Дмитре, ти багато працюєш з іноземними режисерами: у театрі «Золоті ворота» – з французом Жулем Одрі, була й інша співпраця у Театрі драми і комедії у виставі «Моменти». Розкажи про це.
Так, у Театрі драми і комедії ми працювали з італійцем Маттео Спіацці. Це був певний виклик для мене як для драматичного актора. Бо вистава «Моменти» побудована лише на пластиці, обличчя акторів – у масках. Маттео ідеально володіє принципом роботи з масками, зокрема і з масками комедії дель арте, але в нас були інші, наближені до сьогодення, які виготовляли спеціально для нашої вистави.
Володіти маскою – це справа довгих років роботи, однак нам треба було навчитися в дуже короткий термін. Емоція маски статична, а твої власні під нею приховані. Тож актор має тілом, фізичними рухами, внутрішньою грою оживляти свого героя. Перший місяць був зосереджений на пластичних, психофізичних тренінгах з режисером. Тривала робота з маскою на відчуття простору, оскільки в масці погано видно. Ми шукали пластику персонажів, і це був найважчий етап.
Про які саме «Моменти» йдеться в цій постановці?
Дія відбувається в одному офісі нашої столиці у період з 1972-го по 2004 рік. Деякі герої працюють у цьому офісі все своє життя. Частина приходить, частина звільняється. Показано зріз того часу через стосунки людей, через їхні вподобання, інтереси, смаки. Також це була спроба максимально точно відтворити епоху. Режисер намагався закцентувати на певних важливих суспільно-політичних етапах історії нашої країни, які мали вплив на українців як націю: період правління Брежнєва і Горбачова, Афганська війна й аварія на ЧАЕС, розпад Союзу і здобуття незалежності України, кримінальні 1990-ті і Помаранчева революція.
Маттео Спіацці спробував максимально заглибитися в нашу історію. Його консультантом була наша драматургиня Марина Смілянець. Також допомагали актори. Після початку війни в Україні режисер допоміг багатьом українським студентам, забравши їх в Італію і влаштувавши в різні італійські університети. Він створює там з українцями вистави про Україну, розказує про нашу війну, збирає гроші. Він альтруїст і багато допомагає нині Україні.
Збирають кошти і розповідають про нашу країну також три прем’єри за твоєї участі в Берліні, Мюнхені та Ризі. Розкажи про них детальніше.
У ці три проєкти я потрапив на запрошення режисера Стаса Жиркова. Першою була вистава «Озброюючись проти моря лих» у берлінському театрі «Шаубюне» (Schaubühne). Ним керує відомий німецький режисер Томас Остермаєр. Стас мав з ним коротку зустріч, на якій запропонував тему для майбутньої постановки і отримав зелене світло для втілення проєкту. І ця тема є дійсно дуже важливою, бо у виставі ми говоримо про хлопців і дівчат, які за професією є акторами, але з початком повномасштабної війни взяли до рук зброю. У постановці використовуються документальні відео, фото, а також інтерв’ю з акторами, які скомпоновані у форму монологів.
Чи можеш озвучити прізвища цих акторів?
З тих, кого можна озвучити – Володимир Кравчук, Сергій Коршиков… Це мої колеги з Театру на лівому березі Дніпра. Про Володимира розповідаю я, про Сергія – німецький актор Хольгер Бюлов (Holger Bülow). Про актора-воїна зі Львова Олексу Кравчука розповідає мій колега Олег Стефан. Також у постановці використано текст Павла Ар’є «Щоденник цивільного», в якому він описав свої перші дні війни. Загалом над створенням тексту працювали всі: і Стас, і Павло, і німецька драматургиня Мая Заде (Maja Zade), і самі виконавці. Ще у виставі використані відео, які знімав з передової харківський режисер Театру ляльок Максим Богаєнко. А починається вистава з наших – моєї, Олега і Хольгера – особистих історій-рефлексій на війну.
Якою мовою поставлена вистава?
Вона йде українською з німецькими субтитрами і німецькою з українськими субтитрами. Після особистих історій ми переходимо до історій акторів, що пішли на війну. Це майже вербатім – ми максимально наближено і точно передаємо ці розповіді. Паралельно на екрані демонструються фото і відео з цими акторами.
