«Мусоргський». У шостому класі нас, радянських піонерів, водили в культпохід на цей ідеологічно правильний фільм про композитора-класика, який неможливо було дивитися, таким нудним і далеким від інтересів підлітків він був. Я тоді заснула в кіно. І запам’ятала на все життя: Мусоргський — це страшенно нудно. Жодне майбутнє враження так і не змогло перебити це перше. А через короткий час я дивилася «Амадея» Мілоша Формана. І теж запам’ятала на все життя. І остаточно закохалася в музику. А ще якраз тоді йшов серіал по телевізору, «Гостя з майбутнього», де діяли школярі того самого віку, що й ми тоді. Ну який Мусоргський?
Ці спогади вигулькнули у відповідь на численні коментарі під обуреними постами у фейсбуці про новітній раша-серіал, у яких пропонують заборонити його на державному рівні. А на сімейному — перевірити своїх дітей і покарати їх за аморальний вчинок, якщо вони насмілилися дивитися цей серіал. Коментатори пропонують показувати дітям стрічки, які вже є в нашій фільмотеці — про героїв чи на цю саму тему. Забуваючи один важливий нюанс: сприйняття мистецтва особистісне і залежить від багатьох чинників саме персонального характеру. І в першу чергу тут важить саме вікова категорія. Заборонити щось підлітку означає спричинити ефект Стрейзанд у мережі.
До кого говорять «пацани»
Не бачу нічого супершкідливого чи трагічного в тому, що наша молодь подивилася той серіал — окрім, звісно, факту, що він російський. Щоб написати цей матеріал, довелося витратити кілька годин на перегляд, і це був дивний досвід, особливо зважаючи на повну відмову від росконтенту ще з 2014 року.
На мою думку, це майстерно зроблений продукт, що влучив у цільову аудиторію. З ним сталося те, що неможливо передбачити — він завірусився. Його аудиторія — російськомовне середовище громадян колишнього СРСР по всьому світу, об’єднане спільним минулим, яке залишається актуальним через упізнаваність певних поведінкових стереотипів. Реакція аудиторії демонструє, що глядач повірив історії, а персонажі йому симпатичні, аж до спроб косплею. Цьому сприяли — варто визнати — напрочуд добре написаний сценарій, гарна робота оператора, достовірні одяг, інтер’єри, реквізит у кадрі. А точний добір акторів створив додатковий ефект правдивості. Підлітків грають підлітки, а не доросліші актори, як часто буває. Основна маса акторів у кадрі нікому не відомі, отже, не мають шлейфу попередніх ролей і, як наслідок, певної умовності сприйняття.
«Слово пацана» — серіал рівня Netflix з набагато скромнішим бюджетом. Його вісім епізодів виробили за мільйон доларів, тоді як Netflix у Європі може витратити лише на епізод історичного серіалу від одного до десяти мільйонів євро. Створили його коштом такої цікавої російської організації, як Інститут розвитку інтернету. Це один з найбільших операторів державного фінансування кіно- і телеконтенту, що за останні кілька років остаточно перекваліфікувався в бюро державної пропаганди. Цілком зрозуміло, що куратори ІРІ від влади сприйняли серіал як потенційно робочий елемент впливу: його зняв вправний режисер Жора Крижовніков, що вже відзначився багатьма популярними і навіть вірусними творами; він також має потрібну ідеологічну прошивку, органічно вплетену в сценарій.
Зерна сюжету впали на добре підготовлений ґрунт у РФ. Два десятиліття агресивної брутально-маскулінної пропаганди, яка допомагала консервувати «скрєпи» і «традиційні цінності» радянського суспільства, зробили свою справу. Епоха Путіна і новітня російська ідентичність стали фінальною стадією того нелюдського експерименту, який започаткували чекісти у СРСР сто років тому.
Усі пропагандистські виверти, які українські глядачі досить легко зчитують, здаються викопними рештками совкової дійсності. Та власне вони є актуальними світоглядними кліше сучасного гомо рашистікус. Ми вийшли з тієї самої суспільної системи, але пішли іншим шляхом, нехай і манівцями, та ще й блукали під впливом зловісного сусіда. Проте залишки цієї отруйної світоглядної системи ми на своїх теренах ідентифікуємо як щось, з чим потрібно боротися. Тоді як у сусідів мумію совка носять на «хоругвях» і покладають як основу новітнього державного курсу.
