«Як ви думаєте, що буде далі з долею України? – питає нас німецький кінопродюсер і додає: – Важливо мислити стратегічно».
Ми спілкуємося в Амстердамі під час форуму найбільшого фестивалю документального кіно у світі в режимі «швидких побачень»: я і моя українська продюсерка сидимо за столом, і до нас по черзі підсідають різні потенційні партнери, переважно продюсери з європейських і північноамериканських країн, щоб краще познайомитися з нашим проєктом.
Усі ці люди дуже різні, і питання та репліки в них також дуже різні. Одна швейцарська продюсерка, наприклад, поділилася спостереженням, що «зараз багато воєн, є з чого обирати, ха-ха». Вона пожартувала, я це розумію. Ми, українці, як тонкі поціновувачі гумору, а особливо чорного гумору під час війни, насправді все розуміємо. Та й зараз дійсно багатий вибір. Ось, будь ласка, для вас проєкт про біженців і їхні травми. Ось про зґвалтування як різновид воєнних злочинів. Про ПТСР і реабілітацію ветеранів. Про тисячі викрадених дітей, що є проявом геноцидальної війни. Про відновлення колишніх полонених після тортур. Ну і так далі. Вам про яку війну краще? Про ізраїльсько-палестинську? Чи, може, вірменсько-азербайджанську? Російсько-українську ще пропонувати чи вже не надто актуально?
Як українська кінорежисерка, що працює над новим проєктом – анімаційним документальним фільмом про власне життя і моїх близьких, а також ті зміни, що відбулися з нами на тонких рівнях під час війни, – я, авжеж, розумію, що мислити стратегічно в нашому бізнесі справді дуже важливо. Чи варто потенційним партнерам вкладати великі кошти в черговий український проєкт, який створюватимуть доволі довго? Як краще будувати його драматургічну основу й процес виробництва, якщо війна в Україні триває вже 10 років і гепі-енду досі не видно? Чи будуть автори фільму ще живі й адекватні, поки дуже довгий процес анімації дійде врешті до фіналу?
Міркуючи над останнім питанням, я ледь чутно хмикаю. А втім, нічого смішного. Улітку моя добра знайома і колега, українська письменниця й інтелектуалка Вікторія Амеліна загинула від прильоту російської ракети в піцерію, де вона була разом з колегами. Цієї осені Віка мала їхати на резиденцію в Париж — дописувати свою книжку-розслідування про злочини російської армії: вона збирала свідчення різних жінок на деокупованих територіях. Тепер книжка не буде дописана її авторкою, не кажучи вже про все інше непрожите життя молодої жінки, мами і так далі.
«На жаль, я не можу вам впевнено гарантувати, якою саме буде доля моєї країни в наступні роки», — кажу врешті. Нещодавно мене в Люксембурзі спитали також, «на скільки ще років українцям вистачить сил опиратися росіянам». Цього я теж, очевидно, передбачити не можу. Історія моєї країни знає багато вірогідних сценаріїв. Українці не перше століття борються за свої гідність і свободу, але сили майже завжди були нерівні, і відтак наші колонізатори починали нас упокорювати репресіями, розстрілами, штучним голодом, ГУЛАГом. Ми все це проходили знову і знову, у кожній українській родині повно цих історій. У моїй також були ті, кого заслали у сталінські табори, ті, хто ледь виживав у голодні часи, та інші історії.
А втім, дещо змінилося: уперше українці є настільки видимими для світу. Нещодавно я перекладала з української на англійську доволі відомий вірш «Пам’ятай» українського автора Олександра Олеся. 1931 року він написав цей болісний текст. Перебуваючи довгі роки в екзилі далеко від рідної України, поет дуже тяжко переживав події на Батьківщині й реакцію європейського суспільства на них, точніше відсутність реакції.
«When tortured Ukraine was struggling for lifeand fighting with enemies vicious and violent,
it needed support in its boundless strife,
but Europe was silent.
