“Коли ми переможемо, я повернуся до Маріуполя і заберу свій плівковий фотоапарат”, — каже моя подруга. “Я тобі купила нову сковорідку, щоб була, коли ти повернешся додому після перемоги”, — каже моя мама. Вибірка з кола моїх знайомих не репрезентативна, але в мене склалося стійке враження, що життя в дієсловах умовного способу постало через необхідність витримувати невизначеність. Через віру в перемогу ми наближуємо перемогу. А допоки ми не знаємо, що чекає нас у туманному “опісля”, можемо придивитися до релевантного досвіду інших.
Після того, як я вперше відвідала Боснію у 2018 році, не полишала думка: як багато спільного з українським пострадянським контекстом. Розпад Югославії, територіальні претензії Сербії, пропаганда, югоностальгія, національне й етнічне питання. Коли почалася повномасштабна війна в Україні, я вирішила повернутися до Боснії і спробувати дослідити, як живе країна після закінчення війни.
У фокус моєї уваги потрапили політики репрезентації досвіду війни в культурних інституціях, зокрема в музеях Сараєва. Я побувала в головних культурних інституціях столиці: в Музеї злочинів проти людяності та геноциду, Музеї облоги Сараєва, Історичному музеї Боснії і Герцеговини, Національній галереї та на великій виставці у музеї “Galerija”, присвяченій подіям у Сребрениці. Свої спостереження я доповнила розмовами з музейними співробітницями, дослідниками та місцевими, а також науковою літературою. Окрім поїздки до Сараєва, я вирішила подивитися на ситуацію в столиці Сербії — Белграді. І треба сказати, що побачене здивувало.
Лагідна пропаганда: до чого тут Росія
У 2018 році на всі свої заощадження я поїхала в подорож Балканами, про яку так давно мріяла. З 15 років я хотіла побачити Сербію, оспівану Милорадом Павичем — на той момент моїм найулюбленішим письменником у жанрі магічного реалізму, чиї переклади (російською) я шукала по всій Україні. І врешті зібрала майже всю колекцію. В анотаціях цих книг Павича називали культовим сербським письменником і на підтвердження наводили його цитату: “Я найвідоміший письменник найненависнішого народу — сербського”. І в мене не було причин цьому не вірити.
Тож найдужчe я хотіла побачити саме Сербію та всі описані Павичем місця. Моя дорога йшла через Боснію і Герцеговину, котра на той момент не викликала в мене інтересу. Та за три дні, що я провела в Сараєві, я дізналась чимало про жахи війни 1990-х і не могла в них повірити, бо новий портрет Сербії не вписувався в той жертовний образ, змальований Павичем. Приїхавши в Белград, я пішла у книгарні, але майже в жодній не знайшла книг Павича. Продавчині дивилися на мене здивовано і не розуміли, про кого я питаю, або казали, що в них є тільки “Хазарський словник” — його найвідоміший роман. Як виявилося потім, у Сербії майже ніхто не знає, хто такий Милорад Павич. Це був найкращий урок того, як працює пропаганда та як можна маніпулювати політиками пам’яті.
Стосунки між РФ і Сербією мають довгу заплутану історію, що привела нас туди, де ми є зараз: Сербія лояльна до дій РФ, її кордони відкриті для росіян. У центрі Белграда в наметах із туристичними сувенірами продають футболки із символом “Z”; туристичні атракції орієнтовані на росіян; у місті кілька величезних банерів від Газпрому, на яких прапор Сербії перетікає у прапор РФ, а також численні графіті про підтримку РФ і про смерть нацистам (тобто нам з вами). І якби я не була так заглиблена в історію Боснії, я не помітила б іще одну важливу річ: повсюдну глорифікацію воєнних злочинів у Боснії.
Поруч з графіті на підтримку РФ майже завжди можна побачити напис: “Ратко Младич — герой Сербії”. Ратко Младич — це одна із центральних фігур, відповідальних за війну та геноцид у Боснії. Я ходила містом і шукала хоч якісь ознаки провини чи жалю в міському просторі, але не знайшла. Натомість виявила цілу низку підтверджень протилежного. Милорад Павич був націоналістом, співцем невинуватості сербського народу, а також далеко не найвідомішим письменником своєї країни. РФ переклала більш ніж 20 його книг, які до того ж постійно перевидавали. Аполітичні, на перший погляд, романи й оповіді загадкового серба виявились інструментом лагідної пропаганди імперських ідей. Виправдання сербської агресії комфортно розмістилось у міфі про братні православні народи.
Проте незважаючи на розгорнуту колишнім ворогом політичну міфологію, Боснія творить свою історичну пам’ять.
