Оксана Забужко була категоричною: «Не проголосувати за незалежність не могли. Це було зрозуміле відчуття, що все скінчилося, що це перегорнута сторінка!»
«Я усвідомлювала, що йду вбивати СРСР! Тому що я прекрасно розуміла, що цей Акт — Незалежність — повинен мати легітимність!» — стверджувала Марія Бурмака, згадуючи 1 грудня 1991 року у Харкові.
«Це відповідало настроям українського народу. А настрої були такі, що нам потрібна своя держава, що ми підтримуємо рішення Верховної Ради від 24 серпня 1991 року», — пояснював причини масового голосування за незалежність Іван Заєць.
«На мій погляд, були три складники цієї неймовірної більшості. Скажімо так: 30% — це ті українці, які мріяли про незалежність, які думали про незалежність, які знали всю історію! Ще 30% думали, що Україна негайно стане Швейцарією. Ну, і 30% — це люди, які ідуть за течією…» — так мотиви голосування різних частин українського суспільства бачив Юрій Щербак.
«Треба вчергове віддати належне Леоніду Макаровичу, і комуністам, і керівникам підприємств: бо багато людей голосувало “як начальство скаже”. Десятки років ходили строєм на вибори! Більше того, я ж пам’ятаю, в нас у селі не дай Бог хтось не прийшов на вибори, так це ж ледь не ворог народу. І дільничний, і голова сільради бігали по селу, шукали того конюха Петра, який забув прийти проголосувати! Як це так?! Явка мала бути 99,9%. І всі знали: якщо начальство сказало, треба йти і ставити птичку там, де сказало начальство», — нагадував про чинник адміністративного ресурсу Володимир Філенко.
За незалежність агітували всі кандидати в президенти: і Леонід Табурянський, і Левко Лук’яненко, і Володимир Гриньов, й Ігор Юхновський, і Леонід Кравчук. За кілька днів до голосування Президія Верховної Ради опублікувала заяву: «Не підтримати незалежність означає підтримати залежність…» Дія всіх цих чинників, слів та зусиль разом дала приголомшливий результат.
Пізно вночі Леоніду Кравчуку зателефонував голова Центральної виборчої комісії Віталій Бойко:
— Леоніде Макаровичу, ви перемогли!
— А як референдум?
— 90,32% — за незалежність!
Леонід Кравчук згадував: «І коли він назвав цифру майже 91%, я сам собі зааплодував. Усе завершено. Але для мене були важливіші наслідки референдуму, ніж наслідки голосування за президента. Скажу чому. Я знав, що за мене проголосують. Я об’їздив всю Україну, я бачив, як ставляться люди, я не мав жодного сумніву, що за мене можуть не проголосувати. А от за референдум я мав сумніви».
«Останній цвях у домовину Радянської імперії забили українці 1 грудня 1991 року на Всеукраїнському референдумі, який підтримав проголошення Акта про незалежну Україну», — підсумував наслідки голосування Володимир Філенко.
Дмитро Павличко так розмірковував про референдум, якого не дуже прагнули представники демократичної опозиції в Україні: «Дякувати треба комуністам, що вони вимогли від нас цей референдум, бо не дай Боже, якби це було зроблено без референдуму, ми не мали би цієї легітимності високої, яку маємо сьогодні в цілому світі!»
Голосування на підтвердження незалежності України мало несподіваний результат. Українці проголосували за росіян, казахів, білорусів, молдован та мешканців всіх тих республік, які не проводили подібних референдумів, вирішивши за всіх: СРСР перестав існувати. Але для всіх це стало зрозуміло лише тижнем пізніше.
***
«У Росії, у Москві принаймні, результатів референдуму 1 грудня 1991 року абсолютно не помітили. Це я вам точно говорю!» — згадував Євгеній Кисельов реакцію звичайних росіян на події у Києві.