Ця вистава більше спрямована на німецьку публіку. Хоча на виставу приходили як німецькі, так і українські глядачі. Не раз після вистави ми мали з ними обговорення і дискусії. Не раз ми чули від німецького глядача, що історії, які вони бачать у виставі, їх зачіпають, торкають внутрішньо. У виставі ми також ставимо собі і глядачам питання, які дуже резонують… Оці люди пішли на війну… А ми тут… Чи важливо те, що ми тут і зараз розповідаємо про них? Це одне з питань, яке звучить там і є доволі гострим.
Скільки у вас було показів цієї вистави?
Насправді для нас і для Стаса Жиркова це був такий доволі великий ризик. «Шаубюне» дуже відомий у театральних колах. Як і прізвище Томаса Остермаєра. Тому на режисера і акторів була покладена велика відповідальність. І театр теж ішов на ризик, приймаючи нас. Це певною мірою безпрецедентна історія, коли один з кращих німецьких театрів з хорошою репутацією запрошує на постановку українського режисера і частину української команди. Але вони довірилися Стасу і не помилились.
Ми мали зіграти лише чотири вистави на початку осені минулого року. Ще під час репетицій театр вирішив, що буде шість показів. У травні 2023 року була наша тринадцята вистава, і ми далі будемо грати її. Також із цим проєктом уже брали участь у двох міжнародних фестивалях.
Тобто це мав бути разовий проєкт, але він досі триває?
Так. Окрім того, що у виставі звучить важлива тема, це вийшов доволі якісний театральний продукт. Тому в «Шаубюне» зацікавлені, щоб він тривав. А ще таким чином вони висловлюють свою підтримку українцям.
Який проєкт був наступним?
Паралельно з репетиціями в «Шаубюне» була постановка «З цією виставою щось не так». А перед цим був тур з виставою Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра «Погані дороги» режисерки Тамари Трунової. З нею ми були в Мюнхені, Берліні, Празі, Ризі, Вільнюсі та Клайпеді.
«З цією виставою щось не так» – це проєкт латиського театру “Дайлес”, який зробив усе, щоб постановка української версії відбулася на їхній сцені. Британський Mischief Theatre надав ліцензію на цю постановку безоплатно, її здійснила британська режисерка Емі Марчант. У виставі грають дев’ять акторів з Театру на лівому березі Дніпра та один актор з театру «Золоті ворота». Над постановкою працювали у травні-червні минулого року.
Розкажи, про що ця вистава.
Це відома і популярна британська франшиза «The Play That Goes Wrong», яку часто показують у Британії та інших країнах світу. Існує 12 адаптацій цієї вистави, але там чітко треба дотримуватися правил оригіналу. Торік ми її тричі зіграли для українських біженців у Латвії. Покази були безкоштовними. Зали заповнені по 2000 людей, яких автобусами звозили зі всієї країни. Це комедія, і, можливо, якщо складуються усі зірки, скоро її зможе побачити і український глядач. Зараз це питання на стадії переговорів.
І третій проєкт із закордонних прем’єр – це, знову ж таки, запрошення Стаса Жиркова. У ньому ми працюємо разом з акторкою театру «Золоті ворота» Віталіною Біблів. Спільний проєкт українських митців, німецького театру «Münchner Kammerspiele» і музею-меморіалу «Дахау». У німецькому театрі є таке поняття: драматург, який працює не як автор, що пише тексти до вистави, а як, так би мовити, продюсер, що є організатором усього процесу постановки. Нашим продюсером був Мартін Валдес-Штаубер (драматург Münchner Kammerspiele. – Авт.), попрацювати з яким Стас планував ще до війни.
Як називається вистава і про що вона?
Вистава має назву «Новини з минулого» (News from the past). У ній показано зріз німецької та української історій у період з 1931-го по 1945 рік. Задіяно чотирьох акторів. Двоє українців розповідають українську історію – про Голодомор, розстріли інтелігенції, окупацію та депортації, про страти в Бабиному Яру. Двоє німецьких акторів – Леоні Шульц, Едмунд Тельгенкампер – про німецьку історію, зокрема шлях гітлерівської влади. Це новини з минулого, які вказують на наше майбутнє.
