У цьому фільмі Маріанна Каат спробувала зафіксувати всі ці протиріччя. До об’єктиву її камери потрапили бали місцевих кадетських корпусів, православні богослужіння навколо решток тіл імператорської родини, першотравневі демонстрації, військові паради, опозиційні акції протесту, судові процеси над їхніми учасниками і улюблене хобі російської інтелігенції – численні розмови про те, як «змінити систему».
Фіксуючи нескінченні паради, бали і потоки російської пропаганди режисерці вдалося показати як Росія рухається в бік повномасштабної війни і кривавої агресії.
«Останній релікт» потрапив до конкурсної програми фільмів країн Балтії на останньому Талліннському міжнародному кінофестивалі «Темні ночі». Саме там ми зустрілися з Маріанною Каат і розпитали про роботу над цією стрічкою, про її ставлення до бойкоту російської культури і про ставлення естонців до розв’язаної Росією війни в Україні.
Фільм «Останній релікт» ви почали знімати достатньо давно – ще до пандемії і до повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Якби ви закінчили зйомки фільму після початку великої війни в Україні, чи змінили б ви оптику, сам зміст цього фільму?
Ні, точно не змінила б. Хоча, дійсно, зйомки цього фільму ми закінчили наприкінці 2019 року.
Багато хто не розуміє, що насправді війна в Україні почалася не в 2022-му, а в 2014 році. Звісно, крім самих українців. Просто в 2022 році це набуло масштабів повномасштабного вторгнення і спроби ще більш потужної окупації вашої країни. Однак і на момент зйомок фільму війна в Україні вже тривала, тому взагалі уникнути цю тему було неможливо. Наші герої багато говорили про Україну. Хоча багато цих та інших розмов не увійшли до фільму. Крім того, вже після початку повномасштабного вторгнення було б у принципі неможливо щось знімати в Росії. Та й майже всі герої фільму - хто зміг - уже покинули країну.
Коли ми знімали, російська влада арештовувала тих, хто намагався хоч якось протестувати, штрафувала цих людей. Ми бачили як російська поліція постійно щось знімає на відео – будь-яку демонстрацію, будь-який мітинг, щоб потім спокійно у своїх кабінетах усе це переглянути, підшити до справи, віддати наказ арештувати і довести людину до суду.
Після 24 лютого 2022 року все змінилось. Та й, власне, навіть якби я мала можливість знімати щось у Росії, мені б просто нічого там було б знімати. Думаю, мені б і не дали цього зробити. Там же тепер навколо всі вороги. Хоча мене там чудово знали поліцейські, знали, що я з Естонії і чисто говорю російською. Але хтозна, що тепер у них може бути в голові…
Російські поліцейські намагалися хоч якось фільтрувати те, що вони кажуть у вашій присутності, в присутності знімальної групи? Чи їм було на це наплювати?
Мене дуже часто питають, чи не боялася я, що мене там арештують. Але у їхніх поліцейських, напевно, були інші вказівки, методички, за якими вони діяли. Якщо вони бачили перед собою журналіста, то неодмінно перевіряли, з якого він медіа, перевіряли його документи і все це фіксували. Коли ми починали знімати, то нас теж питали, з якого ми медіа. Я абсолютно чесно і відверто відповідала, що ми не медіа, ми просто знімаємо кіно. Поліцейських це цілком задовольняло і вони тут же від нас відходили.
Згодом я зрозуміла, як працює ця система, зрозуміла, що у російських поліцейських немає інструкцій, що їм треба робити з кіношниками. Тож, коли я бачила, що в наш бік йде хтось із поліцейських, я здалеку йому кричала, що ми не медіа, що ми тут кіно знімаємо. І вони заспокоювалися і нас не чіпали. Коли вони бачили щось, що випадає з їхніх методичок, то робити щось за власною ініціативою вони не наважувалися.
Ваша знімальна група достатньо інтернаціональна. Як під час зйомок у Росії ставилися до вас? Чи була відчутна якась напруга?
