Робота на «Соліді» починала вирувати о 6:30 і закінчувалася о 16:00. Того дня, коли Фінки втекли з гетто, Файга тримала малу Беллу весь день під столом. За нею також наглядав Абрам, який різав шкіру в сусідній кімнаті, та напарниця по сумках. Втікачі були дуже голодними, бо від часу втечі нічого не їли. Коли після закінчення робочого дня робітники розійшлися, родина заходилася вишукувати недоїдки, що залишилися після шевців. Знайдені сухарі замочили у воді, яку з дозволу схимонаха Лазаря (Шияна) Файга підігріла на вогні. Молодша донька була настільки голодною, що поспіхом їла цей скромний харч, запиваючи його холодною водою. Мати намагалася її зупинити, але це було неможливо. Пережитий стрес, 30-градусний мороз за вікном і врешті холодна вода зробили свою справу — наступного дня дитина дістала гарячку.
Того ж дня схимонах Лазар (Шиян) повідомив Файгу, що родина може залишитися на «Соліді» доти, доки в гетто не закінчиться акція. Це була важлива новина, але події ставали дедалі загрозливішими. Файга продовжувала переховувати Беллу під столом, а в малої зростала гарячка. У цій ситуації схимонах Лазар (Шиян) приносив Фінкам бідон чаю. Крім них студити в цей час переховували на «Соліді» ще одну єврейську родину, проте невдовзі її перевели на іншу фабрику. Белла була така знесилена хворобою, що вже не могла самостійно пити чай. Схимонах Лазар (Шиян) був дуже стривожений цим, бо боявся, що в дівчинки тиф. Під час війни тиф був постійним супутником Львова й скосив багато людей. Тож монах переживав, щоб інфекція не перекинулася на працівників підприємства. Врешті чутки про хворобу Белли дійшли до Володимира Качмарського. Він негайно викликав Файгу. Вона розповіла про події останньої акції. На питання про доньку вона запевнила технічного директора, що, зважаючи на пережите, дівчинка має проблему із шлунком і що ця хвороба точно не тиф. Качмарський передав для хворої хліб, цукор і лимон та попросив матір, щоб із дитиною все було гаразд.
Побут Фінків на Трибунальській, 16 був таким: схимонах Лазар (Шиян) видавав щоночі Фінкам шкіри для закроювання. Вони стелили їх на столах і ними ж укривалися. Це робили з огляду на можливий обшук СД. У такому разі ці речі не викликали б зайвої підозри. Це було дуже незручно, але коли Белла була хворою, Файга й так не могла заснути. Вона бачила, як страждає її дитина.
За вікном фабрики того січня 1943 року падав досить густий сніг. Німці приводили з Янівського концтабору євреїв-в’язнів, щоб вони розчищали площу Ринок і прилеглі вулиці. Тож там була вся довоєнна інтелігенція Львова — лікарі, адвокати та інші. Одного ранку схимонах Теодозій (Цибрівський) попросив Файгу з Беллою переміститися на третій поверх в окрему кімнату. Студити вирішили ізолювати дівчинку, у якої підозрювали тиф. Там було ліжко і, щонайважливіше, плащ, яким можна було накритися. Файга дивилася з вікна на вулицю і розуміла, хто прибирає сніг. У неї виник план. Вона попросила схимонаха Лазаря (Шияна) піти на вулицю і привести лікаря. Монах, який мав дуже просту натуру, сказав, що не зможе пояснити, що з дівчинкою, і попросив усе написати на папері. Файга написала записку — «Хто є лікарем, просимо до хворого». Студит передав це в’язням. Спочатку не відгукнувся ніхто. Але Файга не опускала рук — вона написала ще дві записки і приблизно об 11:00 на фабриці з’явився високий лікар в окулярах у золотій оправі. Себе він назвав доктором Цукерканделем. Тільки глянувши на дитину, він просто сказав, що краще їй померти самій, аніж щоб її вбив Гітлер. Але Файга йому заперечила. Вона сказала, що хоче, щоб дівчинка жила. На це доктор зауважив, що його дружина та донька вже вбиті. Він залишився сам і чекає свого кінця. Файга попросила його оглянути дитину, і він врешті погодився. Як виявилося, це справді був не тиф, а двостороннє запалення легень. Белла була у кризовому стані, а якщо вийде з нього, то стане зрозуміло, буде вона жити чи ні. Також доктор виписав ліки і взамін попросив полагодити йому взуття, що Абрам негайно зробив.
Тоді ж з’явився і другий лікар — доктор Шварц. Він, на відміну від попереднього, мав дуже збідований вигляд. Медик негайно приєднався до доктора Цукерканделя і вони почали радитися щодо стану Белли. Врешті прийшов ще і третій лікар, а доктор Цукеркандель сказав Файзі, що вони мають уже цілий консиліум. Із цих трьох саме його жінка попросила прийти ще раз. Він пообіцяв прийти за три дні, але мати відчула, що він не вірить у видужання дитини.
