Радіо без етерів і планів на майбутнє
Після реорганізації у 2015 році Обласна телерадіокомпанія вирішила припинити діяльність радіостанції за адресою Князя Романа, 6. Усе звукове обладнання й інші матеріальні цінності вивезли. Лишилися пошматовані переплануваннями рештки історичного інтер’єру, теки зі старими паперами, рояль, фонотека магнітоплівок і, звісно, історія. У цих стінах записувалася співачка Соломія Крушельницька; режисер Йозеф Маєн започатковував тут жанрові канони аудіодрами; 1941 року в етері цієї станції проголосили Акт відновлення Української держави; а в 1990-х тут починали кар’єру зірки українського року.
Гуляючи кімнатами Львівського радіо, легко помітити шрами різних часів. У столітніх мармурових колонах просвердлені отвори під розетки, а на оригінальному паркеті лишилися сліди від перегородок. Це «покращення» радянських часів. Пластикові вікна — уже від наших сучасників. Дещо лишилося і з давніших. Наприклад, де-не-де з-під тиньку виглядає очерет: колись так робили звукоізоляцію між залом, де грали музиканти, й апаратною кімнатою, де звукоінженери записували й контролювали сигнал. Але такі деталі непоказні. Про 85 років радіоминулого в цих приміщеннях тепер майже ніщо не нагадує. Хіба що ліхтар «Тихо! Іде запис!» і окремі таблички на дверях.
Історичну будівлю й ім’я «успадкувало» комунальне підприємство «Львівське радіо». Поза тим Обласна телерадіокомпанія залишила після себе лише сміття й речі, які було дуже важко вивезти. Новостворена організація мала на меті відновити радіотрансляційну роботу, але плани лишилися нездійсненими. Кілька років Львівське радіо працювало як студія подкастів, що виходили на інтернет-платформах. З 1500 квадратних метрів будівлі використовували не більш ніж 15 відсотків.
Загублена скарбниця
Чому протягом усіх цих трансформацій не перевезли старих магнітоплівок разом з іншим майном або не викинули у сміття — невідомо. Можливо, це просто збіг обставин. Хоча факт, що фонотека містить багато унікальних записів, ніколи не був секретом. Цей архів охоплює понад пів століття — від 1950-х років до моменту, коли радіостудії повністю перейшли на цифровий запис (це сталося у 2012 році). Проте уявляти потенціал — це одне, а використати його — зовсім інше. Послідовно досліджувати фонотеку почали зовсім нещодавно.
«Ми знаємо, що фонотека налічує приблизно 18,5 тис. записів, — каже директор комунального підприємства «Львівське радіо» Андрій Лінік. — На цей час опрацювали десь 5 відсотків від цього масиву. Переважно це копії записів або програм, створених Центральним радіо. Склад дуже різний: твори класичних композиторів, промови радянських вождів, аудіовистави. Але 20–30 відсотків — записи, які створювали в цих стінах. Там є унікальні матеріали, які стосуються важливих постатей української культури».
Перлинами колекції співробітники називають записи Миколи Колесси, Василя Барвінського, Володимира Івасюка, Олександра Неборака, Анатолія Кос-Анатольського, Богдана Ступки, Миколи Вінграновського, Ігоря Білозора. Є ранній запис культової композиції Мирослава Скорика «Не топчіть конвалії». Особлива гордість — львівські гурти 1970–1990-х років. Дослідники знайшли плівки відомих локальних колективів, як-от: «Експрес», «Орфей», «Львів», «Каданс», «Гавайські гітари», «Медікус». А також тих, хто згодом став українськими зірками: «Плач Єремії», «Скрябін», «Мертвий півень», «Брати Гадюкіни». Більшість таких записів — справжнє відкриття; їх ніколи не публікували, декотрі вважали втраченими.
Дещо зі своїх знахідок Львівське радіо поки що тримає в таємниці, бо є юридичні перестороги щодо прав на публічне використання. «Це велика цінність, яка лежить у сплячому стані, проте цей архів належить не нам, — пояснює Андрій Лінік. — Фактично правонаступником фонотеки є «Суспільне», але документально це не було урегульовано. У нас виникло бажання використовувати й удоступнити ці матеріали, тож ми почали працювати над тим, щоб легалізувати фонотеку. У березні 2023 року я пішов до «Суспільного», ми почали обговорювати варіанти. Наразі велику частину бюрократичних питань врегулювали, маємо стратегію на довготермінову перспективу».
Гра в довгу
18,5 тис. плівок уміщаються у двох кімнатах. Проте уявити реальний масштаб фонотеки за самою цифрою неможливо. Як кажуть дослідники, найціннішими є приблизно 30 відсотків від загальної кількості — це 5550 плівок. Плівки можуть бути різної довжини, отже, різної тривалості; але припустімо, що середній час запису — година. Щоб прослухати тільки цей найцінніший обсяг, людині знадобиться понад 2,5 роки за умов стандартного робочого тижня.