Зі мною на місці зйомок був лише польський оператор, а адміністратор та інші асистенти були місцевими. З оператором ми розмовляли англійською, але нічого особливого до себе не відчували. А ось проблеми зі зйомками в місцях, де потрібні були мати дозволи, ми мали. Це завжди забирало час.
Приміром, місцеві були готові, щоб ми їх знімали в кадетському корпусі, але просили від нас отримати дозвіл від їхнього міністерства. Ми писали такий запит від імені нашої знімальної компанії і коли отримували дозвіл починали знімати.
Чому ви вирішили знімати саме в Єкатеринбурзі?
Я починала там працювати над іншим проєктом, як продюсерка. Одна режисерка хотіла там знімати фільм про Євгєнія Ройзмана, який був тоді головою міської думи Єкатеринбургу. Вона шукала продюсера з західних країн, щоб він був не російським.
Фільм почали знімати, я туди з’їздила. Але зрозуміла, що мені там нема що робити, бо я все таки працюю на міжнародний ринок. Можливо, росіянам ця історія була б цікавою. І я вирішила пошукати щось інше, що було б зрозуміло і цікаво для більш широкої аудиторії за межами Росії. Зрештою, фінансування проєкту про Ройзмана отримати не вдалося і я остаточно втратила до нього інтерес.
Однак мені сподобався Єкатеринбург, як місце метафоричної Росії. Це велике місто з цікавою історією, де в 1918 році вбили царську сім’ю. Там можна побачити пам’ятник Лєніну, а трохи далі за ним місце цього вбивства і збудований на ньому «храм на крові». Досі частина вулиць там названа іменами «революціонерів», причетних до вбивства царської сім’ї. Одним словом, там усюди намішана взаємовиключна ідеологія. Це місто контрастів, які, на мій погляд, відображають всю історію Росії і все, що там зараз відбувається.
Крім того, ми доволі багато знімали ще до початку президентських виборів 2018 року. В місті тоді відчувалася потреба багатьом різним силам самоствердитися, тож ледь не щодня там відбувалися якісь демонстрації то «казаков», то «1 травня», то хресна хода, то ще якийсь мітинг. Усі розуміли, що Путіну немає альтернативи, але це був шанс хоч якось про себе заявити. Мій оператор, поляк, навіть зробив висновок, що «росіяни дуже люблять демонстрації».
Як вам вдавалося знімати біля слідчого ізолятора або інших подібних режимних об’єктів?
Якщо ти дуже довго щось знімаєш і маєш досвід, то щось починає тобі допомагати, щось таке інфернальне. В тому ізоляторі сиділа одна з героїнь фільму і їй мали віднести передачу. Ми були абсолютно впевнені, що всередину нас ніяк не пропустять, тож вирішили знімати своїх героїв до воріт цієї установи. Ми закріпили їм мікрофони для запису звуку і пішли за ними. Але ворота відкрилися і… нас ніхто не зупинив. Я ж маю правило – поки тебе ніхто не зупиняє, знімати до кінця.
Мені здалося, що тим, хто був за воротами ізолятору на нас було наплювати. Вони ж, як я казала, працюють за своїми інструкціями. Мабуть, в них про зйомки фільму нічого не згадувалось. Ми ж нічого секретно не знімали, все робили абсолютно відкрито. На нас просто не звертали уваги. Поліцейські там постійно ходили, когось приводили, когось уводили. Можливо, вони вирішили: якщо ми там стоїмо і знімаємо, значить, так і потрібно. Мабуть, хтось нам дозволив.
Ще у нас був епізод, коли один із наших героїв розговорився з поліцейським і той почав йому дуже відверто відповідати. Поліцейський навіть не зрозумів, що його знімають, бо він стояв до нас спиною, хоча й дуже близько до відеокамери. Інший поліцейський все це бачив, постійно на нас дивився, але просто стояв і поводився не так відверто.
Те, що на нас особливо не реагували, думаю, можна пояснити масовим використанням смартфонів. Будь-який мітинг там знімали його учасники і поліцейські. Всі все знімають, тож уваги на це навіть не звертають. Зрештою, знімай – не знімай, але результат у Росії завжди один і той же.