Популярність серіалу в українців часто пояснюють упізнаваністю тієї самої бандитсько-рекетирської субкультури, поширеної в нас у той самий період, що показаний у серіалі. Звідси ментальна й мовна близькість, ностальгія. Та навряд чи варто побоюватися, що наші підлітки наслідуватимуть поведінкові стереотипи із серіалу. Цей мистецький твір їм відгукується, відповідає якимось психологічним запитам, розважає. Але ми все ж таки далекі від ідеалізації «совка», у нас є відкрита дискусія, доступні документальні фільми, публікації, які відображають процес декомунізації. Є консенсус у суспільстві щодо того, як оцінювати те минуле. Наші діти бачать навколо забагато жорстокості й болю, щоб упускати у своє життя ще й таке архаїзоване насильство.
А от щодо самої Росії — там, здається, не до кінця усвідомлюють можливі наслідки шаленої популярності цього сюжету. Є версія, що в наступному сезоні підлітки подорослішають і підуть на СВО вбивати українців — цілком бажаний для російської влади наратив. Проте таке захоплення владою вулиці, яке демонструє серіал, здатне помножити на нуль і саму державу, і зусилля репресивного апарату, що стримує суспільне невдоволення. А принцип «пацани не просять пробачення» може присвоїти собі не тільки Путін, а й будь-який агент ескалації вуличного насильства. Він уже реалізується в Росії з поверненням «героїв СВО» з числа колишніх в’язнів, убивць, ґвалтівників, які свої порядки й аномальну жорстокість розносять по всіх городах і вєсях, остаточно перетворюючи власну країну на суцільну тюремну зону з блатними поняттями замість законів.
Конкуренція контентів
Пропаганду в РФ зараз щедро фінансують, цифри вражають. На наступні два роки там виділили рекордну суму для виробництва кіно- й телеконтенту, удвічі більшу, ніж у часи до повномасштабного вторгнення. Загалом близько 50 млрд рублів (20 млрд грн). На фінансування підліткового контенту наступного року піде мільярд рублів (400 млн грн) — це сума, зіставна з тою, яку виділила влада України на фінансування телесеріалів за непрозорою конкурсною процедурою. Ці серіали (їх понад 50) зараз знімають повним ходом, і найближчим часом нас очікує навала прем’єр. Але, на жаль, жодного фільму, який порушував би концепцію «телебачення для бабусь і домогосподарок», там немає. Жодного для дітей чи підлітків. І ця ситуація не нова. Підлітки й діти не самостійні консьюмери і не приваблюють рекламодавців, а отже й менеджерів каналів і продюсерів. А державної політики вироблення й підтримки контенту для дітей в Україні сьогодні не існує.
Від початку застосування конкурсної процедури у 2012 році в рамках діяльності Держкіно випустили кілька непоганих дитячих фільмів: «Фокстер і Макс», «Бобот», «Сторожова застава». Їхня прокатна доля була не дуже успішною через брак коштів на рекламу і просування. Ці фільми зараз доступні для широкої телевізійної аудиторії. Для підлітків створили кілька серіалів різного художнього рівня: «Школа», який здобув шалену популярність попри жахливу якість; так само слабкий за якістю серіал «Новенька»; цілком якісний і соціально значущий «Перші ластівки»; наднизькобюджетний і свіжий за репрезентативністю персонажів «Секс, інста і ЗНО». І все. Діти ж мали радіти кільком повнометражним мультфільмам-довгобудам, як «Микита Кожум’яка», «Мавка», «Викрадена принцеса», мультсеріалам «Ескімоска», «Хоробрі зайці», «Пес Патрон». Ще маємо кілька каналів з простенькими мультиками й піснями. І це тоді, як мережу накриває потужними хвилями всепролазних мультиків з двоголовою куркою в кадрі. Цих мультиків вироблено просто неймовірну кількість.