Спершу воно задумувалося як освітній подкаст. Починається з того, що ми з Віталіною ніби біженці, котрі тікають через війну в країні і яким німці відчиняють свої двері. Але потім ми скидаємо ці маски і кажемо, хто ми насправді, представляємо всіх акторів на сцені. Далі починаємо гортати сторінки нашої історії. Павло Ар’є написав до вистави радіоп’єсу про Голодомор, яку ми також читаємо під час вистави. Історичні факти переплетені з нашими власними, вже нинішніми історіями.
Після кожної вистави відбувалася дискусія з глядачами. Ми отримували дуже багато фідбеків від німців, які казали, що нічого не знали про наш Голодомор, про Розстріляне відродження. Та найбільше здивувало, коли вони говорили, що вперше почули деякі факти з історії Німеччини. Над пошуком усіх історичних фактів з нашої сторони працювали Павло Ар’є, Стас Жирков і Марина Смілянець. А з німецької – Фелісітас Фрідріх і Мартін Валдес-Штаубер.
І це теж мав бути разовий проєкт – лише на чотири покази. Але нещодавно ми відіграли десяту виставу. Прем’єра була в листопаді 2022 року.
Недавно в тебе була прем’єра у Театрі драми і комедії «Намалюй мені літак». Розкажи, кого ти там граєш?
Вистава на дуже делікатну тему, яка може викликати питання та дискусії. Загалом мені дуже цікаво, як саме зараз буде звучати цей матеріал. Автор – Ерік-Емманюель Шмітт. Це досить емпатична, добра, тепла історія, але з несподіваним поворотом. А ще з питанням, яке нині дуже резонує в наших реаліях. Це історія про спокуту. Ми ставимо питання, чи є прощення за ті страшні вчинки, які ти зробив у минулому. Або не робив, але є напряму причетним.
Історія показана на прикладі життя німецького офіцера Другої світової війни. Написана вона була ще до нашої війни, але прямі аналогії вже можна провести із сьогоденням. Чи готові, чи зможемо ми пробачити в майбутньому вчинки наших ворогів. Розумію, що нині вистава може резонувати дуже гостро. І через це в нас є свої хвилювання. Хоч ми чітко знаємо, що саме хочемо сказати через цю постановку.
Режисер вистави Михайло Урицький вирішив об’єднати кількох персонажів і дати зіграти одному актору. Головну роль виконує Олег Стефан. Я граю його сина, а також лектора на семінарі та фанатика-фашиста, який мріє про реванш. Герої різні, останній абсолютно суперечить моєму світогляду. До сина в мене теж є певні питання. Не знаю, як би я вчинив на його місці. Приймати те, що він приймає – важко. Але з іншого боку, це стосується його рідного батька. А лектор несе інформаційну лінію, розповідаючи про життя і творчість автора «Маленького принца» Екзюпері. І вона є дуже дотичною до історії Шмітта.
А на які кінопрем’єри з твоєю участю можна очікувати найближчим часом?
Найбільше я чекаю на вихід фільму «Будинок «Слово». Нескінчений роман» Тараса Томенка. Це одна з найважливіших і найбільших моїх кіноробіт на сьогодні. Він знімався ще у 2018 році, і ми досі чекаємо на його широкий прокат. Світова прем'єра відбулася на 37-му Варшавському кінофестивалі у 2021 році, українська – на першому Фестивалі глядацького кіно «Миколайчук OPEN» у 2022 році. Обіцяють вихід на широкі екрани цього року. Побачимо, почекаємо. Це трагічна історія про українських письменників, котрих зібрали під дахом одного будинку (побудованого в Харкові), аби змусити їх працювати на благо системи. Мій герой не вигаданий, він уособлення людей, які шпигували й доносили.
Також чекаю на прем’єру фільму «Божевільні» Дениса Тарасова. Здається, робота над ним уже закінчилася. Історія відбувається в 70-ті роки минулого століття. Деяких людей, які мали антирадянську позицію, були неугодними і незручними для радянської системи, відправляли не у в’язниці, а у психлікарні. Проводили експеримент і одночасно карали. Нашпиговували різними медикаментами, тримали в жахливих умовах. Серед цих дисидентів було багато людей творчих професій. Я граю одного з них – поета, який уже збожеволів у цих нелюдських умовах. Мені здається, це буде такий важкий, але красивий фільм.