When fearless Ukraine was waning in battle,
the rivers of blood spilled around to find
some help for unequal and resolute struggle,
but Europe was blind*…»
*рядки з вірша Олександра Олеся «Пам’ятай» у перекладі Ірини Цілик
Ну і так далі. П’ять строф, кожна з яких завершується криком болю про те, що Європа мовчить. Доля цього автора, як і його сина — іншого відомого українського поета Олега Ольжича, що загинув під час допиту гестапо, — трагічна й печальна. Але в історії української літератури інших майже немає.
Що ж, тепер українська культура принаймні стає більш помітною для світу. А також ми нарешті отримуємо суттєву військову допомогу від різних країн, аби дати гідну відсіч гідрі з мільйонами голів. Однак наші союзники нервують і сумніваються, хочуть гарантій, сподіваються на нашу перемогу, а водночас і побоюються її. Дорогі українці, ви маєте пройти через цю війну ні пішки і ні не на коні, не вдягнені і не голі, ви маєте вразити всіх ефектним контрнаступом, але без F-16 і достатньої кількості сучасної зброї, ви мусите зберегти честь Європи, але не розсердити гідру надто сильно, щоб та не дістала ядерний козир з рукава. Але як надовго вас вистачить? Скільки ще ви маєте хоробрих юнаків і юнок, щоб кинути їх у пащу чудовиську? На що ми врешті маємо робити ставки: на червоне чи чорне? Потрібно мислити стратегічно.
Утім годі сарказму. Як людина, що через професію постійно їздить світом і балансує між різними реальностями, я насправді розумію, що триматися винятково за фокус власної біди малопродуктивно. В інших країн є свої резони й ризики; світ має достатньо власних турбулентності і травм, які важливо розуміти і враховувати для повноцінного діалогу. Стара Європа з усім своїм непростим минулим зараз розгублено намагається тримати лице, але картковий будиночок розсипається, «ніколи знову» більше не працює, війни, терористичні атаки і всі інші можливі інструменти знищення одних людей іншими приходять знову, і знову, і знову. От лише їхні форми і технології тепер більш сучасні й вигадливі. Часом я думаю: насправді ми, жителі планети Земля, або значно вужче — європейці, усі взаємопов’язані і дуже незахищені. Просто цього разу українцям довелося трохи раніше за інших європейських колег прийняти факт нашої тотальної крихкості й неможливості всерйоз міркувати про майбутнє.
Однак хоч якісь плани — це дуже важливо, аби триматися на поверхні. Один з основних уроків останніх десяти років війни — ми не можемо цілком відкладати власні життя на потім, бо ніколи не знаєш, чи це «потім» настане. І тому, розпрощавшись з усіма учасниками кінофестивалю в Амстердамі, я врешті збираюся додому й будую дуже конкретні плани на найближчі дні. Попереду в мене день народження, я хочу вперше за багато років улаштувати вечірку для друзів, тому з радісним збудженням купую вишукані нідерландські сири, складаю список гостей і в думках про приємні плани майже не помічаю безконечної дороги додому — літаки тепер не літають до Києва.
Скільки пляшок вина купити? Кого запросити? Мій чоловік скаржиться, що гості атакують його питаннями про можливі подарунки для мене. Хіба ж мені потрібні подарунки, але добре… Їдучи нічним потягом з Польщі до Києва, я вигадую жартівливе повідомлення для моїх гостей, що на цьому етапі свого життя насолоджуюся красою повсякденних речей. Що мене, як Пеппі Довгупанчоху, радують дрібниці: зливок золота, гаєчка, страусові пера й усяке таке. Або, наприклад, кулінарні книжки і незвичні різдвяні прикраси. Я починаю уявляти, як цього року поставлю ялинку, але потім так само різко перестрибую на іншу непрошену думку – якби мені довелося тікати, чи взяла б я зі собою колекцію ялинкових прикрас?
