Про що я забув сказати в попередній книзі?
Було ж щось, що від початку потребувало
надмірної щирості, яка так усім подобається?
Щирості поміж вознесінням та блазнюванням.
Напевне щось малося на увазі, щось таке,
задля чого й варто було вкотре помирати на публіці,
вкотре розламувати серце, наче серпневе яблуко,
пояснювати публіці роботу шифрувальної машини поезії.
Але вкотре дивишся на світ, в його шрамах і розкоші,
мов на прописаний текст, який можна начитати по радіо,
і виникає спокуса правити досконале полотно ріки,
і вичитувати довершену тьмяність поля.
Хай цього разу робота буде важкою, але чесною.
Хай письмо хоча б ненадовго буде приносити радість.
Не так багато в нас лишилося правдивих речей, не так багато.
Не так легко їх чимось замінити наприкінці часів.
Річ не в тім, що я цього не говорив.
Річ у тім, що я не говорив цього тобі.
Не засвічував для тебе корабельні вогні перебільшень,
вогні сміху, вогні сентиментальності.
І річ не в тім, що написане
може знову потвердити свою безпорадність,
річ не в тім, що кожне слово
позначає лише себе.
Просто хай ця робота буде справді варта витрачених зусиль.
Хай замовчане виявиться несуттєвим.
Хай мені стане хисту вкотре порятувати цей світ.
Хай мені стане удачі бодай чимось тебе здивувати.