У межах виставкових стін зустрічаються особисті досвіди й велика наративна історія. Селекція кураторської групи пропонує теми для роздумів-діалогів: ціна війни, жертви, тимчасове переміщення, втрачений дім, зміна реальності, наша ідентичність, захист рідної землі, біль, страх, порожнеча, надія та життя. Різноманіття способів висловлення, голосів, що промовляють, медіумів, що використовуються, розсіюють увагу, дозволяють думкам вільно роїтися в голові. Більшість представлених робіт виконані у 2022–2023 роках і працюють з нашими відчуттями, думками й обставинами, що розгортаються тут-і-тепер в охопленій війною країні.
Деякі роботи, замислені до повномасштабного вторгнення, реактуалізуються, набувають більшого (а часом іншого) значення. Андрій Сагайдаковський у лютому 2022 року почав додавати до творів рік створення, щоб глядачі та глядачки не сприймали їх усіх як рефлексії про повномасштабне вторгнення. Двостороння робота «Небо», створена у 2016 році, у 2023-му нагадує про дволикість небесного простору, що несе в собі природну блакить і рукотворні механізми для знищення: винищувачі, ракети дрони-камікадзе. На прикладі цієї та інших робіт Сагайдаковського можна демонструвати вплив війни та нових обставин життя на сприйняття старих сюжетів. Повномасштабне вторгнення відбилося на нашому світогляді. Українське суспільство більше ніколи не бачитиме світ як раніше.
Тих, для кого контекст війни є (чи став) далеким, відеоінсталяція «Повторюйте за мною» Відкритої Групи, створена у форматі караоке, запрошує до взаємодії. Тільки замість того, щоб співати пісні, глядача чи глядачку навчають розрізняти звуки типів зброї, яку застосовують росіяни у війні з Україною. Переселенці з прифронтових зон імітують їхнє звучання своїм голосом і просять повторити за ними. Відвідувач чи відвідувачка має змогу відтворити почутий звук у мікрофон, слідкуючи за рядками на екрані, як у справжньому караоке. Щоправда, текст звуконаслідування, наприклад, міномета не багатий на слова й рими. Отримуючи ці «знання» про типи звуків, зникають думки «це мене не стосується», «цього у моїй реальності не існує». Натомість з’являється відчуття зв’язку з людьми на екрані, думаєш: «тепер ми на одній сторінці, в одному контексті», «тепер я носій цього знання, а отже, маю відповідальність розрізнити звук і врятувати своє чи чуже життя».
Розповідь про війну через нелюдських агентів
Про війну можна говорити не тільки через почуття й історії людей. На виставці дали голос нелюдським агентам, що впливають на перебіг бойових дій, що потерпають від них, що демонструють свою витривалість і стійкість попри все. Таке мистецтво потрібно розуміти через акторно-мережеву теорію (АМТ), авторами якої є соціологи й соціальні антропологи Бруно Латур, Мішель Каллон і Джан Ло. Вони пропонують не тільки дивитися на систему зв’язків антропоцентрично, а й враховувати нелюдських акторів як рівних за впливом і важливістю людським агентам. Війна як ціла система взаємодій, подій і рішень з погляду АМТ не обмежується тільки людьми й людськими ресурсами.
Роботи, представлені на виставці, звертають погляд донизу, до ґрунту під ногами, що теж перебуває в центрі воєнних дій. Катерина Алійник зображує землю, що плодоносить. Робота Everything is OK underground… – це п’ять послідовних зображень розпаду і загнивання коренеплоду, що залишився в землі. Після завершення циклу на його місці залишається порожнеча. Рослина зеленого кольору формою нагадує гранату й наштовхує на думки про кількість вибухових пристроїв, «посіяних» на українських територіях. Українська земля «удобрена» снарядами, мінами й гільзами. Скільки часу знадобиться нам, щоб виполоти шкідливе й отруйне «добриво»? І що нам варто засіяти натомість у порожніх лунках?
Нелюдські агенти здатні виявляти життєстійкість у важких умовах. «Забута картопля» Миколи Коломійця – це серія фотографій коренеплодів, що пустили корені й почали проростати. Ці картоплини лежали в темному холодному харківському підвалі під час перших тижнів повномасштабного вторгнення і, без відповідних для того умов, спромоглися продовжити життя. У цій роботі відчитується схожість людей і картоплин, які розділили спільний досвід — перебування в темних холодних підвалах як укриттях і спільну суперсилу — продовжувати жити навіть за найнесприятливіших умов.
Передчасно назване коротким ХХ століття чи глибша історія колонізації?