Він продовжував: «Це був жахливий, найстрашніший час із погляду економічного, побутового становища пересічних громадян. Ось я пам’ятаю, у мене навпроти будинку, через дорогу, була звичайна така радянська продовольча крамниця… На полицях там (щоб створити враження, що щось у продажу є) стояла якась кілька в томаті або щось ще подібне. Навіть якісь фігурні конструкції з коробок сірників вибудовували. Знаєте, там із упаковок 10 коробочок сірників у такій фіолетовій упаковці? А тут ти приходиш, грудень місяць — а там взагалі нічого немає! Розумієте — реально порожні прилавки, порожні полиці. Нічого немає, навіть сірників! Взагалі нічого нема! Москвичам, чи жителям Рязані, чи жителям Петербурга, далекого Архангельська, що там у Києві відбувається, які в них там референдуми, за що вони там 1 грудня голосують — ну, ось було абсолютно по барабану! Повірте. Причому там не було ніякої ворожості, ні образи — нічого, просто ось “своя сорочка ближче до тіла”».
Раніше Анатолій Черняєв відзначив у щоденнику, що перед телекамерами виступив економіст Григорій Явлінський і заявив: у СРСР залишилося 240 тонн золотих запасів. Це було менше ніж по одному граму на одного громадянина СРСР. Горбачов просить Черняева підготувати листи західним лідерам: «Рятуйте!» Напередодні 1 грудня у Москві припинили платити заробітну плату в більшості державних установ. Гроші закінчились. СРСР збанкрутував.
***
Президент Польщі Лех Валенса в ніч на 2 грудня спокійно спав. Він не чатував біля телефона в компанії Адама Міхніка та Яцека Куроня, щоби якнайшвидше привітати новообраного президента України з результатами референдуму, як це змальовувала доволі популярна в Україні легенда. Але Польща дійсно найпершою з усіх країн світу визнала Україну незалежною країною.
Президент Валенса так пояснював причини того рішення: «Я з діда-прадіда чув, що немає вільної Польщі без вільної України. І не тільки симпатія, проста логіка наказувала нам, що цей сусід повинен бути подібним до нас, щоб ми разом на подібних принципах добре розвивалися. Я був і є повністю переконаний, що вільної Польщі немає без вільної України. І потрібно зробити все, щоб Україна якнайшвидше приєдналася до вільних народів. Тоді буде і мир, і спокій, і між нами все буде файно».
Тодішній прем’єр-міністр Польщі Ян Кшиштоф Белецький підтверджував слова президента Валенси: «Я думаю, що в Польщі протягом багатьох років нам доводилося мати справу зі спадщиною думок про Східну Європу, що розвилися в паризькій “Культурі” у редактора Ґедройця. Там прямо йшлося, що без вільної України немає безпечної, незалежної Польщі».
Інтелектуальний лідер повоєнної польської еміграції Єжи Ґедройць десятиліттями пропагував цю ідею серед поляків на сторінках свого альманаху. Вона потроху ставала матеріальною силою.
«Єдиний раз, коли Єжи Ґедройць надзвичайно позитивно відгукнувся про польський політичний клас — це було після визнання незалежності України. Він написав тоді листа до Богдана Осадчука, стримано, як інтелігент, заявивши, що вперше Польща його не розчарувала, бо, не озираючись на Захід, визнала незалежність України», — пояснювала Богуміла Бердиховська.
Адже більшість західних країн обережно вичікувала, подібно до Сполучених Штатів, остерігаючись розпаду СРСР за югославським сценарієм. І саме Польща наважилася зробити перший потрібний для всіх сміливий крок у невідоме майбутнє. У цьому майбутньому не було СРСР на політичній карті світу.
Водночас це був крок солідарності з українцями — так причини рішення поляків бачила Данута Куронь: «Ми усвідомлювали, що це наша спільна доля, ми розділяємо цю спільну долю і ми важливі навзаєм одне для одного. Тому незалежність України була настільки ж бажаною для тодішньої еліти, як і незалежність Польщі!»
