входили Сергій Алієв-Ковика, Олександр Нем’ятий, Володимир Бублик, Анатоль Сологуб, Петро Пшевлоцький. «Я їм кажу – хлопці, та вийдіть зі своїх майстерень, малюйте своє, рідне, а не оці «ізнасілованиє корови». Вони здібні хлопці, але їх знищили амбіції бути великими художниками».

У 1988–1989-му Лобода в Дніпрі, в майстерні «степовиків» створив цикли великих живописних творів «Людська комедія» та «Іконостас», які стали основою його першої виставки у Львівській галереї мистецтв (колишній костел кларисок) 1990 року, куратором якої був тодішній її директор Борис Возницький. «Ми всі були в шоці, ходили нишком у костел дивитися на ту виставку, боялися, аби не зустріти Лободу, намагалися зрозуміти щось, але вже бачили, що це геній», — згадував якось у приватній розмові зі мною фотохудожник Василь Пилип’юк. Книга відгуків виставки наскрізь записана матюками, образами, порадами звернутися до психіатра, сексопатолога, сентенціями, що «Галичині такого мистецтва не треба».

«Тут, у Львові, уже було все на поличках, були свої генерали від мистецтва, були рядові. Було все добре. Приїхав Лобода і все це зруйнував», — іронічно згадував галерист Юрко Бойко. «Якби не було Лободи у Львові, нам треба було б його придумати», — сказав на відкритті виставки поет Ігор Калинець. Ця виставка, як і вся творчість Лободи, викликала в одних захоплення, а в інших — ненависть. «Ну що сказати — одні просто фанатіють від робіт Лободи, а інші плюються, але це нормально, таким і повинен бути справжній художник», — казав мені Георгій Косован, відомий львівський колекціонер і артдилер. «Скажи мені, що він курив, коли малював?» — жартівливо запитав у мене галерист Павло Гудімов, коли вперше побачив творчість Лободи. «Це полотно часом хочеться катувати, як катують твою душу…» — писав митець Віктору Соловйову.

Після виставки 1990 року Лобода надовго замовк у публічному просторі, ходив щодня на каву у львівську «Псячу буду», відвідував виставки і шалено працював. «Мене не цікавить публіка, носити по галереях картини, малювати на злобу дня про Україну, про відродження. Мене цікавить одинокий, вдумливий глядач, освічений, з яким я можу вести діалог. Мистецтва у світі дуже мало, на пальцях однієї руки можна полічити правдивих художників», — казав мені Лобода. 1991 року він купив хутір неподалік Дніпра, усамітнився і провів там 25 років. Час до часу наїжджав до Львова, аби розворушити творче життя, комусь нахамити, з кимось випити кави, посидіти вночі в «кремлі» (так називали тоді кав’ярню-кіоск, яка працювала всю ніч).

Також наїжджав до Москви — імперської столиці, яка продовжувала висмикувати найкращих з українців, створюючи їм умови для праці. Там купували його твори, влаштовували виставки, бавили і розважали, ліпили з нього російського художника. Він усе чудово усвідомлював, але, на жаль, українське суспільство не могло запропонувати йому альтернативи. На хуторі під горою Гілеєю-Лелією він створив тисячі творів скульптури, декупажу, живопису, графіки. Спілкувався із селянами (яких я терпіти не міг), записував їхні розповіді, писав новели, поезію. Примушував нас, його учнів, вести щоденники про життя на хуторі, про його розповіді, а потім увечері читати їх для нашого вузького кола. Я вів два щоденники — один публічний, а інший особистий, де картав Лободу на чому світ стоїть.

Його ж літературна творчість ще потребує окремого осмислення. Він — особистість протилежностей; міг бути дуже ліберальним, вільнодумним, а поруч із цим авторитарним і схоластичним. З ним можна було годинами розмовляти, а часом не витримувалось і кількох хвилин. Він був прекрасним учителем, але відторгав від себе своїх учнів, які потім ненавиділи його. Казав, що мистецтва національного немає, а є тільки універсальне, світове, але сам творив глибоко національний наратив. Був дуже ощадливим, і тут же запросто міг віддати все, що мав. Був ретельним і організованим, а у творчості — бурлескним, брутальним, але не хаотичним. Художник-парадокс, який одних приводив у стан заціпеніння, а іншим відкривав нові простори, художник-новатор, який мав, має і матиме великий вплив на сучасне мистецтво. «…І це кляте малярство забирає силу та виснажує, і чим глибше у нього пірнаєш — то тим більше власних розчарувань і, здається, тим далі від істини… Але ж клятий той живопис — хай йому біс!...» — писав Лобода в листі до Соловйова.

Двотисячні роки для митця стали класичним періодом його творчості. Побут стабілізувався, з’явилися кошти бодай на елементарні потреби, він розбудував хутір у Туровому й далі шалено працював. Його твори стали елегійними, у них багато сексу, відвертості, любові. Колекціонери привозили йому десятки метрів полотна, які він з радістю замальовував. До нього приїжджали дилери, митці, поети… «Тут центр мистецтва… Саме тут, де я є… Я – це Париж…»

2008 року про подружжя Лобод зняв фільм «Удвох» Павло Костомаров — видатний російський режисер, антипутініст, володар «Срібного ведмедя» на Берлінале (нині він мешкає в Аргентині). До Лободи прийшла слава, якої він, здається, панічно боявся. Тоді він створив скульптурні інсталяції «Сотня» і «Птахи». Я колись запитав його, хто для нього ідеал у скульптурі – може, Мур, Джакометті, Барлах, Бранкузі? «Ні, це гарні скульптори, але знаєш, у наших лісництвах є такі лісосмуги, які марковані стовпчиками з надрізами… Оце і є мій ідеал у скульптурі».

Фото: dnipro.libr.dp.ua

На хуторі подружжя Лобод прожило до 2012 року, більше ніколи туди не поверталося. Хвороба змусила Володимира бути прикутим до Львова, а згодом — до квартири, потім — до ліжка. З 2015 року відбулася серія його виставок у Києві, Львові, Дніпрі, Харкові, Луцьку, Варшаві, у найбільших державних і приватних галереях. Його зустрічали на виставках як зірку, оплесками, а він і далі залишався байдужим до своєї слави. Міг перервати виступ мистецтвознавця і сказати: «Та досить того патосу, ти про всіх так говориш — тільки прізвища змінюєш». Я приводив до нього своїх друзів, колекціонерів, знімальні групи, а він і далі шокував їх своїми парадоксами.

«Нині вночі відійшов Володимир Лобода… Відійшов Волхв, який випадково опинився в нашому часі, наче заблукав, відбився від своїх, і вони дали йому побути серед нас. Колючий, парадоксальний, конфліктний і до краю чесний, з пружним мисленням. Я завжди волів у час відпустки прийти і послухати його словесні розважування. Тепер так не буде. Але він не вмер…» — це некролог, який написав воїн з окопів передової лінії фронту Богдан Пастух, філолог, інтелектуал, близький друг Лобод.

І це гарне завершення цього спонтанного тексту — у день поховання Володимира Лободи, великого художника-гуманіста, одного з найбільших митців нашого часу.

Автопортрет
Фото: dnipro.libr.dp.ua
Автопортрет

Андрій КісьАндрій Кісь, фотохудожник, видавець, куратор, дослідник
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram