Українські фільми і «Темні ночі»
«Темні ночі» є найбільшим і наймасштабнішим кінофестивалем у всій північній Європі. Щороку тут намагаються зібрати вражаючу за своїми масштабами і якістю конкурсну програму, що складається з п’яти окремих секцій: основний конкурс, конкурси дебютних фільмів, альтернативного кіно, фільмів країн Балтійського регіону і «Вибір критиків».
Загалом на цьогорічному PÖFF показали 551 фільм, з яких було 78 світових і 38 міжнародних прем’єр, а сам фестиваль зібрав понад 1600 гостей з 65 країн світу. Покази фільмів «Темних ночей» відвідало майже 90 тисяч глядачів. Обирати тут було з чого: крім основних конкурсів, тут зібрали величезну позаконкурсну програму з найкращими фільмами року, фестивальними хітами і ретроспектив із різних куточків планети. А ще «фестивалі в фестивалі»: короткометражних, дитячих, юнацьких фільмів (Just Film), фільмів про права людини зі своїми командами, журі і кураторами.
Українська присутність на PÖFF у цьому році була більш ніж помітною. До основної конкурсної програми увійшов фільм «Киснева станція» Івана Тимченка – історична драма, заснована на подіях з життя Мустафи Джемілєва, одного з провідників кримськотатарського національного руху. У програмі Doc@Just можна було побачити документальний фільм «Ми не згаснемо» Аліси Коваленко про український Донбас напередодні до повномасштабного вторгнення Росії.
В секції «Кращі з кращих» у Таллінні показали два українські фільми: «Назавжди-назавжди» Анни Бурячкової, прем’єра якого відбулася на Венеційському кінофестивалі – фільм про київських підлітків, дорослішання яких випало на кінець 1990-х. А також «Степне» Марини Вроди, відзначений нагородою за кращу режисуру на кінофестивалі в Локарно. У конкурсній програмі «Вибір критиків» відбулася світова прем’єра комедійного фільму «Уроки толерантності» Аркадія Непиталюка.
Безпосередньо російсько-українській війні були присвячені два документальні фільми з програм «Темних ночей»: «20 днів у Маріуполі» українського журналіста і фотографа Мстислава Чернова (Doc@ PÖFF) та «Східний фронт» (Eastern Front), знятий режисером і учасником самої війни на сході України Євгеном Тітаренком разом із росіянином Віталієм Манскім, який з 2014 року мешкає в Латвії. Створення фільму у співпраці України, Чехії, США і Латвії дозволило включити її до конкурсної програми країн Балтії. Як розповідав Євген Тітаренко, він режисерував військові зйомки, а Манскій – тилові. Водночас сам український режисер участі в роботі над фільмом російського колеги не бачить.
«Ми разом із Манскім проходимо за однією кримінальною справою: у 2017 році він хотів показати наш фільм «War for peace» у Москві на ArtDoc Fest. Для мене все абсолютно однозначно. Я зробив такий вибір», - пояснював Євген Тітаренко в інтерв’ю Суспільне. Культура.
За словами Тііни Локк, директорки Талліннського міжнародного кінофестивалю «Темні ночі», велика підбірка українських фільмів у програмі цьогорічного PÖFF була не випадковою.
«У нас дуже гарні контакти з українськими кінорежисерами і продюсерами, які нам відправили свої фільми. Оскільки вони виявилися дуже сильними і цікавими, то ми відібрали щось для основних конкурсів і для позаконкурсних програм. Крім того, частина українських робіт були представлені в нашій індустріальній секції. Але головна причина відбору такої кількості фільмів з України – їхня висока якість і художня цінність. Ми ніколи не беремо фільми через якісь політичні причини. Дуже тішить, що наші учасники з України цього року були представлені в різних жанрах і сюжетах, які часом узагалі ніяк з війною не пов’язані. З іншого ж боку, люди повинні мати можливість хоч на якийсь час відійти від цього. Водночас і мене, і багатьох у Таллінні дивувало і продовжує дивувати, як в Україні попри повномасштабну війну вдається знімати цікаве, різнопланове кіно», - сказала Тііна Локк.
Вона підкреслила, що PÖFF завжди підтримувала Україну і українське кіно. Ще в 2014 році, після Революції Гідності і вторгнення Росії в Україну на Талліннському кінофестивалі була чимала українська програма, після чого дружні зв’язки з нашою країною у PÖFF лише міцнішали.