Українські митці та мисткині по-різному рефлексують сучасну російсько-українську війну. Часом вони будують зв’язки з минулим, шукаючи відповіді на питання «чому?» і «коли це все почалося?». Маленькою частинкою якого масштабного історичного процесу є сьогоднішня боротьба з російськими окупантами? Група кураторів намагалася вписати події теперішнього в продовження ХХ століття, що передчасно назвали коротким. Щоправда, обмаль робіт виставки відсилають до ХХ століття. Та деякі проводять паралелі між Другою світовою і війною нашого часу. Окрім висновку «всюди війни однаково страшні», більше нічого ці спроби порівняння не дають. «Задній двір» Відкритої Групи й фото моста у Старобільську із серії «Відсутні—Присутні» Поліни Полікарпової лінкують обидві війни в темі тотального знищення.
Читаючи про намір кураторів установити зв’язок з боротьбою українців минулого століття, виникають певні очікування щодо наповнення виставки. Думається про художників Розстріляного відродження, чий потенціал був назавжди втрачений, про різдвяні листівки УПА, де сакральне, національне й мілітарне поєднуються в одне ціле — така наша реальність, як і століття тому, про митців-шістдесятників і мисткинь-шістдесятниць, чиї роботи досі потребують включення в офіційний історико-культурний наратив. На виставці знаходимо роботу Нікіти Кадана «Глядачі», яка відсилає до репресій 1937–1938 років, щоправда, не в українському контексті, а в Узбецькій РСР. І єдину роботу «Demonstracija nerealizovanoho potenciala» Влодка Костирка, яка проводить зв’язки з картиною Ґенрика Штренґа «Демонстрація картин» 1933 року, де йдеться про зв’язок митця і політичної боротьби. Порожній підрамник у руках демонстранта вказує на знищений потенціал і труднощі боротьби українських художників. Зрештою, ця неповнота і фрагментованість у лінкуванні з ХХ століттям продемонстрована у свідомо залишених порожніх місцях. Там мали висіти полотна українського мистецтва, які з різних причин були втрачені, викрадені, забуті чи не повернуті.
На початку виставки нас зустрічають цифрові копії робіт Тараса Шевченка із зображенням українських пейзажів у вогні, що сягають явно далі, ніж ХХ століття. На першому поверсі в дальній залі ліворуч з’являються козаки, репрезентовані двома роботами: великим стягом із серії «Вигадані козацькі прапори» Віталія Кохана і (відсутньою) картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» Іллі Ріпина, а також конкретними археологічними артефактами — зброєю доби козацтва з Українського музею приватних колекцій, історичної зброї та обладунків Євгенія Гредунова. З одного боку, вони відсилають до реальності феномену козацтва, з іншого — до сконструйованого міту. Але більше ніякого лінкування з подіями теперішнього немає (хіба що непряма паралель козаків і сучасних українських військових через рішення в тому самому залі розмістити роботи Любомира Тимківа). Тільки відсутність картини Ріпина нагадує нам про колоніальне минуле й постколоніальну добу, у якій живемо зараз. Зі схожим мотивом за стіною з’являється Вишгородська ікона Божої Матері, порожнє місце якої натискає на ті самі болючі точки.
Хоча кураторська група запропонувала бачення сучасних подій як продовження боротьби ХХ століття, виставка «Наші роки…» не дає переконливих аргументів на користь цієї тези. Натомість поява на ній робіт, що сягають у давніше минуле, вказує на іншу річ — російсько-українська війна затягує нас не в «довге XX століття», а в історію колоніального минулого, що охоплює часи Російської імперії. У кураторському тексті про виставку пасувало б змістити фокус із намагання вписати себе в минуле століття на рамку колоніального минулого, що могла б об’єднати більше робіт.
Перша масштабна виставка «Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми» у Jam Factory Art Center пропонує своєрідний зріз сучасного українського мистецтва. Воно про війну – інакше й бути не могло. Рефлексувати на цю тему можна по-різному. У центрі сюжетів можуть бути люди, їхні почуття і думки, болі й надії, а можуть бути нелюдські агенти, що теж перебувають у вирі подій і реагують на них.
Щоб щось сказати про війну, варто окреслити якісь рамки. А коли взагалі вона почалася? У 2022 році? Роботи, створені до повномасштабного вторгнення, резонують сильніше в нових обставинах. Тоді у 2014-му?... Розкручування причинно-наслідкового клубка не зупиняє нас навіть у буремних часах ХХ століття – рефлексувати про російську-українську війну можна з початку історії російського колоніалізму й національного деколонізаційного спротиву. Та скільки б війна не тривала, вона відбувається досі, просто зараз. Власне тому митці, мисткині та група кураторів не дають готових відповідей, не роблять висновків, не пропонують порад. Вони роблять те, що повинні за таких обставин – фіксують, заявляють теми для діалогу і ставлять питання, на яких немає однозначної відповіді. У просторі виставки кожний український глядач чи глядачка точно знайде щось своє, що резонуватиме з його чи її внутрішнім станом і думками.