Дивлячись на чужі страждання
Туристичний центр Сараєва. Між сувенірів з обличчям Тіто та ресторанами традиційної кухні до себе запрошує Музей злочинів проти людяності та геноциду. Далі, на тій самій вулиці, розташований Музей облоги Сараєва, на сусідній — музей “Galerija” з документальною виставкою, що кличе перехожих стати свідками жахів Сребрениці. На рекламному проспекті під назвою виставки так і написано: “Будь моїм свідком”. Ця фраза запала мені в око, бо вона якнайкраще змальовує позицію місцевих щодо жорстоких подій минулого. Тут йдеться про пошук зовнішнього свідка та визнання насильства у відриві від бажання покарати винних.
На вході до Музею злочинів проти людяності та геноциду мене зустрічає стіна, на якій різними мовами написано фрази про мир і любов. Табличка повідомляє, що фотографувати всередині не просто можна, але й потрібно — хай увесь світ знає, що відбувалось у Боснії.
На цьому моменті я згадала текст Сьюзен Зонтаґ “Дивлячись на чужі страждання” — це збірка есеїв про документальну воєнну фотографію як спосіб візуальної репрезентації насильства та болю. Письменниця ставить риторичне питання: чи запобігає жорстокості її зображення в сучасному світі, де картини насильства стали буденністю? Це питання я ставила собі в залі, повністю завішаній фотографіями розчленованих трупів, дітей з відірваними кінцівками, розбитих ущент домівок. Це був перший музей на моїй пам’яті, в якому не було жодного попередження про чутливий контент і в якому, власне, саме цей контент і є основою експозиції.
“Я жила з ілюзією, що якби щирі люди знали, що відбувається, вони зупинили б війну. У 1994 році я зрозуміла, що вони знали. Їм було просто плювати. Живі ми чи мертві, це не мало значення”, — каже в одному інтерв’ю боснійська журналістка Аїда Черкез.
У цілому формат експозиції більше нагадував тотальну інсталяцію, ніж звичний історичний музей. Я побачила перед собою виставку, побудовану на історіях реальних жертв і свідків — і тільки на них. Художнє чи політичне висловлювання розчинилось у множинності маленьких наративів і викристалізувалось в абстрактний пацифізм: “Головне – це мир”. “Немає ворогів — лише ті, хто вижив”, — фраза з книги боснійського письменника Фарука Шехича, який так влучно вхопив післявоєнну етичну настанову.
Я дивилася на всі жаскі музейні предмети, які кураторство перетворило на витвір мистецтва: продуману інсталяцію з власною естетичною логікою. Те саме відбувається з документальною фотографією війни, яка стає для стороннього глядача такою самою картинкою, як фільми від "Марвел". Я намагалася зрозуміти, чи допомагає мені це художнє обрамлення відчути історію краще? Або ж воно ще більше ізолює мене від реальних подій?
Я довго розмовляла з науковою співробітницею музею. І вона розказала мені, що музей поставав силами незалежних низових ініціатив, що колекцію збирали вручну впродовж років, що музей окупається за рахунок вхідних квитків. Це пояснило нетиповий формат. Але крім того, підняло цілий пласт тем для обговорення. Зокрема, чому держава не фінансує єдиний музей, головна мета якого сформувати картину Боснійської війни та геноциду?
Як неолібералізм убиває пам’ять про війну
Боснія і Герцеговина є однією з найбідніших країн Європи. Післявоєнна відбудова відбувається з великим недофінансуванням культурного сектору. Навіть національні музеї частково позбавлені державного фінансування, яке забезпечувалось не центральними органами, а децентралізовано, через кантони. З 2012-го по 2015 рік Національний музей Боснії і Герцеговини закрили через відсутність фінансування. Він знову запрацював тільки завдяки іноземним грантовим програмам. У 2021 році Національна художня галерея в Сараєві опинилася на межі банкрутства – нічим було сплачувати заробітну плату та комунальні послуги. Музеї та галереї мусили здавати в оренду свої території, здебільшого під свята та зйомки. А також піднімати ціни на вхідні квитки. Тоді як держава якимось чином повністю профінансувала дорогий національний павільйон на Венеційській бієнале.