Наскільки в Естонії після 24 лютого 2022 року змінилося ставлення до російської культури, представників місцевої російської меншини, до Росії в цілому?
До повномасштабного вторгнення Росії в Україну я доволі часто їздила до Санкт-Петербурга, коли вчилася в університеті, мала там чимало друзів. Постійно відвідувала оперу і концерти класичної музики – я це дуже люблю. Але після 24 лютого я не можу собі уявити, щоб я поїхала туди зараз і насолоджувалася оперою і балетом.
Після 24 лютого з Таллінна продовжували ходити автобуси до Санкт-Петербурга, й російську візу можна було отримати. Якщо я, звісно, не є в якихось заборонених у них списках. Колись у майбутньому, можливо, я знову туди поїду, але для цього повинно щось дуже сильно змінитися в самій Росії.
Якщо ж говорити про моє коло спілкування в Естонії, то я щаслива людина. Всі мої знайомі і друзі абсолютно однозначно ставляться до того, що відбулося: Росія – це окупант і те, що вона вчинила – це злочин. Нерідко мої знайомі порівнюють ситуацію в Україні і Росії, і як люди в цих країнах можуть вплинути на свою владу. Так, в Україні був Майдан, але все-таки тодішня українська влада в особі Януковича була слабкою. Напевно, у неї були певні моральні кордони, через які вона не захотіла переходити. Влада ж у Росії – це бандити без усіляких гальм і моральних принципів.
У своєму фільмі я намагалася показати людей, які готові чимось жертвувати, сидіти у тюрмі, щось зробити проти свавілля своєї влади. За час путінського правління кількість каральних органів там стала просто божевільною. Це я намагалася підкреслити в сцені зі спортивним «царським» марафоном. Вона вийшла одночасно і смішна, і абсурдна, бо в ній під час привітання перераховують безліч різних силових органів, які брали в тому марафоні участь. Всі вони обслуговують путінський режим, дбають, щоб він не рухнув. Усі їхні працівники отримують прекрасну зарплату, мають великі пільги. І їхня кількість просто шалена.
Я пройшла через Совєтський Союз і добре це пам’ятаю. Але сама я ніколи не була дисидентом. Пам’ятаю як до таких людей ставилися з певним гумором. Коли я вчилася у Петербурзі, у нас була сусідка дисидентка. Ми над нею посміювалися, вона доволі дивна була жінка. Тож і в ті часи лише одиниці людей були готові на спротив владі.
Те, що відбувається зараз – суцільний кошмар. Я не знаю, чим все може закінчитися. Звісно, ми віримо в перемогу України, але Путін же її не визнає ніколи. Але мені здається, що зміна Путіна в будь-якій формі могла б зупинити цю війну. І це вже немало.
Тривога відчувається і в Естонії. Ми ж не можемо не реагувати на загрози, які виходять від Росії і збільшили фінансування військових потреб, плюс надаємо допомогу Україні і українцям. Поки економічна ситуація в Естонії непогана, хоча все це теж впливає й на неї. Але головне – це загальне нерозуміння, що буде і що може бути далі.
Чи є в Естонії дискусія щодо відношення до російської культури і її бойкоту зараз? Як це відбувається в вашій країні?
Такого немає, бо ми все ж таки знаходимося в дещо іншій ситуації. Я цілком розумію Україну і українців, які потерпають від війни. Так, ми всі були шоковані 24 лютого 2022 року, коли Путін вирішив піти війною проти всієї України. Але коли ти знаходишся там, коли твій дім бомблять, коли страждають твої рідні, знайомі, друзі, або хтось із них знаходиться зараз на фронті, то це сприймається геть інакше, ніж тут, в Естонії. В цьому сенсі ставлення українців до країни-агресорки мені абсолютно зрозуміла.
З іншого боку я розумію, що Росія була і залишиться нашим сусідом, ми матимемо з нею спільний кордон і колись доведеться мати з нею якісь спільні справи. Не знаю, коли це станеться, дива я не чекаю. Не думаю, що з уходом Путіна одразу все розквітне і буде як раніше. Звісно, ні. Але відхід Путіна може зупинити війну, я впевнена в цьому на 100%.