Коли лікарі пішли, Файга дала гроші схимонахові Лазарю (Шияну) на виписані ліки. У тому, що він їх дістане, вона не сумнівалася, бо вірила, що студити мали доступ до німецьких аптек. Так і сталося. Файга давала Беллі ліки, і дівчинка почала одужувати.
Ввечері після всіх цих відвідин Файга розповіла про все схимонаху Теодозієві (Цибрівському). Той пішов і розповів про долю Белли та Фінків ігуменові ієромонаху Климентієві (Шептицькому). Той очевидно розпорядився перевести дівчинку до шпиталю «Народна лічниця ім. Митрополита Андрея Шептицького». Бо саме з цією пропозицією монах повернувся до Файги. Він також запитав, чи погоджується вона змінити ім’я дитини, щоб приховати її походження. Файга погодилася, і дівчинка отримала нове ім’я — Марія. Після цього негайно заходилася привчати до нього дитину. Дівчинка щоденно здоровіла.
По трьох днях прийшов доктор Цукеркандель. Він дійсно був здивований, що дівчинка жива. Оглянув її і підтвердив, що дитину треба віддати до шпиталю, бо в таких умовах вона більше не може залишатися. І додав, що тіло почне гнити, якщо в лікарні не обробляти його спиртом та пудрою. Того ж вечора, коли Файга мила Беллу, під натиском руки на ребрах відкрилася рана й потекла кров. Жінка ледь не знепритомніла і зрозуміла, що доктор мав рацію. Вона негайно попросила з фабричної аптечки ліки, щоб надати першу допомогу. Покликати лікаря вже не було змоги, бо в’язні працювали досить далеко від Трибунальської. Але схимонаху Лазареві (Шияну) таки вдалося знайти доктора Цукерканделя. Проте цього разу він прийшов уже в супроводі єврейського поліцая. Файга з цього приводу була дуже незадоволена, бо боялася тих поліцаїв. Перед цим поліцаєм вона почала вдавати, що є важливою фігурою на «Соліді». Він же одразу сказав, що ця фабрика — чудове місце для укриття, бо ніхто не міг сподіватися, що тут живуть євреї. Жінка ж відрізала, що тут вони тимчасово, бо за декілька днів їх усіх переведуть до казарм, як і решту єврейських працівників.
Тим часом вирішили не переводити Белли до Народної лічниці. Як пояснив схимонах Теодозій (Цибрівський), дитина ще досить мала і в якийсь момент може видати себе. Натомість доброю звісткою було те, що наближався час переведення до сиротинця Анни. Дівчинка була готова до цього. Вона деколи виходила на вулицю. Файга була щодо неї настільки впевненою, що відправила самостійно до фотографа зробити фото
на документи. Іронія долі полягала в тому, що коли дівчинка пішла, у той момент по неї прийшла монахиня, щоб забрати. Чекати на Анну вона не мала змоги, тож перша спроба вирватися з «Соліду» провалилася. Дитина була дуже засмучена. Дійшло до того, що вона навіть втратила апетит. Тож її переведенням зайнявся схимонах Теодозій (Цибрівський), який завів її до сестер Студійського Уставу.
Згадані події відбулися у лютому 1943 року. Монах відвів дівчинку до монастиря на вулиці Убоча, 4 до ігумені Йосифи (Олени Вітер). Вона, оглянувши дитину, скерувала її до сиротинця, що діяв при обителі. Життя в ньому далося Анні важко. По-перше, там панував голод. Діти буквально накидалися на їжу, яку подавали на обід. По-друге, тільки-но вона переступила поріг закладу, місцеві діти відразу її оточили. Вона мала досить добротний одяг — це всіх зацікавило. Анна була готова до запитань і розповіла свою легенду: називається Анна Охмієнко, з Харкова, тому погано говорить українською. Родичів вивезли, а вона залишилась з бабусею. Ці факти дітям здалися правдоподібними, тож їй вдалося з ними заприязнитися.
Першого дня у сиротинці вона нічого не їла. Але голод настільки дошкуляв, що наступного дня вона пересилила себе. Атмосфера в сиротинці очевидно дуже тиснула на неї, бо одного разу вона навіть зібралася і повернулася до рідних на Трибунальську. Як пізніше стверджувала Анна, тоді вона не розуміла, яким щастям було для неї потрапити до сестер.