Не надавши жодного призу українським фільмам журі «Темних ночей», основну частину якого очолювала відома данська акторка Тріне Дюргольм, певною мірою підтвердило, що сприймає їх на рівних і не надає їм якихось особливих переваг. Проте, крім власне чималої української програми PÖFF ще навесні 2022 року влаштовував покази українських фільмів і був ініціатором заходів на підтримку українського кіно, а в цьому році запустив україномовну сторінку свого офіційного сайту.
«Ми з самого початку взялися за це і готові й надалі підтримувати Україну і українське кіно. Коли тільки-но почалася повномасштабна війна у вашій країні, ми стали ініціаторами того, щоб українські діячі змогли приїхати в Канни: там ми організували один із заходів на підтримку України, за участі різних європейських інституцій. Естонія і надалі дуже сильно підтримує Україну, бо для всіх естонців це також наша війна. Ми, як і всі інші балтійські країни, сприймаємо цю війну як свою власну. Сприймаємо, що Україна зараз воює замість нас. Наступного року ми плануємо продовжити цю роботу, ще більше розвивати україномовну сторінку на нашому сайті», - пояснила Тііна Локк.
Поява такої сторінки, за її словами, була пов’язана з двома головними причинами: достатньо великою кількістю українських фільмів у програмі PÖFF і бажанням промотувати їм таким чином. А по-друге, через війну в Таллінні зараз проживає багато українців. Тож на фестивалі хотіли якомога більше заохотити їх до переглядів фільмів і залучили до цього українські організації в Естонії.
Марина Кудерчук, російська опозиція і «загадочные русские души»
Говорячи про співпрацю з українськими кінематографістами директорка Талліннського міжнародного кінофестивалю PÖFF зауважує, що після 2022 року не співпрацює і взагалі не бажає мати жодних контактів з Держкіно України в особі її керівниці Марини Кудерчук. Висновки щодо діяльності останньої звучать вкрай не втішні, хоча й цілком очікувані, хто хоч трохи знайомий з діяльністю нинішньої очільниці Державного агентства України з питань кіно. Всі вони зводяться до одного: з некомпетентною хамкою на чолі цієї інституції в Таллінні не хочуть мати жодних справ. Жодних!
Тііна Локк розповіла, що в 2022 році під час проведення заходів у Каннах на підтримку України і українського кіно її шокувало і обурило те, що Марина Кудерчук демонстративно відмовлялася йти з нею на контакт, не відповідала на численні телефонні дзвінки, а врешті решт, коли до неї вдалося додзвонитися, Кудерчук відповіла з набитим їжею ротом, гучно і безсоромно чавкаючи.
«Марина Кудерчук абсолютно некомпетентна в кіно. Дуже важко розмовляти з людиною, яка навіть на елементарному рівні не знається в кінематографі – ані локальному, ані світовому. До того ж, вона абсолютно не володіє жодною мовою - не те що англійською, а, здається, навіть українською вона не говорить. Та й російською про нею говорити нема про що. Шкода, що вашим Держкіно зараз керує людина, яка зовсім не відповідає тій ситуації і тим обставинам, в яких опинилася Україна і український кінематограф сьогодні. Хоча навіть у мирний час необхідно, щоб такою інституцією керувала людина, яка б хоч трохи розбиралася в кіно. Тому я переконана, що для українського кіно було б тільки краще, якби її звільнили. Але ми будемо підтримувати Україну і українських колег попри все й надалі, в першу чергу завдяки нашим прямим контактам з режисерами і продюсерами», - сказала Тііна Локк.
Одночасно з підтримкою України на «Темних ночах» у 2022 році відмовилися від фільмів з Росії. Хоча їх раніше в програмах кінофестивалю завжди було багато.
Однак повністю відмовитися від фільмів російських, як і білоруських режисерів тут таки не збираються. Вже на PÖFF-2023 показали документальну стрічку «Манифест», авторка якої сховалася за псевдонімом Енджі Вінчіто, повністю змонтовану з екстремальних YouTube-роликів, які розміщують російські підлітки. Також тут показали фільм про дідівщину в білоруській армії і протести в цій країні в 2020 році «Батьківщина» («Родина») білорусів Анни Бадзяки і Олександра Міхалковича – цей фільм знятий в копродукції Швеції, Норвегії і України.
«Ми з самого початку повномасштабної війни Росії проти України прийняли рішення не брати російські фільми, в першу чергу, ті, що профінансовані російським Міністерством культури. Однак ми збираємося бути відкритими для тих кінематографістів із Росії і Білорусі, які емігрували, які роблять хороші чесні фільми і шукають можливість говорити правду. Для них наші двері будуть відчинені. Я вважаю неправильним не підтримувати опозицію з таких країн і взагалі не давати їм слова. Бо не знаю прикладів, де б вдалося зламати тоталітарний режим ззовні. Завжди такі режими в решті решт ламалися зсередини», - пояснила Тііна Локк.