Адам Міхнік пояснював, хто і коли приймав це рішення у Варшаві: «Це було рішення нашого прем’єр-міністра Яна Кшиштофа Белецького. Чим він керувався? Я думаю, усе було просто. Він вірив, що коли українці заявлять, що хочуть бути незалежними, Польща повинна визнати їхнє право на незалежність».
Перед тим і Дмитро Павличко, як голова Комісії з закордонних справ, і Юрій Щербак, як член уряду під час своїх візитів до Варшави, формально і неформально клопотали про найшвидше визнання України. Однак тамтешні урядовці, зокрема міністр закордонних справ Польщі Кшиштоф Скубішевський, були дуже обережними і спочатку не поспішали з таким кроком. Хай як це дивно, але свою роль на користь України зіграла напівтаємна розмова у швейцарському Давосі в січні, коли Леонід Кравчук зустрівся із прем’єром Польщі.
Ян Кшиштоф Белецький згадував: «Від тієї майже підпільної зустрічі з паном Кравчуком я вважав, що певне слово з нашого боку було дане, тому ми зобов’язані це зробити.
Я навіть пам’ятаю, що з цим була пов’язана кумедна історія. Коли референдум закінчився, потрібен був заступник міністра закордонних справ, щоб формально надіслати ноту з визнанням України як незалежної держави. І все було вже підготовлене, але цього віцеміністра ми ніяк не могли знайти, бо був вечір неділі… Якось ми його нарешті відшукали, і завдяки цьому ми перемогли в гонці за першість із прем’єр-міністром Канади. І я мушу підкреслити: ця перемога була для нас неймовірно солодкою!»
Канада встигла другою.
«Канаді було значно простіше сприйняти, що незалежність Балтійських країн — це добра ідея, що незалежність України — це добра ідея. Не треба було намагатися плисти проти хвилі історії», — згадував Роман Ващук причини, чому позиція Канади відрізнялася від позиції США. Саме він був тим канадським дипломатом, якому випало готувати документи для визнання Оттавою державної незалежності України. Як і більшість інших країн, Канада не зробила це відразу в серпні, а чекала референдуму: адже сама Україна вирішила остаточно визначитися щодо незалежності на референдумі в грудні. Всі ввічливо чекали на волевиявлення українців. Але для Канади було важливо визнати Україну першою. Адже це стосувалося внутрішньої політики: значна частина канадських виборців мали українське походження і тому уряд не хотів би розгнівати їх зволіканням у цьому питанні. Але отримати пальму першості Оттаві не вдалося.
«Ми використали період між серпнем і груднем, щоб підготувати визнання України, — пояснював Роман Ващук. — Хоч були певні хитання. Бо з позиції канадської внутрішньої політики, зокрема щодо питання Квебеку, визнання відділення якоїсь частини від федерації є потенційно болючим для уряду. Я пригадую, як тодішній радянський посол Річард Овінніков і публічно, і приватно використовував цей аргумент: “Якщо ви прагнете зберегти власну федерацію, навіщо розвалювати нашу?!”»
Минуло геть небагато часу від референдуму в Канаді, під час якого забракло лише кількох відсотків, щоб розпочати процес відділення цієї провінції в окрему державу. Тому на рівні канадської бюрократії були певні побоювання, щоб не наробити шкоди для внутрішнього порядку денного.
«Десь наприкінці вересня — на початку жовтня мене попросили, щоб я написав першу редакцію документа — проєкту рішення Кабінету Міністрів про визнання незалежності України. Мій директор тоді сказав: “Вам, напевно, сподобається таке завдання!” Потім цей документ ретельно “дошліфовували”, але першу версію написав я. Там спочатку виписували аргументи “за” та “проти”: і квебекське питання, і питання ядерної рівноваги та контролю над ядерним озброєнням… Але ми в нашому відділі рекомендували уряду ухвалити рішення визнати Україну, зважаючи на бажання самого українського народу, демократичний вибір, який він сам здійснив шляхом референдуму. І щойно стане відомо рішення референдуму, треба негайно визнавати незалежність! Це рішення ухвалили заздалегідь», — розповідав дипломат.