Крім особистих проблем Анни, була ще одна велика проблема життя на вулиці Убоча, 4. Там панував тиф. Правдоподібно, першої ж ночі Анну вкусила заражена інфекцією воша й незабаром у дівчинки з’явилася гарячка. Її відразу відправили на ізоляцію, а лікар, який її відвідав, підтвердив, що це тиф. Стан погіршувався, і дитина потребувала шпиталізації. Студитки опинилися перед складним вибором, бо Анна не мала надійних документів. Але виходу не було. Анну забрали до міського шпиталю на вулиці Пекарській. У лікарні дівчинка знепритомніла й щось говорила ідишем. У закладі працював якийсь лікар, який ствердив персоналу, що це не німецька, а саме ідиш. Ставлення до хворої змінилося — відтоді з нею поводились брутально. Анну з гарячкою перевезли в окрему палату, щоб там вона могла, коли знепритомніє, далі кричати ідишем. Лікарям було байдуже до неї. Дитина, коли опритомнювала, це все зауважувала й пам’ятала.
Так минула критична ніч, коли всі були переконані, що Анна помре. Але вона вижила. Попросила перевести її у загальну палату. У лікарні працювали римо-католицькі монахині й тільки їхнє сумління завадило персоналу видати дитину СД.
Анна й надалі час до часу непритомніла. Коли одного разу отямилась, сестри сказали їй, що вона говорила на ідиші «Ісаак» і що вона точно єврейка. Дівчинка заперечувала. Тоді монахині сказали їй подивитися на себе у дзеркало, як вона виглядає. У дзеркалі вона побачила себе — худу, виснажену, з поголеною головою — та закричала. Їй просто не хотілося далі жити.
Усупереч цій жахливій атмосфері Анна одужала. Персонал і далі чіплявся до неї, а вона далі запевняла, що є українкою. Їхня підлість дійшла до того, що вони поклали біля дівчини хвору, яка постійно вдавала з себе єврейку і прагнула, щоб Анна зізналася у своєму походженні. Потім сестри сказали їй, що вона не вміє молитися. Але дитина викрутилася — сказала, що є греко-католичкою і не знає молитов польською мовою. Іншого разу повідомили їй, що СД візьме кров і перевірить її, чи вона єврейка. Анна в це повірила і вже думала, що близиться її кінець. Але офіцер СД, звісно, так і не з’явився, щоб взяти кров. Анна пережила великий стрес.
Так тривало приблизно три місяці. Відтак Анну вирішили виписати «додому», до сиротинця. Процедура виписування передбачала, що хтось повинен був прийти і розписатися у медичному журналі, що бере хвору під свою опіку. Але проблема полягала в тому, що протягом усього перебування у шпиталі до Анни ніхто не приходив. Ігумені Йосифі (Вітер) доповіли, що дівчинку запідозрили в єврейському походженні, і сестри боялися до неї зайти. У цій ситуації Анна вирішила написати листа ігумені з проханням прийти й розписатися в журналі. У відповідь на цей лист ігуменя прислала монахиню і та розписалася у документах. Анна повернулася до сиротинця.
На вулиці Убоча всі побачили, що стан дівчинки — і фізичний, і психічний — поганий. Ігуменя наказала давати дитині більше їсти. Проте біда виявилася в іншому — невідомо звідки всі дізналися, що вона єврейка. Ставлення до неї кардинально змінилося. Діти почали до неї вороже ставитися, били її. Била її навіть одна з монахинь, бо трактувала дівчинку як щось недобре (щоправда, про поведінку студитки не знала ігуменя Йосифа (Вітер). Прибиральниця, яка просто виконувала свою роботу у сиротинці, також почала їй дорікати. У цьому контексті варто наголосити, що і діти, і працівники монастиря залежали від монахинь. Тому ніхто не пробував її видати, бо це б поставило всіх у дуже скрутне становище. Проте, як вважала потім Анна, якби не це — її обов’язково б видали. А тоді сестри мали добрі контакти з українською поліцією — і це рятувало ситуацію.
Така атмосфера психологічного і почасти фізичного насилля не давала Анні змоги швидко одужати. Стан її погіршувався. Натомість сестри доручали їй важку працю, наприклад, мити сходи. А коли вона відмовлялася — її били. Одного разу дійшло до того, що її навіть хотіли вигнати із сиротинця.
Крім Анни в сиротинці було ще декілька єврейок. Одна мала ім’я Марія і всі знали, що вона єврейка. Про другу — Зосю Нахт — ніхто не знав. Потім з’явилася Лілі Штерн, Зосина шкільна товаришка. Вона випадково видала Зосю, і та мала великі неприємності. Саме до цієї дівчинки Анна відчувала дуже велику симпатію, хоча не знала, що вона єврейка. Зося мала конфлікти з сестрами. Одного разу, щоб покарати, її виселили до закинутої вілли біля монастиря. Анна добровільно погодилася їй «товаришувати» у цьому «засланні». Надворі була зима, а в тому будинку не було опалення. Весь день діти дрижали від холоду, сиділи одягненими, а на обід ходили до сиротинця. Так тривало два тижні. Відтак вони пішли до ігумені Йосифи (Вітер) і попросили її повернути їх назад. Ігуменя прийняла їх, і дівчатка знову жили в сиротинці.