І цей процес тут уже триває. В основному конкурсі PÖFF-2023 показали російськомовну трагікомедію “Пацієнт №1” про вмираючого генсека ЦК КПСС Константіна Чєрнєнка, яка водночас є омажем фільму «Кін-дза-дза!» совєтського режисера Ґєоргія Данелія. Режисер «Пацієнта №1» - росіянин грузинського походження Рєзо Ґігінєішвілі, який свого часу активно співпрацював з Фьодором Бондарчуком, кінорежисером і членом партії «Єдина Росія», довіреною особою президента РФ Владіміра Путіна на його останніх виборах. Хоча сам новий фільм Ґігінєішвілі формально є грузинським.
На «Темних ночах» приз за кращу роботу отримав художник-постановник цього фільму Ґрігорій Пушкін, який свого часу теж працював з найупоротішими путіністами. Пояснення журі фестивалю цього призу: «За переконливе відтворення атмосфери Совєтського Союзу 1980-х років». Атмосферу Совка росіянам дійсно досі вдається відтворювати, на жаль, дуже переконливо. І не лише в кіно, а і в реальності - в першу чергу я маю на увазі тимчасово окуповані ними українські території.
А приз за кращу операторську роботу на “Темних ночах” отримав Ґерт Ґілтай, оператор фільму «Танець Наташі» (De Dans van Natasja) Йоса Стеллінга, нідерландського режисера, відомого своєю любов’ю до російської культури. В цій стрічці, яку 78-річний Стеллінг анонсував як останню в своїй режисерській кар’єрі, він знову повертається до пресловутої «загадочной русской души». Тож ми маємо бути готовими до того, що любов європейців до цієї самої «душі» нікуди не дінеться. І таких ностальгійних по відношенню до російської культури стрічок завжди буде чимало.
Фільми і переможці
Говорячи про PÖFF неможливо оминути його ставку на глядачів. «Темні ночі» зуміли перетворити собі на плюс навіть, здавалося б, не дуже вдалий час проведення фестивалю. В дирекції PÖFF зізнаються, що спочатку навіть не думали, що він протримається так довго. Однак вони були наполегливими, всіляко розкручували фестиваль, вдало працювали над його брендом, впізнаваністю.
Інші труднощі були пов’язані з найбільшими проблемами останніх років – ковід-19, енергетична і економічна кризи, повномасштабне вторгнення Росії в Україну. До цього переліку Тііна Локк додає близькість Таллінна до РФ. Мовляв, не всі в світі знають, де знаходиться столиці Естонії, але всі точно знають, що Росія десь там неподалік.
«Усе це не може на нас не впливати. Спочатку було важко проводити фестиваль під час ковіду-19: тоді лише ми і Венеція змогли це зробити оффлайн. Потім почалася велика війна в Україні, інші кризи. Але насправді різних конфліктів і проблем у світі чимало, не лише військових, а й економічних. Впевнена, що в такій ситуації роль кінофестивалів лише зростає, бо на них усі можуть розповісти свої історії, а їхні учасники і глядачі можуть зробити паузу, на якийсь час опинитися в іншій реальності. З іншого боку, естонцям же теж нелегко жити. Російська загроза нікуди ж не поділася, і ми цілком можемо бути наступними за Україною. Економічно людям теж важко. Тож ці два тижні «Темних ночей» дають їм можливість відпочити хоч трохи. Можливо, в цьому й є розгадка на питання, як нам усе це вдається», - сказала Тііна Локк.
Не випадково, за її словами, в цьому році фестивалю вдалося вкотре побити рекорд за кількістю його глядачів. За рахунок бокс-офісу PÖFF може покривати свої видатки, адже коштів, які «Темні ночі» отримують від держави, мерії Таллінна і спонсорів, не дозволяють вийти на повний нуль.
Тішить Тііну Локк й те, що серед глядачів на PÖFF усе частіше можна побачити представників різних національних меншин. Якщо раніше серед них переважали росіяни, то тепер на фільми «своїх» режисерів приходять місцеві латвійці, литовці, казахи.
«Я рада тому інтересу, який викликає у глядачів конкурсної програми фільмів країн Балтії. На багатьох із них були повні аншлаги. Бо латвійці і литовці, які мешкають в Таллінні нарешті зрозуміли, що можуть на PÖFF побачити нові фільми латвійських і литовських режисерів. Та й естонці залюбки приходять дивитися ті естонські фільми у програмі, які вони не встигли побачити в прокаті протягом року», - додала Тііна Локк.
