Театр ренесансу й бароко
У XIV столітті Європа починає масово відкривати культурний спадок античного світу. До цього зв’язок з античністю можна було вважати майже втраченим, оскільки так звані Темні віки перервали тяглість традицій.
У кінці XIII століття з’являється переклад «Поетики» Арістотеля з арабської, що стає відомим серед тогочасних інтелектуалів і дає уявлення про античний театр. Висока грецька та римська культури стають зразком для наслідування в мистецтві й приносять ідеали гуманізму, що ствердяться в європейській культурі як період Відродження. Захоплення цим спадком поширюється на університети, де вивчення античної драми стає елементом освіти. Студенти вчаться риторики й красного письменства на античних драмах і відтворюють вистави в так званих шкільних театрах.
В історії руської культури складно виділити аналогічний самостійний період Відродження. Його впливи імпортували вже в змішаній з бароковою культурою формі, коли території Русі увійшли до складу Речі Посполитої. Окатоличення й ополячення, серед інструментів яких був театр, породило реакцію в православних духовних школах в Острозі, у Львові й Києві – вони стали бароковими осередками. Оскільки цей культурний період збігся в часі й за духом з національно-релігійними визвольними війнами, то руське бароко часто звуть козацьким.
Барокова культура в цілому є театральною par excellence. Вона не просто зосереджувалася на відтворенні складного світу чуттів і емоцій людини, а робила це в надзвичайно експресивний спосіб. Саме тоді виникає ідея theatrum mundi – розвинутої в мистецтві і філософії метафори світу як грандіозного театру, в якому люди є акторами, а їхні дії формують драму, автором якої є Господь.
Першими збереженими драматичними текстами руською мовою стали інтермедії до п’єси Якуба Ґаватовича «Трагедія, або Візерунок смерті пресвятого Івана Хрестителя», написані польською мовою 1619 року. Через пожежі з того часу збереглося лише близько двадцяти подібних п’єс, хоча написано їх було в рази більше. Усі ці тексти мали релігійний характер і виконували дидактичну функцію. П’єси часто писали викладачі й студенти і ставили в рамках навчання. Вистави більше нагадували «драматизовану річ», аніж сучасні спектаклі.
Важливою складовою барокової культури на Русі також був вертеп – оригінальна форма вуличного лялькового театру на біблійні й народні сюжети. Часто його створювали ті ж таки студенти православних шкіл. Тож висока барокова культура поєднувалася з ширшою народною.
У середині XVII століття території Русі частково опиняються під владою Московії. Наприкінці століття київські випускники засновують у Москві перший навчальний заклад, який фактично стає культурною колонією Києво-Могилянської академії. Туди вони приносять зі собою високу культуру і шкільну драму.
Класицизм
В епоху класицизму за імпортовану розвинену форму шкільного театру московитська культура віддячила нам кріпосним театром, експортованим разом із закріпаченням. У той самий час сильна централізація влади призвела до стрімкого перетікання матеріальних і культурних ресурсів в імперський центр у Петербурзі. Крім того, відтоді починає слабшати багатовіковий культурний зв’язок Русі з Європою. Якщо раніше культурні впливи приходили з Німеччини, Чехії та Польщі, то тепер мусили діставатися манівцями через Московію. Русі вони досягали часто у викривленій московитським впливом формі.
Театральна культура базувалася тоді передусім навколо численних багатих садиб Гетьманщини. Під впливом ідей просвітництва стало модним створювати приватні магнатські театри. Останній гетьман, меценат Кирило Розумовський створив театр з професійними акторами і співаками, який став зразковим для театрів у палацах у Глухові, Батурині, Качанівці й інших.
Це були театри еліт, недоступні широкій публіці. Вистави наслідували французькі оперно-музичні постановки в стилі рококо. Талановитих кріпаків спеціально навчали мистецтв, мов, етикету. Вистави, як правило, готували нашвидкуруч, актори говорили стилізовано, супроводжували гру експресивними оперними жестами. Після сильного монологу, за тогочасною конвенцією, обов’язково піднімали праву руку. Проти цих й інших умовностей виступав провідний актор руської сцени Михайло Щепкін, який почав упроваджувати більш правдоподібний спосіб гри, заснований на переживанні.
Романтизм
На початку XIX століття на Русі в містах з’являються перші окремі театральні будови. До цього перелякані неконтрольованим впливом публічних театрів московитські правителі дозволяли їх лише в Петербурзі й Москві.
У цей період розвиток театру пов’язаний із зацікавленням етнічними особливостями й історичною пам’яттю руського народу, зокрема національними сюжетами. Відбувається пов’язання садибної та міської театральних культур.
З’являються найкращі зразки драматургії першої половини ХІХ століття: «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, а також «Одруження» і «Ревізор» Гоголя (чий батько, Василь Гоголь, теж був драматургом і керував виставами в театрі Трощинського в Кибинцях).
Трансформується і стиль акторської гри. На зміну декламаційному епохи класицизму приходить намагання достовірно передати людські емоції. В цей же час з’являються зірки нашої сцени – Михайло Щепкін, Карпо Соленик, які надзвичайно популярні.
Цей розвиток, на жаль, не став повнокровним, оскільки вже із середини XIX століття руська культура зазнає розгрому через московитські заборони. Спочатку арешти в Кирило-Мефодіївському товаристві, потім Валуєвський циркуляр й Емський указ, які жорстоко забороняли руську мову, друк нею, народні пісні і театр.
Про те, як наша культура подолала ці заборони й мусила боротися з московитською ксенофобією, з якою продовжує бій дотепер, ми поговоримо в останній лекції, що охопить період від великої театральної реформи до сучасного театру.
Відеозапис лекції – за посиланням.