Публікація починається з гостро емоційної інформації:
«Хлопець вистрибнув з шостого поверху гуртожитку Ужгородського інституту культури і мистецтв. Медики зафіксували смерть хлопця. За інформацією з власних джерел, 16-річний студент вирішив вчинити самогубство через те, що не склав національний мультипредметний тест», – повідомляє "Суспільне Ужгород".
З цієї інформації у контексті назви публікації не зовсім зрозуміло про кого в ній йдеться: випускника загальноосвітньої школи чи студента університету? Але у цій трагічній події не важливим є соціальний статус 16-річного юнака, який вчинив самогубство. Важливим є факт та мотиви, і причини цієї трагедії у контексті складання НМПТ - національного мультипредметного тесту.
Авторка зазначає, що це нова форма вступного випробування майбутніх абітурієнтів для вступу до вищих навчальних закладів України, яка від 2022 року замінила традиційне ЗНО (зовнішнє незалежне оцінювання). НМПТ, як і попередній (ЗНО) наскільки відомо , проводиться у комп’ютерному форматі та складається з трьох обов'язкових предметів (українська мова, математика, історія України) та одного на вибір (іноземна мова, біологія, хімія, фізика, географія, українська література). НМПТ призначений для оцінювання знань вступників та забезпечення прозорого і відносно справедливого доступу до вищої освіти. Тестування проводиться в один день, протягом 240 хвилин, двома блоками (по 120 хвилин) з перервою 20 хвилин між ними.
Теза перша
Погоджуюся з зауваженням авторки про те, «що людський мозок має обмежену здатність до концентрації, особливо в умовах стресу (в даному випадку - ситуація перевірки знань). Чотири години інтенсивної розумової праці без повноцінного відпочинку призводять до зниження уваги, втоми, і як наслідок - зниження результатів, які аж ніяк не відображають реальні знання учнів».
Одночасно зауважу, що вперше тестування знань тільки абітурієнтів ( а не всіх без виключення випускників загальноосвітніх шкіл) було запроваджено у 1992 році у Києво-Могилянській академії за тестами, розробленими університетськими та шкільними викладачами на волонтерських засадах – стверджую, оскільки був розробником таких тестів з «правознавства». Могилянське тестування абітурієнтів проіснувало протягом 13 років (до 2008 року ) в часи, коли за суспільною та журналістською думкою вступ до наших ЗВО був просякнутий (не безпідставно) хабарництвом і протекціонізмом. Відомо також, що подібне тестування (випускників шкіл-абітурієнтів) в країнах Західної Європи і Північної Америки існувало на той час протягом кількох десятиліть до того, як воно з’явилося в нас.
Так от, абітурієнти Могилянки складали тест протягом 4-х годин (240 хвилин) з 7 обов’язкових дисциплін для всіх спеціальностей: українська мова, англійська мова, загальна історія, історія Києво-Могилянської академії, математика, правознавство, фізика або хімія, або біологія – на вибір абітурієнта.
При цьому, одна з названих дисциплін (крім – «історія Києво-Могилянської академії») вважалася профільною для певної спеціальності/напряму університетської освіти, а оцінювання її відбувалося з певним коефіцієнтом у балах.
Тестування тривало безперервно 4 години (240 хвилин) для всіх абітурієнтів університету одночасно, протягом одного дня. Абітурієнтам дозволялося мати пляшку води або термос з чаєм, та за потреби виходити до туалетної кімнати 1-2 рази протягом 4-годинного складання тестів. Будь-які «шпаргалки» і засоби зв’язку були жорстко заборонені.
Результати тестування оголошувалися того ж самого дня і фактично складалися рейтингові списки, включно з тими хто набрав «прохідний бал», на певну спеціальність/напрям освіти для студентів-бюджетників. Складався також рейтинговий список для майбутніх студентів-контрактників, «прохідний бал» для яких був дещо нижчим.
Функціонувала також апеляційна комісія і кожен абітурієнт мав право і можливість подати апеляцію на результати тестування, яка розглядалася протягом кількох днів на відкритому засіданні комісії у присутності апелянта. Були випадки, коли апелянт доводив правильність своєї відповіді або не коректність «запитання тесту і запропонованих варіантів правильної відповіді» та на підставі рішення апеляційної комісії зараховувався до числа студентів Могилянки. Стверджую, що ця система вступу до Могилянки викликала довіру і захоплення всіх учасників процедури (абітурієнтів та їх батьків, студентів і викладачів), сприяючи відбору тих, хто спроможний опановувати університетську програму, ставши фактично прообразом майбутнього ЗНО, хоча й з суттєвими відмінностями…
Теза друга
Не можу погодитися з думкою авторки про те, що «Очікувати, що вони (підлітки – В.С.) зможуть ефективно впоратися з чотирма іспитами за чотири години - це педагогічно абсурдно…Також така форма перевірки знань ігнорує індивідуальні відмінності випускників. Не враховуються різні типи темпераментів, різні типи мислення, нейропсихологічні особливості випускників.
Досвід Могилянки, який в ті ж самі часи використовували «Острозька Академія» і «Миколаївський університет імені Петра Могили», дає мені підстави стверджувати, що не зважаючи на те, «що підлітки (на думку авторки цитованої публікації) в 17 років ще не мають сформованої здатності до тривалої саморегуляції, витримки й планування часу на рівні дорослих» - спростовує такий однозначний висновок авторки публікації.
Викликає також обґрунтований сумнів зауваження, висловлене у публікації про те, що «Всі учасники зведені до однієї формули: "однаковий формат, однакові питання, однаковий час, однаковий тиск", що суперечить принципам індивідуального підходу в освіті» - яке, на моє переконання, взагалі нівелює принципи «оптимальної справедливості та пропорційності» в оцінюванні знань, умінь і навичок людини.
Теза третя
Одночасно підтримую роздуми пані Вікторії Малиш щодо:
По-перше, «Освіта мала б готувати до життя, розвивати критичне мислення, творчість, адаптивність. Але вимоги до складання НМТ у такому форматі перетворюють шкільне навчання в старших класах на тренування до тесту, де важливі не знання та навички, а здатність нервової системи учня "витримати марафон". Не говорячи вже про той факт, що шкільні програми з предметів, що виносяться на НМТ достатньо суттєво відрізняються від програми НМТ за цими предметами».
По-друге, врахування того факту, що «сьогоднішні випускники з 6-го класу мали дистанційне навчання через ковід-19, а останні 3,5 роки навчаються під час повномасштабної війни. Повітряні тривоги, регулярні обстріли, досвід евакуацій, відсутність електрики та стабільного інтернету тощо. Хронічний стрес впливає на всі розумові процеси, зокрема пам’ять, аналітичне мислення та здатність мобілізувати знання… Також відомо, що через війну частина дітей має систематичні прогалини в навчанні, хтось був змушений змінити кілька шкіл, хтось декілька років навчався онлайн без належної підтримки. Хтось за кордоном засвоював паралельно програми двох шкіл – української та місцевої».
Одначе, ремарка авторки про небезпечність «очікування однакових результатів від усіх - несправедливо і неетично» видається не коректною у контексті об’єктивної неможливості досягнути «однакового результату тестування» та майбутнього конкурсного відбору абітурієнтів на студентську лаву в різних ЗВО України.
Теза четверта.
Заслуговує на увагу організаторів шкільного тестування зауваження авторки щодо суто організаційно-технічних проблем процесу тестування: повітряні тривоги, відключення світла, права продовжити виконання тесту після перерви, зупинення тестування, додаткове тестування в інший день тощо.
Відміна ж можливості подати апеляцію через технічні негаразди чи помилки у завданнях або, навіть, щодо змісту тестових запитань і варіантів відповідей, на мій погляд, не витримує звичайної критики.
На моє переконання найбільш питомими зауваженнями і претензіями авторки до організаторів і виконавців НМПТ є такі: «В школі постійні нагадування про важливість тестування, додаткових занять, порівняння з іншими учнями, знецінення та цькування за низькі оцінки, тиск на "результативність" класу, вчителя, школи. Це створює відчуття, що неуспіх - це не лише особистий провал, а й "зрада" очікувань всього викладацького колективу школи. В сім’ях, навіть найтурботливіші батьки, часто несвідомо підсилюють тривогу, постійно питаючи: "Готуєшся? На який бал розраховуєш? А куди вступати плануєш?" У багатьох підлітків формується враження, що від цього іспиту залежить їхня цінність у родині та й все їхнє майбутнє. В суспільстві нав’язується ідея, що тільки високі бали за НМТ дають шанс на гідне життя. Молодь чує меседж: "Не склав - втрачений рік, шанс, статус"».
Разом з тим, не впевнений у соціальній значущості висновку авторки про те, що: «Це (тестування –В.С.) особливо болісно в умовах війни, коли вибір вишу часто є ще й вибором країни або можливістю відстрочити мобілізацію»…?!
Теза п’ята.
Декілька власних зауважень-ремарок на запропоновану тему:
- Загальноосвітня школа разом з сім’єю повинна готувати кожне нове покоління співгромадян до правди реального життя та спроможності його самостійно організувати і досягати позитивних результатів. Школа не повинна готувати 100% своїх вихованці до вступу в університети – це не її місія, мета і завдання!
- Статус (морально-психологічний і фінансово-матеріальний) шкільного Учителя і університетського Викладача потребує докорінної зміни підходів держави і громадянського суспільства до його визначення та забезпечення у найближчі 10-20 років.
- Вища освіта в Україні (і не тільки), починаючи з останньої чверті ХХ століття поступово перетворилася з джерела здобуття і продукування нових знань, умінь навичок для тих, хто це бажає і здатен робити, на професійну школу (замість технікумів і професійних училищ, які були просто знищені) з набуття знань, умінь і навичок, які переважно непотрібні для щоденного життя-буття мільйонів власників дипломів про таку освіту.
- Домінуюча останні півстоліття у суспільстві думка про те, що лише наявність у молодої людини диплому про вищу освіту є гарантією її подальшого благополуччя – є вкрай хибною і шкодить тим, кому вища освіта не потрібна від слова «взагалі», а потрібна професія, яка буду приносити їй моральне та матеріальне задоволення і прогнозовану стабільність її повсякденного життя.
- Кількість університетів та якість їх діяльності повинні бути оптимізовані до стану, коли вони будуть здатні готувати кадри тих, хто здатен продукувати нові інноваційні знання, уміння і навички у всіх сферах життєдіяльності, а не лише – в маркетингових та інформаційних технологіях, психології, політології і правознавстві тощо.