Чималий інтерес у глядачів викликав фільм «Земля, що зупинила вітер» («Жел тоқтаған жер»), класика казахського кіно Ардака Аміркулова, який отримав приз у конкурсній програмі «Вибір критиків». Фільм присвячений голодомору в Казахстані 1930-х років і жахливим наслідкам совєтського терору в цій країні, що стало підставою звинуватити Казахстан в черговому «педалюванні теми голодомору» в російськомовній пресі цієї країни.
«Фільму не вистачає драматургійної і візуальної бездоганності попередніх фільмів Аміркулова «Загибель Отрара» або «Прощавай, Гульсари!», однак ця картина бере своєю безкомпромісною, жахливою, лякаючою правдою. Мабуть, саме таким й повинно бути кіно про той жорстокий час», - вважає казахстанська кінокритикиня Гульажар Машрапова.
Сама тема голодомору в Казахстані, влаштованого совєтською владою, нині є однією з найбільш поширених у кінематографі цієї країни, а самі режисери не бояться говорити на теми, які були табуйованими в часи попереднього президента Нурсултана Назарбаєва. На внутрішню ситуацію в країні також вплинув повномасштабний напад РФ в Україну.
«Все більше людей в Казахстані зараз намагаються говорити виключно казахською. А про чимало знятих за часів Назарабаєва пропагандистських фільмів, у тому числі, високобюджетний «історичний» фільм про його життя, зараз уже мало хто пам’ятає», - сказала мені акторка фільму «Земля, що зупинила вітер» Жанар Шокпанова.
Головний же приз PÖFF – 20 тисяч євро - отримав фільм італьянки Емми Данте «Спокута» (Misericordia). Приз за найкращу чоловічу роль отримав Сімоне Замбеллі, виконавець головної ролі цього ж фільму.
«Спокута» знята на основі театральної п’єси, яку написала і поставила на сцені сама Емма Данте. Це історія трьох проституток, які живуть у поселенні ізгоїв у бідному маленькому приморському містечку на Сицилії і опікуються 18-річним сиротою, який залишається недоумкуватою безпомічною людиною в тілі дорослого.
«Потужний фільм про те, як залишатися небайдужим і насамперед людяним у маргіналізованому середовищі. Чудово поставлено, знято та зіграно», – так підсумувало журі, вручаючи нагороду цьому фільму.
Приз за найкращу режисуру дістався фільму «Кохання Андреа» (El Amor de Andrea) одного з відомих сучасних іспанських режисерів Мануеля Мартіна Куенка, про 15-річну Андреа, яка сумує за своїм татом після його розлучення з матір’ю. Куенка разом із Лолою Майо отримали також приз за найкращий сценарій.
А головний приз у конкурсі фільмів країн Балтії отримала вражаюча неігрова картина «Сестринство лазні по-чорному» (Savvusanna sõsarad) Анни Гінтс – цьогорічна сенсація естонського кіно, яка вже отримала премію за кращу режисуру на кінофестивалі у Санденсі, приз за найкращий документальний фільм на Міжнародному кінофестивалі в Сан-Франциско і висуватиметься від Естонії на премію «Оскар» у номінації «Кращий фільм іноземною мовою».
Поширена в південно-східному регіоні Естонії Вирумаа традиція топити баню по-чорному, без димаря, що включена до списку об’єктів нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО, стала в цьому фільмі головною декорацією для відвертих розмов між жінками, в якому немає місця для чоловіків, місцем для очищення й тіла, і душі.
За словами режисерки фільму Анни Гінтс, на створення фільму її надихнули дитячі спогади про похід з бабусею, племінницею і тіткою до лазні по-чорному одразу після смерті її дідуся. Саме там, у лазні, бабуся зізналася, що дідусь її зрадив, змогла випустити свою злість і образу на нього, примиритися з померлим і наступного дня спокійно його поховати.
Слово «сестринство» в назві фільму теж невипадкове – воно про зв’язок між людьми, які підтримують одне одного і з якими можна поділитися будь-якою історією, будь-якими своїми секретами. Сама ж лазня, як головний символ фільму і як головне місце його дії викликає ще є паралелі з кінотеатром: обидва вони є місцем для колективного занурення в темряву, в інший інтимний світ. Де лише від глядачів кінозали і відвідувачів лазні залежить, який досвід вони з них винесуть.