Інша доля спіткала другу дочку Фінків — Беллу. Вона після двостороннього запалення легень помалу поверталася до здоров’я, але не могла ходити. Файга намагалася вчити дівчинку ходити, але ноги пухли, дитині ставало гірше. Одного разу схимонах Теодозій (Цибрівський) сказав, що її потрібно буде віддати. Файга була в розпачі. У той час двоє її дочок перебували на межі життя і смерті. Монахи як могли підтримували її. Схимонах Лазар (Шиян) щовечора молився з нею за них, заспокоював жінку тим, що казав — Анна як помре, то відразу піде на Небо і буде сидіти біля Ісуса Христа. Але Файга й далі розпачувала. Очевидно, що стрес із переховуванням Фінків ударяв по монахові. Він переживав і почав хворіти на шлунок. Тому на вечір його заміняв схимонах Теодор (Яськів), який, до речі, сам зголосився. Побачивши Файгу, він запитав, чому вона сумна. А дізнавшись про її ситуацію, просто сказав — просіть Бога, бо хто просить, тому дається, а хто стукає, тому відкривається. І ці слова її дуже підтримали.
Одного разу до Файги прийшов схимонах Теодозій (Цибрівський) і сказав, що наступного дня Беллу заберуть. Файга пробувала заперечити, що дитина ще нездорова, але студит сказав, що сестри про неї подбають, бо мають на це ресурси. До слова, це був другий план виходу з цієї ситуації. Перший передбачав, що Фінки переїдуть до якогось священника і будуть на нього працювати. Але Абрам категорично це відкинув, мотивуючи тим, що його дружина не буде працювати прачкою. Тож усі зійшлися на першому — розділенні родини. Стосовно дитини, то вона сама дуже хотіла покинути фабрику. Цьому передував один випадок. На підприємстві СД проводила обшук, і Белла випадково побачила німця. Це її дуже налякало. Тож наприкінці травня 1943 року дівчинка розпочала нове життя. Її, як і старшу сестру, забрали студитки. Спочатку вона жила на вулиці Убоча, а потім у сиротинці в Брюховичах.
Двоповерховий будинок у Брюховичах митрополит Андрей Шептицький 1934 року подарував монахиням Студійського Уставу. Всередині все було досить функціональним — простора каплиця, вітальня, господарська кімната. Дітям відвели чотири кімнати на першому поверсі, сестри жили на другому у восьми кімнатах. Дім був розрахований на 12 монахинь та 20 сиріт.
Передавши будинок, Глава Церкви й надалі підтримував монахинь. Допомагав їм виплачувати борги, купував для них одяг і харчі. Щодо персоналій монастиря, то першою настоятелькою була с. Акакія, яка відзначилася надзвичайною ощадливістю. Пізніше її замінила с. Анизія (Вовчина, 1897–1982)466. Від 1938 року настоятелькою була с. Маркіяна (? — 1953). За неї монастир пережив радянську ліквідацію 1940 року. Тоді вона разом з іншими схимонахинями — Мелетією (Мамчук, ? — 1967), Агнетою (Анною Хавалко, 1899–1985), Оксентією (Дудою), Леонтією (Анною Квасниківською, 1914–1999) знайшли прихисток у місцевої родини Цвічів. Довірених же їм сиріт забрали в державний дитячий будинок. Після встановлення німецької влади сестри повернулися до свого монастиря і долучилися до порятункової акції євреїв митрополита Андрея Шептицького. Саме в цей сиротинець потрапила Белла.
Переїзд з вулиці Убоча, розлука з батьками важко давалися дитині. У Брюховичах вона дуже плакала. Сестри замикали її в окремій кімнаті. І аж до приходу радянської влади влітку 1944 року батьки Беллу не бачили. Дитину ж часто перевозили з місця на місце, бо всюди її з часом підозрювали.
***
Юрій Скіра — український історик, релігієзнавець, кандидат історичних наук. Старший науковий співробітник Інституту екуменічних студій Українського католицького університету. Директор ГО «Центр дослідження історії Східних Католицьких Церков». Керівник проєктів та програм Центру дослідження українсько-польсько-словацького пограниччя Українського католицького університету. Автор монографії «Покликані: монахи Студійського Уставу та Голокост» (Дух і Літера, 2019). Свої наукові зацікавлення зосереджує на питаннях, пов’язаних із порятунком євреїв під час Голокосту з допомогою духовенства та чернецтва Греко-Католицької Церкви.