Незважаючи на всю кричущість ситуації, багато хто в Боснії намагається просувати меседж про самостійність інституцій і необхідність їх самоокупності. І мова не лише про боснійські політичні еліти. У 2014 році колишній голова Tate Modern Кріс Деркон прочитав лекцію в парламенті в Сараєві про альтернативні моделі фінансування для культурних інституцій. Згадавши про значні скорочення державного фінансування Tate Modern, які вимагали від лондонської інституції шукати нові рішення для покриття своїх витрат, Деркон виступив за “більш творчий підхід до управління”. Заплющивши очі на той факт, що Сараєво та Лондон мають абсолютно різний контекст, а також на те, що Tate Modern отримує 30% свого фінансування від Департаменту цифрових технологій, культури, медіа та спорту Великобританії. Замість говорити про політичні та економічні проблеми Деркон поклав усю відповідальність на менеджмент музеїв. Це була класична промова в дусі “нехай їдять тістечка!”.
Так у Боснії постала низка інституцій, що майже повністю належать самі собі і вимушені функціонувати на рівні туристичних атракцій, постійно вигадуючи нові способи привернення уваги. Політики пам’яті тут глибоко вкорінені в неоліберальну капіталістичну реальність, яка напряму впливає на їхнє формування. У ситуації з Боснією держава настільки відлучена від цього процесу, що влада дізналася про існування Музею облоги Сараєва лише через три місяці після його відкриття: на урядовому засіданні порушили питання про створення окремої інституції, що працювала б з темою облоги Сараєва. На це політикам повідомили, що така інституція вже існує і діє в самому центрі міста.
Куди зникає ненависть
У розмові з науковою співробітницею Музею злочинів проти людяності я запитала, що сталося з ненавистю. У жодному музеї я не бачила демонізації ворога чи навіть дихотомії “свій-чужий”, так само як і вимог покарати винних. Усюди головні меседжі стосувалися збереження миру будь-якою ціною та недопущення війни знову. Засудження абстрактної війни на противагу засудженню агресора. Склалося враження, ніби відповідальність за збереження миру має лежати не на агресорі, а на жертві, яка сама взяла цю відповідальність на себе.
Співробітниця відповіла: “Знаєте, багато сербів допомагали. Скільки було сербських лікарів! Ми всі це розуміємо і не маємо ніякої ненависті до них зараз”. Я не питала, чи була ця ненависть 30 років тому, бо в мене склалось враження, що я не отримаю відповіді без самоцензури. Так само, я не маю уявлення, що стане з нашою ненавистю за 30 років після війни.
Але я усвідомила ще одну відмінність між нашими історіями, крім суто темпоральної. Ненависть до агресора в Україні нормалізована, вона каналізується через популярну культуру та в цілому підтримується як частина боротьби проти всього російського на нашій території. Не всі її поділяють, але її присутність неможливо не помітити. У Боснії ж 30 років опісля, наче за німою спільною згодою, накладене вето на будь-які прояви ненависті, у тому числі на згадування про неї в минулому. Я допускаю, що це пов’язане зі страхом повторення пережитих жахів. Наче допустити прояв ненависті — це спровокувати агресора на нові дії. Задля власної безпеки вигідніше переконати всіх (і себе), що ненависті немає, як і бажання розплати. Таким чином, ми маємо змалювання жахів минулого задля утопічного миру всіх з усіма, проте без конкретних політичних вимог покарати винних. Музей постає як місце застереження та нагадування — але чи справляється він із цією функцією?
Самоцензурування перед лицем колишнього ворога свідчить не лише про страх, а й про присутню символічну небезпеку агресора. Так працює імперіалізм. Можливо, справді було багато “хороших сербів”, але питання не в цьому. Це змішування двох тем: про відповідальність та про існування “хороших сербів”. Те саме відбувається в західних дискусіях про Україну. Питання не в тому, чи існують “хороші росіяни”, а в тому, що ця дискусія не має займати місце дискусії про відповідальність за скоєні злочини.
Я йду дивитися на виставку про події в Сребрениці, що буквально за 300 метрів від Музею злочинів проти людяності. Експозиція документального фото включає не лише приголомшливі зображення вбивств і мертвих тіл, але й мовчазні чорно-білі пейзажі, написи, залишені миротворчими силами ООН на стінах зруйнованих будинків. Нідерландський батальон ООН мав не допустити кровопролиття в Сребрениці, але дозволив йому трапитись. Ось кілька написів, залишених солдатами цього батальйону:
“Немає зубів…? Вуса…? Смердить, як гівно…? Боснійська дівчина!”
“Убивати — це мій бізнес, а бізнес — це добре”.
“Я твій кращий друг. Я вбиваю тебе ні за що. Боснія, 94”.
“Моя дупа, як “місцева”, має такий самий запах”.
“UN. United Nothing”.
Ці написи справили на мене більше враження, ніж численні фото мертвих. Дивно, як іноді функціонально робочими виявляються речі, формально далекі від жахливого насильства. Сила тексту іноді може бути більшою, ніж зображення. Тут частиною експозиції стало зображення тексту.