Також я не впевнена, що повна, тотальна відміна культури необхідна. Я розумію таку реакцію на російську агресію, я знаю, що багато хто не може нічого зараз дивитися про Росію, або російського виробництва. Не знаю як буде далі. Мені здається, що культура це єдиний спосіб діалогу. Просто зараз це дійсно не працює і не спрацює, навіть говорити про це неможливо, поки Росія продовжує бомбити і знищувати Україну і українські міста.
Після початку великої війни до Естонії, рятуючись від війни, приїхало чимало українців. Наскільки їм вдається інтегруватися в вашій країні? Як зараз Естонія підтримує українців?
Я періодично буваю на заходах, на яких є українці, ось після нашого інтерв’ю буду на презентації першого українського радіо в Естонії DRUZI.ee. Мені здається, що це дуже класна ідея. Молодці ті, хто все це організував.
Загалом українці зараз помітні в естонському середовищі. Я ходжу на манікюр до української майстрині з-під Харкова, Лілечки. Вона пережила окупацію і розповідала мені про це. Вона була першою людиною з окупованої української території, яку я взагалі зустріла. Ліля живе новинами з України, ще не дуже добре орієнтується в Таллінні, хоча вона знаходиться тут зі своєю родиною і їй тут дуже подобається. У неї були варіанти, куди поїхати. В Естонії вона опинилася проїздом, бо збиралась їхати далі у Фінляндію. Та їй тут так сподобалося, що їхати звідси вона передумала.
Естонія дуже сильно підтримує Україну і українців. У медіа ледь не щодня йдуть новини, присвячені подіям в Україні. Іноді мені здається, що у нас в якійсь мірі ідеалізують ставлення до вашої країни, адже я дуже багато чого знаю про те, що відбувається у вас. Приміром, про ту ж корупцію, яка взагалі не толерується естонцями.
Всі намагаються допомагати українцям. Естонія прийняла найбільшу кількість українців з урахуванням на душу населення. Хоча і до війни їх працювало дуже багато в нашій країні. Тому чимало хто приїхав сюди до знайомих або рідних. Завжди зручніше приїжджати туди, де є хтось свій. Звісно, частина українців вже виїхали з Естонії, а на їхнє місце приїхали нові біженці. В цілому, наша країні точно буде останньою, яка зламається і перестане підтримувати Україну. Я впевнена, що цього не станеться.
Причин тому багато. По-перше, наша недавня історія чудово пам’ятає депортацію естонців, окупацію росіянами. Це дуже боляче вдарило по нашій історичній пам’яті. Крім того, і Україна, і ми маємо спільний кордон з Росією, тому ми цілком можемо ідентифікувати себе з Україною, бо ми теж могли і можемо стати жертвою російської агресії.
В 2012 році був скандал із забороною показу вашого фільму про експлуатацію дітей на нелегальних шахтах Донеччини «Шахта №8». За час, який відтоді минув, у вас не змінилося ставлення до цієї історії?
Насправді там була дуже проста ситуація. Фільм мав українську сопродюсерку (Олену Фетісову, - прим. автора), яка не хотіла сваритися з тодішньою українською владою. Їй чітко дали зрозуміти, що вона має зробити все, щоб цей фільм не вийшов в Україні і тому вона почала ставити палиці в колеса.
Найгірше те, що вона мені про це не сказала. Якби ми знали про таку проблему і тиск на неї, ми б знайшли якесь рішення. Приміром, вона могла б вийти з цього проєкту. Хоча робити цього вона не хотіла, адже фільм мав доволі непоганий успіх.