Ні, не взяла б. Я це вже знаю. Я перевіряла. У кінці лютого 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, мій чоловік, відомий український письменник, одразу вступив до лав армії, ну а я із сином і з кицькою тимчасово виїхала з Києва до Львова. Тоді я взяла зі собою лише ноутбук, документи, теплі речі, готівку й трохи ювелірних прикрас. Я не взяла нашої колекції графіки українських художників і півтори тисячі аудіокасет, вишитих подушок, портрета Залізної Людини у вишуканій рамці, сотень різних книжок, дитячих малюнків сина, магнітиків з холодильника, нового порцелянового чайника, «набору марнославства» (статуеток й отриманих нагород) і безлічі інших непотрібних для виживання речей. Усе це не має ніякого значення в ті моменти, коли потрібно швидко тікати. Але все це має величезне значення як мапа скарбів нашої ідентичності.
Коли ж стало ясно, що Київ неможливо так просто окупувати і його захищає достатньо сильна система ППО, ми повернулись і знову почали тут нормально жити. Син ходить у школу, ми працюємо, купуємо нові потрібні й непотрібні речі, а іноді щось святкуємо попри все. І все ж ця нормальність є дуже химерною. Плануючи необхідну заміну підлоги у квартирі чи купуючи різдвяний декор, я не можу не думати, чи все це має сенс, якщо раптом у мій дім таки прилетить російська ракета чи дрон. Я думаю про це не гіпотетично, а відштовхуючись від цілком реального досвіду: у вересні цього року уламки збитого дрона впали в мій власний двір. Сюрреальність моменту вражала: у цей час я була в Мексиці, де як режисерка представляла свою країну, але водночас і насолоджувалася мандрівкою. Посеред кольорів, пахощів їжі, веселих життєлюбних людей я раптом отримала дзвінок від сина: «Мам, нас щойно атакували!» Десь за 10 тисяч кілометрів від мене він разом з моєю мамою ховався від чергової раптової атаки. Російський дрон збили над нашим будинком, у багатьох сусідів вилетіли шибки, були пошкоджені деякі будівлі й подряпана наша машина у дворі. На щастя, ніхто з людей не постраждав.
Чи думаю я про вірогідність того, що одного дня мої близькі чи мій дім можуть бути врешті менш удачливими в цій кривавій лотереї? Що я сама часто перебуваю в зоні небезпеки, а іноді свідомо наближаюся до неї, коли, наприклад, їду з виступами чи зйомками у прифронтові українські міста? Так, авжеж, я думаю про це. І я не можу не думати про те, що станеться з усіма нами, якщо снарядний голод і нестача зброї та – що найболісніше – людського ресурсу дійде до кризової точки, якщо система ППО не матиме достатньо засобів для захисту наших міст, якщо росіяни будуть успішнішими в атаках на нашу критичну інфраструктуру і ми знову взимку будемо жити днями без опалення, електроенергії, водопостачання і зв’язку.
Я не можу не думати й про інші речі. Наприклад, про мій привілей вільно виїжджати з України і представляти її на різних культурних майданчиках, тоді як дуже багато моїх колег — митців і мисткинь — воюють, а декотрі вже вбиті, а інші не мають права залишати вільно кордони країни. Я не можу не думати також, що досі маю привілей вільно повертатися додому, тоді як мільйони інших українців виїхали зі своїх міст і сіл, а дехто в прямому сенсі втратив свої доми. Я майже впевнена, що в їхніх квартирах також були коробки з ялинковими прикрасами.
Але часом важливо зупиняти маховик цього безконечного токсичного коловороту провини, інакше можна нею остаточно захлинутися. Війна дуже по-різному зачепила майже кожну людину в моєму оточенні, наші втрати і травми цілком незіставні, мірятися ними неможливо й безглуздо. Серед моїх друзів, близьких і добрих знайомих є військові, ветерани, біженці, люди, що втратили свої доми, загиблі воїни і цивільні, вдови, дружини бійців, які зникли безвісти, люди, що мали досвід полону і катувань, матері, які поховали синів, люди, що втратили здоров’я на фронті. Варіацій біди так багато, що дуже легко захлинутися від болю. І ми захлинаємося. А наступного дня задихаємося від сміху. Трагічне і смішне – усе тепер упереміш.
