Як дідух пов’язаний із вшануванням померлих та європейськими традиціями
Крім куті, важливим традиційним символом, пов’язаним із духами предків, є дідух. Я не могла не згадати про нього, особливо в контексті сучасної міфотворчої дихотомії, коли все більше людей певні, буцімто українці раніше ставили лише його, а ялинок до приходу радянської влади у них не було. На це запитання ви, сподіваюся, знайдете вичерпну відповідь трошки згодом, але про все по порядку.
Дідух (дід, сніп, коляда, колідник) — це солом’яний сніп, який символізував достаток і гарний майбутній врожай. Етимологія слова пов’язана з коренем «дід», тобто предок. До слова, на Поліссі дідами називають період поминок, а на Бойківщині Святвечір звався Дідовим.
Часто це міг бути перший або останній необмолочений сніп, зібраний з поля, що підкреслює віру в магічну силу початку або кінця справи. Втім, нерідко йшлося про мікс різних зернових культур в одному оберемку — як підсилання багатства врожаю на наступний рік. Дідух відігравав важливу роль у зимових ритуалах. У різних слов’янських народів було прийнято урочисто заносити снопи до оселі, розстеляти сіно на столі, на лавах, під столом.
Такий сніп ставили під образами на покуті не лише як почесний символ добробуту, але й як символічне вмістилище предків, про що говорить сама його назва і ритуали довкола нього. Тож, вносячи до хати сніп, ви також заносили з ним (точніше, в ньому) душі померлих родичів.
«Дідуха в кутку ставили. Брали колосся із жита, пшениці, овес, ячмінь, гречку, просо. Заносив його батько перед вечерою. Хлібну діжку на покуті ставили. Снопа на хлібну діжку стави‑ ли. Якщо діжка затріщить, то в хаті покійник буде» (с. Великий Обзир, Камінь-Каширський район Волинської області).
Бачите: тут сніп із діжею перетворюються на магічний комунікатор, де замість дошки Віджа предки звуками попереджають, що скоро когось із родини заберуть на той світ.
Ще одним підтвердженням, що дідух сприймався як одухотворена сутність, є звичай його кормити — всипати просто у цей сніп кутю і таким чином годувати покійників. До речі, в деяких селах снопу встромляють ложку, щоб буквально мав чим їсти. Етнологиня Наталія Громова зафіксувала такий ритуал у селі Тисів Болехівської міської громади Івано-Франківської області, хоча додає, що під впливом християнства дідух і сіно все частіше асоціюють із сіном з ясел, у яких лежав Ісус. До речі, львівський етнолог Сергій Ципишев під час експедиції в сусідній Тлумацький район записував, що у дідуга встромляють дві ложки — дідові й бабі, що уособлювало годування чоловічих і жіночих предків.
Були й інші незвичайні способи поводження з дідухом. Наприклад, на Бойківщині його також купають, занурюючи верхівку з зерном в ополонку і хрестячи ним обійстя на достаток. У центральній Словаччині підвішували сніп до стелі колоссям донизу. Такі обрядодії можна трактувати як додаткові «канали» комунікації з померлими духами, їх задобрення й пошанування.
Снопи також усіляко чепурили. До речі, сьогодні за аналогією з ялинкою на Бойківщині їх часом декорують іграшками й гірляндами або обв’язують стрічками. Існували й цікаві традиції олюднювати різдвяні снопи. У Богодухівському районі на Харківщині чіпляли дідуху вуса, а у Валківському районі взагалі робили антропоморфну ляльку з руками-ногами, вдягали сорочку й штани і таким модним красенем заносили до хати. У центральній Білорусі дідух звуть Колядою і прикрашають жіночими атрибутами — спідницею і хусткою, далі ставлять на колесо й усім селом їдуть піднімати її/ його на старий дуб, де вдячні птахи подзьобають зерно.
Схожу традицію виносити птахам останній зібраний сніп підтримують у Скандинавії. У Швеції дідух Julkärve в’яжуть з останнього збіжжя вівса. На Святвечір вивішують сніп на високу жердину або фруктові дерева та сподіваються: що більше птахів поласують зерном, то кращим буде врожай.
Шведський етнограф Гілдінг Селандер писав: «Різдво — це здебільшого свято родючості, де дари старого року приносяться як колективна жертва силам, які відповідають за добробут і щастя на наступний рік. Яка жертва тоді може бути ціннішою, ніж “сила” самої рослинної енергії в дідуху (erings-neken)?». Тож винесення різдвяного снопа — це не просто спосіб погодувати пташок, а вияв пошани, прихильності та вдячності.
Селандер також звернув увагу, що у ХІХ столітті в різних куточках Скандинавії й північної Німеччини фіксувалися згадки, що цей овес потрібен як жертва для коней Одіна. Насправді досить логічно, адже це їхня улюблена їжа, а як коні будуть задоволені, то і їхній божественний господар мав би стати прихильним до людей і не нищити врожай наступного року.
В українській традиції дідух тримали на почесному місці — на покуті — до Водохрещі, а тоді також могли віддавати у хлів худобі чи птиці. Часто підкладали це сіно курям, щоб вони гарно на ньому неслися. Тож, хоча в нас і не прийнято виносити сніп птахам, деякі паралелі простежуються.
Відгомоном сінно-снопової традиції лишається звичай стелити сіно на Різдво, що й сьогодні притаманно полякам і українцям. Одне з пояснень: сіно було в яслах Ісуса Христа. Застелене під столом сіно особливо любили діти. Вони мали свою різдвяну місію: імітували різні голоси худоби, щоб вона наступного року гарно велася. Ось запис із Житомирщини, де згадується цей обряд, а сам дідух зветься колядою:
«Кутя з пшениці з маком до коляди ставлять, сіно під коляду. Коляда — сніп житний і пшеничний, сіна под нього, несуть до хати й кажуть “кво-кво”, щоб курі квоктали» (с. Половецьке, Бердичівський район Житомирської області).
Це магія наслідування, і носії традиційної культури вірять, що через звуки й пантоміму можна прикликати плодючість худоби й птиці. Та й узагалі вважають, що саме дитячі голоси — безгрішні й непорочні — вищі сили почують швидше, ніж прохання дорослих. У багатьох місцевостях дідуха спалювали після свят і розсіювали попіл на городі чи на полі як таке собі магічне добриво.
***
Дар’я Анцибор — фольклористка, антропологиня, кандидатка філологічних наук, авторка телеграм-каналу «Гриби, гроби і дисертації», співавторка подкасту «Пороблено». Наукова співробітниця Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф. Пише та публікує науково-популярні статті у виданнях «Куншт» і «Їжакультура».