Я розумію сопродюсерку, їй треба було робити ще й інші проєкти, отримувати для них фінансування. Але у нас була можливість вирішити цю проблему, ми могли не пов’язувати проєкт з українською компанією. Та зрештою завдяки цьому скандалу ми отримали безоплатну рекламу і згодом віддали фільм для розміщення в YouTube, де він мав, здається, не менше півмільйона переглядів. Зрозуміло, що його переважно дивилися українці і ще росіяни. Але то був час, коли українського документального кіна фактично ще не існувало. «Шахта №8» став сенсацією, бо ніхто ще не думав, що можна так знімати про свою власну країну.
Пам’ятаю, які у нас і у нашого головного героя Юри були проблеми під час зйомок. Я ходила домовлятися про зйомки з керівниками школи, де він навчався і всі вони сиділи і щиро дивувалися, а чому ми саме його вирішили знімати? «У нас же є набагато кращі діти!» Тобто, тоді ще існувало переконання, що в фільмах повинні знімати лише про відмінників, ударників праці, передових колгоспників і тому подібне. А якщо існує якась проблема, то про неї знімати не треба взагалі.
Звісно, зараз в Україні повно чудових документальних фільмів. Я дуже рада, що ваша кіноіндустрія так розвивається. Але я, можна сказати, була в ній практично першою (сміється).
Ви слідкуєте за українським кінематографом?
Наскільки це можливо. Хоча переважно мене цікавить документальне кіно, а про ігрове я знаю небагато. Однак через війну в Україні я не можу дивитися все. Боюся, у мене просто розірветься від цього серце… Приміром, я досі не подивилася «20 днів у Маріуполі» (наша розмова відбулася в листопаді 2023 року, – прим. автора).
В Естонії теж знімається чимало документальних фільмів, які виходять в прокат і демонструються на телебаченні. Чи є інтерес у естонців до таких фільмів?
Це залежить від фільму, його теми, від того як він зроблений, чи має він міжнародний успіх. В якомусь сенсі Естонія унікальна країна, бо у нас більшість стрічок неодмінно потрапляє на великий екран. Якісь можуть бути більш успішними в прокаті, якісь менш. Але всі їх рано чи пізно покажуть на естонському телебаченні. Деякі фільми мають справді великий резонанс. Приміром, «Сестринство лазні по-чорному». У нього дуже гарний бокс-офіс і успіх не лише в Естонії, а й в інших країнах. Це чудовий фільм.
Зазвичай у нас мають гарні перегляди фільми, пов’язані з природою Естонії, на які можна піти всією родиною. Звісно, вони мають бути якісними, з гарною картинкою, гарним звуком. Як і будь-яке документальне кіно, що демонструється в кінотеатрах і конкурує в прокаті з ігровими фільмами. Взагалі я не використовую терміни «художній фільм» або «документальний», як люблять казати в російськомовному просторі. Бо насправді документальні фільми як правило теж художні, тим більше, якщо вони повнометражні. Тому правильніше використовувати термін ігрове чи не ігрове кіно.
До повномасштабного вторгнення Росії в Україну ви доволі часто бували в нашій країні, знімали в Донецькій області на межі епохи правління Ющенка і Януковича. Яким ви запам’ятали цей регіон?
Я дуже люблю Україну, і Донецьку область я теж любила по-своєму. Ми з задоволенням туди їздили і я вважала тоді, і зараз теж продовжую так вважати, що Донецьк за своїм духом і за настроями був і залишається Україною. Попри те, що тоді керував усім Янукович, мешканці Донеччини не відчували і не ідентифікували себе росіянами. В мовному питанні там ніколи не було жодних проблем, ми з цим ніколи там не стикалися.
Я підтримувала контакт з мешканцями Донецької області не лише під час зйомок фільму, а й потім, у 2014 році, коли Росія вдерлася в Україну, і після цього. Я постійно була на зв’язку зі своїми знайомими і знаю як там усе відбувалось, як Росія встановлювала там свою владу і як проганяла тих, кого обрав сам народ. Звісно, великий вплив у регіоні мала російська пропаганда, адже там відрізали всі українські канали і люди могли переважно дивитися лише російські. Сама війна, яка там почалася, була не ідеологічною. Ідеологія для загарбників просто ширма, прикриття, бо головне для них – захоплювати і грабувати. Я в цьому переконана.