Тож хай буде ще й вечірка, хай буде людям, яких я люблю, хоч трохи веселощів. Хай будуть вино і плейліст улюбленої музики, гарячі обійми, незграбні танці. Насправді я вперше в житті ось так святкую день народження, зібравши пазл з дуже різних своїх друзів. Раніше завжди чогось не вистачало – то грошей, то настрою, то впевненості в тому, що такі несхожі люди між собою змонтуються і їм буде комфортно разом. Але цього разу я зважилася — і тепер вражено роззираюся навколо. Усі такі красиві, такі ще досі молоді. Ось він — портрет мого покоління. Яскраві вільні люди, які хочуть жити у власній країні й борються за неї по-різному, не дозволяючи зайвий раз запитувати себе самих – а що ж буде з усіма нами далі?
Сьогодні люди, яких я люблю, сміються, танцюють, навіть співають. Я роздивляюся і думаю. Ось обирає музику для наступного танцю красива, нібито весела жінка. Минулої зими вона втратила коханого чоловіка на війні, а в принесеному подарунку я знайшла листівку, підписану і далі трьома іменами — цього чоловіка, цієї жінки та їхньої доньки; вони досі говорять про нього в теперішньому часі. А ось — рахую — один, другий, третій, четвертий чоловіки в цивільному одязі, хоч насправді вони тепер служать у Збройних силах України, а дехто ось щойно приїхав з фронту. Ось дві керівниці одного з найпотужніших фондів, що забезпечують фронт тисячами дронів і проводять навчання для десятків тисяч солдатів. Ось моя подруга, що пошепки ділиться зі мною найкращою з можливих новин – вони з чоловіком запланували народити дитинку, незважаючи на те, що він зараз воює на дуже небезпечному напрямку. Ось інші мої друзі, які раптом відчули, що не знають, як зберегти свій шлюб; після різних потрясінь війни тиск став нестерпним для обох, хоч вони явно люблять одне одного.
А ось мій власний чоловік танцює – я давно не бачила його таким веселим. Однак це оманливе враження. Він має клінічну депресію, яку сильно загострила військова служба, а особливо той екзистенційний досвід, що він пережив минулого травня в Бахмуті. Тоді мій чоловік зі своїм підрозділом опинився в пастці і п’ять діб без їжі, без зброї, майже без води і зв’язку пролежав у ямі під безконечним ворожим вогнем. 115 годин він і його побратими мочилися в обрізані пластикові пляшки, рахували хвилини і безконечно прощалися з життям. Я також у Києві рахувала хвилини, адже впродовж п’яти днів не знала, що відбувається з моїм чоловіком, де саме він і чи є шанси, що я ще колись його побачу. Як не дивно, їх урятував дощ. Дуже сильна, майже тропічна злива. Уперше за всі ці дні обстріли затихли, і мій чоловік і його бійці змогли вийти з бойової позиції. Наскрізь мокрі, вони йшли повз рештки розбитої техніки й мертві тіла українських військових, яких не могли забрати зі собою. Усі хлопці із цього підрозділу тоді вижили, лише один від пережитого стресу почав заїкатися, а пізніше втратив здатність розмовляти…
Мого чоловіка в останні місяці перевели працювати до Києва, хоч і далі в лавах армії. Але я часто розумію, що ті п’ять днів дуже сильно змінили його. Іноді я відчуваю в ньому таку випалену пустку, таку чорноту, що боюся зазирати глибше.
Я не знаю, що в нас із ним попереду, як і в кожного з цих красивих людей. Ніхто не має магічної кулі, щоб передбачити, якою буде доля України і світу загалом. Мені важко думати про те, чи західний світ, з яким ми так прагнемо бути в одній команді, зможе захистити людей, яких я люблю. Мені тривожно спостерігати, як мій 13-річний син у школі обирає уроки з військової аналітики, цікавиться виробництвом дронів і дивиться ролики однієї штурмової української бригади про набір нових воїнів. Що буде з усіма нами, коли він доросте до призовного віку? Думка про це мене паралізує.
Але поки що ми танцюємо. Бо ми заслужили на одну маленьку вечірку й на нормальне спокійне щасливе майбутнє. Ну і фільм… Я працюватиму над ним далі, адже хоч якісь плани на майбутнє є необхідною запорукою виживання.