На Львівському радіо фонотеку системно досліджують дві людини. Ще двох залучають епізодично. Це команда програмної частини Львівського радіо, що має назву «Дім Звуку». Спершу кожну плівку описують і заносять у базу за метаданими, які зазначені на коробках. Потім запис треба прослухати й установити, чи справді звучить те, що написано на обкладинці.
«Плівки поділяються на дві редакції — літературну й музичну, — розповідає Олена Подолянко керівниця команди «Дім Звуку». — Літературна редакція — це поезія, проза, оповідання, аудіодрама. Музична — це естрадна й класична музика. У нас одна людина досліджує літературну редакцію, інша — музичну. Ще нам допомагає консерваторський фахівець з академічних композиторів. Дослідники фізично оглядають і прослуховують кожну плівку, встановлюють правдивість опису. Ті плівки, які їх зацікавлюють, ідуть на цифрування. Постійна робота з опису і створення бази даних плівок почалася чотири місяці тому. Ця база відповідатиме міжнародним стандартам опису аудіовізуальних джерел, і ми плануємо викласти її у вільний доступ».
Активація спадщини
Завдання команди «Дім Звуку» — не просто оцифрувати й упорядкувати архів, а створити проєкти, які будуть взаємодіяти з віднайденими даними.
«Наскрізними поняттями для нас є міждисциплінарність і збереження історичної спадщини. У цій будівлі завжди була жива частина, тут експериментували зі звуками, жанрами, технологіями, але потім ця діяльність згасла. Ми хочемо привернути увагу до минулого цього місця й водночас повернутися до експериментів. Перформативні речі, технологічні новації, створення синтезаторів і програм — це місце має стати актуальним простором, де звук є ключовим, але не єдиним медіумом. У певному сенсі ми прагнемо з’єднати минуле, теперішнє і майбутнє», — каже Андрій Лінік.
16 грудня Дім Звуку відкрився кількагодинною програмою. Серед численних подій дві базувалися на старих записах Львівського радіо. Драматург Андрій Бондаренко спробував реміксувати п’єсу Александра Фредра «Дами і гусари» на основі радіопостановки 1977 року. А поет Григорій Семенчук створив аудіоперформанс, використавши записи чотирьох українських поетів.
«Літературна редакція Львівського радіо існувала протягом багатьох років, у її активностях були залучені поети різних часів, — розповідає Григорій Семенчук. — Коли почали оцифровувати ці архіви, то виникла ідея зробити музичний перформанс. Я поєднав записи читань з електронною музикою. Літературна редакція надсилала мені матеріал, а я обирав. Це і Тичина, який був обмилований радянською владою, але й Плужник і Антонич, про яких через цензурні обмеження тільки у 1970-х стало щось відомо. Що цікаво, Вінграновський читає свої вірші особисто. Я собі подумав, що це якоюсь мірою поетичний зріз XX століття. Це все про наступність поетичних поколінь. З того матеріалу, що я отримав, використав відсотків 20, усе інше буде потенціалом для продовження».
Ланцюгова реакція
З одного боку, концепція Львівського радіо проста як двері. Вони взяли нікому до того не потрібну фонотеку й перетворили її на актив, на основі якого зможуть будувати свою діяльність не один рік. Та водночас ця концепція проростає в кілька суміжних важливих тем: збереження культурно-історичної спадщини і, що ще важливіше, імплантація цієї спадщини в сучасний культурний простір. Це те, що мало хто робив і до повномасштабної війни. Львівське радіо не лише перевідкриває забуті артефакти, але й спонукає створювати на їхній основі щось нове.
Скільки аудіо-, фото- чи документальних архівів опинилося на смітниках просто тому, що не вистачило ресурсу переформатувати їх? А скільки ще буде знищено внаслідок дій окупантів? Сьогодні очевидно, що матеріальні носії вкрай вразливі. Тому цифровізація й оприлюднення даних — наче синонім вічного життя. І його здобуття коштує не так уже й дорого, потрібні лише системний підхід і певна кількість людиногодин.
Крім цієї доволі абстрактної царини, можливий і цілком матеріальний результат. Разом з Львівським радіо мають шанс відродитися й будинки, що належать комунальному підприємству. Завдяки бурхливій діяльності на Князя Романа, 6 удалося залучити донорські кошти на реставрацію другого поверху, де розташовані концертні зали. На черзі — пустки на площі Ринок і вулиці Дудаєва, дивитися на які без болю зараз неможливо.