Роман Ващук підкреслив: жодних умов визнання незалежності Канада не ставила. Це відповідало концепції «середньої сили», яка тоді панувала в урядових колах. Ішлося про те, що Канада, яка є доволі потужною економічно і другою за площею країною світу, належить за кількістю населення до середніх країн. І не може тягатися з наддержавами. Канада могла би бути регіональною потугою, якби розташовувалася деінде, а не поруч зі США. Але тому важливо шукати якісь партнерства десь іще, щоби збалансувати ситуацію. Канада була пов’язана дружбою із США, але не хотіла мати зв’язані цими відносинами руки.
«І треба відзначити “чуйку” Браяна Малруні — рухатися за ходом історії, а не намагатися якось його зупиняти!» — пояснював Роман Ващук логіку уряду канадських консерваторів.
До Києва вісті з Оттави долетіли під час урочистого святкування результатів голосування. Марта Дичок була однією з присутніх та бачила, як це сталося: «Я пам’ятаю, як це повідомлення з’явилося. Бо “Народний рух” і “Народна Рада” в готелі “Либідь” організували велике свято. І запросили і депутатів, і журналістів, і прихильників… Таке піднесення! Піднесення через такий чудовий гарний результат. Ніхто не сподівався, що буде аж стільки!».
Катерина Ющенко теж була на цьому святі: «Я дуже добре пам’ятаю, як 2 грудня організувала прийняття одна прекрасна жінка з діаспори — Уляна Мазуркевич. Вона запросила всіх у готель “Либідь” святкувати результати референдуму. І там усі були з “Руху”, з Верховної Ради багато людей, і ми стояли, розмовляли…»
«І в один прекрасний момент оркестр перестає грати, і хтось до мікрофона підходить та каже: “У нас зараз буде дуже важливе повідомлення!” І запрошує до мікрофона консула Канади Нестора Гайовського… Нестор іде з паперами і читає: спершу англійською мовою, а потім переклад на українську, що Канада офіційно визнає результати референдуму!» — розчулено згадувала Марта. «Усі почали плакати.
Усі почали співати гімн України, радіти. І тоді ми зрозуміли: якщо така держава, як Канада, нас визнала, уже нема повороту назад!» — пояснювала причини шквалу емоцій присутніх на святі Катерина Ющенко.
Президент Кравчук до готелю «Либідь» не доїхав. Пізнього вечора до нього за місто примчав Дмитро Павличко в супроводі двох консулів: Польщі та Канади.
«Ми в будинку, де я живу, організували стіл, сіли і святкували визнання України… І отам була ця розмова, а хто ж перший: Польща чи Канада?» — згадував Леонід Кравчук.
«Польща випередила Канаду, бо вона ближче і не було тієї великої різниці в часі. Але тепер Канада завжди каже “ми є першою західною країною, яка визнала незалежність України”. Цей акт Канади був надзвичайно важливий. І після того як Канада визнала, то вже було таке відчуття, що тепер і далі справа піде!» — розповідала Марта Дичок.
Ян Кшиштоф Белецький пояснював причини, чому у Варшаві так швидко ухвалили рішення, дуже простими словами: «Я думаю, Польща була першою тому, що ми дуже хотіли бути першими!»
Згодом прем’єр Канади та вже на той час колишній прем’єр Польщі зустрілися на конференції НАТО. На здивування Белецького, Малруні добре пам’ятав його:
— О! Це ти, той, хто випередив мене з визнанням незалежності України?! У нас така сильна українська діаспора в Канаді. Для нас був дуже важливий цей політичний жест — визнати Україну першими!
— Так, але ми у Східній Європі просто працюємо сім днів на тиждень! А у вас є вихідні, тому іноді у вихідні можна деякі справи проґавити! Обидва весело розсміялися.
Тим часом Сполучені Штати визнавати незалежність України і далі не поспішали.