Потік контенту з-за східного кордону вільно дістається до української аудиторії. І якщо у випадку з пошуком на онлайнових платформах ми не можемо ефективно протидіяти, то з YouTube деякі можливості блокування все ж доступні. Було б дуже бажано, щоб державні інституції, покликані захищати наш інфопростір, не обмежувалися заявами й закликами, а дбали про те, щоб огидні пропагандистські поробки «Солнцепек», «Ополченочка», «Первые в аду» не лежали у вільному доступі на YouTube. Google уже продемонстрував, що готовий сприяти нашій боротьбі з пропагандою від РФ, блокуючи певний контент. Тож потрібно всього лиш докладати систематичних зусиль.
Кілька місяців тому в наш інфопростір потрапив дуже невдалий російський пропагандистський витвір «Свидетель», який, за задумом, мав зацікавити західну аудиторію. Через крайню недолугість його прокат виявився відверто провальним. Навіть найбільш упороті рашисти не добирали слів, описуючи в негативному світлі цей продукт. Отже, така відверта пропаганда потенційно не завдасть великої шкоди. На відміну від шаленого потоку дитячого контенту, таргетованого на нашу територію та наших дітей. Це один з чинників, через які ми маємо феномен — російськомовних дошкільнят в україномовних родинах. Не кажучи вже про шкідливі меседжі, закладені в таких ніби невинних дитячих продуктах.
Можна подивитися ще на інші цифри — перелік кінофестивалів у РФ. Це приголомшливі 200 фестивалів на всі смаки й категорії. Серед них — певна кількість фестивалів саме дитячого кіно. І чи не в кожному дорослому фестивалі є окремий дитячий конкурс. Ми не маємо таких ресурсів; і це процеси, які неможливо запустити в один момент й очікувати миттєвих результатів. Вони потребують постійної уваги і вкладень. Навіть якщо суми фінансування збільшити в рази, це не змінить ситуації докорінно. Виділяти ж зараз, за тотальної нестачі грошей у державі, яка воює, значні кошти на кіно й серіали – усе одно, що міняти шпалери в хаті, охопленій полум’ям. Та це не означає, що ми не маємо контролювати ефективність і доцільність розподілу тих коштів, які все ж виділяють. А з цим у нас проблеми.
Як протидіяти
Що ж робити, якщо ваші діти зацікавилися серіалом «Слово пацана»? Варто спробувати поговорити з ними про пропаганду і ширше — про м’яку силу. Для цього вам, звісно, доведеться і самим подивитися серіал. Це зручний для розбору об’єкт, у якому всі потенційно шкідливі моменти як на долоні.
Цю зацікавленість можна також використати як нагоду подивитися з дітьми класичні фільми про становлення характеру, дорослішання, самоствердження в колективі. Наприклад: «Володар мух», «Місто Бога», «Банди Нью-Йорка», «Кролик Джо-Джо». Зі старшими дітьми можна разом переглянути класні серіали, які мають значно більшу територію поширення, хоча розказують про те саме — криміналітет і завоювання місця під сонцем: «Гострі картузи», «Підпільна імперія», «Народження мафії», «Нарко», «Лють», «Усі святі Нью-Арка» й багато інших. Це якісні витвори мистецтва на ту саму тему — становлення ієрархії, розподіл соціальних ролей через насильство, право сили.
Ситуація із серіалом «Слово пацана» показує нам, що вироблення дитячого і підліткового контенту має бути в пріоритеті в культурного сектору країни. І мова не лише про кошти, тим більше, що їх немає. Скоріше мова про створення таких умов, щоб усі, хто здатен робити дитячий і підлітковий контент, могли реалізувати свої задуми. Є грантові програми з-за кордону; є установи, які можуть проводити мистецькі конкурси, залучаючи експертів для оцінювання, й іншими способами сприяти створенню і просуванню такого контенту. Зрештою, є чимала кількість самостійних проєктів у тому ж таки YouTube, яким навіть невеликі суми підтримки допомогли б масштабуватися і вийти зрештою на самоокупність. Ніхто не може наперед сказати, який саме проєкт спрацює і стане вірусним. Але щоб вірусний проєкт з’явився, потрібна кількість, яка переросте в якість.