І квітами ставала їхня зброя
У Сараєві дуже спокійно. Мечеті стоять по сусідству з християнськими храмами та синагогами. Люди відкриті одне до одного. У тому самому 2018 році один чоловік на машині, що підібрав нас у горах Боснії, пояснював це так: “Люди пам’ятають жах війни, ніхто не хоче допустити її знову, тому ми всі привітні. Нам нема чого ділити”. На той момент я була розчулена цим поясненням. Знаючи тепер на власному досвіді, що таке сидіти в укритті і чути вибухи, я дивлюся на все трохи інакше.
Відчувається, що люди прагнуть забути те, що сталось, і жити нормальним життям. Точніше це парадоксальне прагнення не жити в смутку посеред міста, де кожен камінь нагадує про війну. Майже всі будівлі в Сараєві вкриті слідами обстрілів, від яких минуло вже 30 років. “Наші будинки схожі на сир”, — каже мені одна музейна працівниця. “Я подумала те саме, коли приїхала сюди вперше”, — відповідаю. “Так, але ми цього вже просто не помічаємо”, — додає вона. Чомусь я була впевнена, що ці будинки лишаються нереставрованими як політичний жест пам’яті. Але все виявилося набагато прозаїчнішим: держава не має коштів на відновлення. Думка про те, що люди, які пережили облогу Сараєва, мають кожного дня бачити на власному будинку нагадування про неї, мене злить.
Чомусь я вважала, що лишати сліди обстрілів є результатом колективного договору. Так було із “Сараєвськими трояндами” — місцями в публічному просторі, де загинули мирні жителі і залишилися сліди він снарядів. Ці сліди залили червоною фарбою. Деякі туристи фотографуються з ними так само, як з екзотичними тваринами. У який момент меморіальний жест перетворюється на атракцію? Мабуть, у той самий, коли музеям доводиться окупати себе. Залишати сліди обстрілів не було вибором місцевих жителів.
Боснійська журналістка Аїда Черкез продовжувала фіксувати жахи війни, ледве не опустивши руки. Вона робила це з однією метою: щоб ніхто не зміг після цього сказати “я не знав”. Ознайомившись детально з її історією, я подивилася на роботу музеїв у Сараєві під новим кутом. А що, як уся ця музейна діяльність існує не для того, щоб не допустити нової війни, а для того, щоб ніхто не зміг потім сказати “ми не знали”? Люди знали і знають, але все одно допускають трагедію. Ніхто зі свідків не може назвати себе непричетним. Дивитись на біль інших — це завжди більше, ніж пасивне споглядання. Це про цілком активний свідомий вибір: залишати світ таким, у якому начебто ще не підірвані морально-етичні засади нашого співжиття. Це про перетворення світу нестерпного болю у світ нереальний. “Вони перетворили виправдання на вибір”, — каже в одному інтерв’ю Аїда Черкез.
Замість епілогу
На цьому місці добре було б викласти якесь узагальнення про те, як цей досвід пов’язаний з Україною теперішньою та майбутньою, але я хотіла б залишити це питання відкритим. І замість висновку дати переклад вірша боснійського поета Горана Сімича “Батько та бджоли”, який я зробила, сидячи в кафе Сараєва:
Тепер я знаю, що мій батько нічого не вивчив про війну.
Він нічого не вивчив і про бджіл також.
На початку Другої світової війни
він надів уніформу та пішов боротись проти фашизму,
залишивши свою сім’ю вдома та своїх бджіл.
Коли бджоли поскаженіли та почали
атакувати дітей,
місцеві зачадили їх димом.
За два роки після початку нової війни
він пішов до старого родинного будинку
та почав розводити бджіл знов.
Він перестав читати газети,
він лаяв владу все менше і менше
та зникав, коли хтось починав говорити
про політику.
Він вислав мені банку з медом. Я досі не відкрив її.
Я чув, що в якихось 10 км від
старого родинного будинку
4000 людей було вбито та поховано.
Я чув, що сморід гнилих трупів,
закопаних на футбольному полі, перебиває запах липи.
Кажуть, вночі ніхто не спить
від детонацій порожніх шлунків загиблих,
що вибухають у літню спеку.
Мій батько про це не знає.
Він тільки розводить бджіл і посилає баночки з медом.
Я гортаю енциклопедії, щоб дізнатися,
Як далеко летять бджоли і чи тікають вони від смороду.
Після того я починаю плакати.
І я не можу пояснити своїм дітям, чому я їм забороняю
відкривати банку з медом, що надіслав їм батько.
Воїн і пасічник,
Який ніколи нічого не вивчив про війну
Або про бджіл.