Війна Росії проти України: що вона змінює в світовому порядку?
На відкритті нинішньої конференції виступив Сергій Плохій, директор УНІГУ. За його словами, тему нинішньої конференції — «Відбудова України», — мабуть, неможливо було уявити ще рік тому. Але сьогодні вже ясно: Україна вистояла як незалежна держава, Україна інтегрується в західні структури — і Україна буде відбудована. І те, що відбудова України вже обговорюється, — це одна з чітких ознак того, що ми знаємо: Україна переможе, сказав він. Тому дуже важливо з’ясувати, як Україна буде відбудовуватися.
Темою ж першої сесії конференції стало — «Новий світовий порядок». Модерував її посол Джон Гербст — нині старший директор Євразійського центру «Атлантичної ради», одного з провідних американських аналітичних центрів, а в 2003—2006 роках посол США в Україні.
Чому Путін почав війну? Бо втрачав Україну
І до відповіді на питання про витоки нинішньої російсько-української війни і її масштабного розширення в лютому 2022 року він запросив доктора Йоахіма фон Путткамера, історика, який досліджує Східну Європу в Університеті імені Фрідріха Шиллера в німецькій Єні.
На думку дослідника, в питанні про витоки варто повернутися до подій Євромайдану 2014 року — тоді російському президентові Володимирові Путіну стало ясно, що він не має ніякої іншої можливості втримати Україну в сфері впливу Росії, крім вдатися до насильницьких воєнних кроків. Євромайдан, вважає фон Путткамер, став остаточним провалом намагань Росії здобути собі Україну чи то з застосуванням «м’якої сили», чи через фальсифікацію виборів, чи мирним насадженням маріонеткового режиму тощо.
Павло Клімкін — у 2014—2019 роках міністр закордонних справ України, а нині співзасновник українського Центру національної стійкості та розвитку і член наглядової ради благодійного фонду «Повернись живим», — вважає, що реваншистська політика Путіна почалася принаймні ще 2003 року. Так він відповів на слова Гербста, що ще з часів сумнозвісної, як він сказав, промови Путіна на Мюнхенській конференції з безпеки 2007 року, якщо не раніше, російський президент не приховував своїх ревізіоністських цілей.
Український дипломат же нагадав, що саме 2003 року Путін пішов на створення так званого Єдиного економічного простору навколо Москви (угоду про нього з застереженнями ратифікувала тоді й Україна, також до нього ввійшли Росія, Білорусь і Казахстан) і намагався нав’язати Україні роль такого собі «економічного протекторату». А другим кроком Путіна тоді стало намагання поставити під свій контроль газотранспортну систему України шляхом створення ніби тристороннього консорціуму з Німеччиною, а насправді перебрання ГТС України «Газпромом», сказав Клімкін. Та ці намагання провалилися — настала криза навколо острова Тузла, а потім і Помаранчева революція. Тож путінський реваншизм походить принаймні з часів двадцятирічної давнини, вважає колишній голова українського МЗС.
Але світ, у першу чергу західний, додав він, не усвідомив цього і відповідав посмішками на попередження, в тому числі попередження самого дипломата. «Я досі не бачу справжнього аналізу помилок і всього перебігу подій — це все ще попереду», — наголосив Клімкін.
«Компромісний мир» — не вихід
Джон Гербст пригадав, що війна Москви проти України характеризується численними воєнними злочинами: тортурами, ґвалтуваннями, викраденням дітей, масовим бомбардуванням цивільного населення і цивільної інфраструктури. У світлі цього — чи можна уявити якийсь «компромісний мир», за якого Україна погодилася б залишити велику кількість українців під владою Росії?
«Ні», — відповіла на це запитання Катерина Шинкарук, українська політологиня, нині старша лекторка Школи державного і громадського управління імені Буша в Вашингтоні. «Компромісний мир» із Росією, на її думку, і не приніс би тривалого миру, і не ліквідував би тих загроз, які становить нині Росія для України, для всього світу і для заснованого на правилах міжнародного порядку. Для Росії він не задовольнив би її геополітичного апетиту і приніс би лише тимчасову паузу, а зовсім не тривалий і тривкий мир.
За її словами, Росія зовсім не приховувала імперіалістичного характеру цієї агресивної війни і заявила про цілі «денацифікації і демілітаризації» України, а врешті й демонтажу української державності. Тож який міг би бути можливий компроміс про те, щоб зійтися десь посередині, за таких умов, риторично запитала Шинкарук.
Крім того, Україна не погодиться залишити своїх громадян під російською окупацією, сказала вона, — особливо ж із причин, які перелічив Гербст. Адже Кремль, наголосила фахівчиня, відверто підтвердив свої геноцидні наміри, і є численні докази воєнних злочинів, які підтверджують таку політику Москви.
А що ж до української громадської думки, то недавнє — в грудні 2022 року — опитування в Україні засвідчило, що 62 відсотки українців бачать кінець війни тільки як перемогу України, а 76 відсотків не приймуть ніяких територіальних поступок як компроміс із Росією — такі цифри навела Шинкарук. І це ще одне свідчення, що «компромісний мир» був би неприйнятним сценарієм для України.
І нарешті, сценарій «компромісного миру» не дав би відповіді на питання про загрозу з боку Росії для західного демократичного світу й заснованого на правилах міжнародного порядку — бо якщо ця війна буде завершена без досягнення справедливого і стійкого миру і без притягнення російських воєнних злочинців до відповідальності, це лише далі підриватиме цей заснований на правилах порядок, проти якого бореться Росія і якому вона оголошує війну. А ще це стало б прикладом для Китаю, додала вона. І, до того ж, саме поняття справедливості, що лежить в основі міжнародного права, було б підірване.
Тож без завдання поразки Росії і притягнення її воєнних злочинців до відповідальності будь-який компроміс приніс би лише дуже тимчасове перемир’я і дав би можливість Росії краще спорядити свою армію для нової агресії, яка, найімовірніше, матиме ще більший геополітичний масштаб і більші апетити, підсумувала Шинкарук.
Російський імперіалізм — і в економіці
Напад Путіна на Україну широко розглядають як напад на міжнародний політичний порядок, це також удар по міжнародному економічному порядку. І якби його агресія в Україні була успішною, чи змінила б вона правила економіки в усьому світі? Це запитання модератор адресував Владиславу Рашкованові, українському фінансистові, який нині є заступником виконавчого директора від України в Міжнародному валютному фонді.
А він звернув увагу, що війна Росії сьогодні — це просування Путіним імперіалізму замість «мультилатералізму», тобто багатобічних відносин, завдяки яким вдається в співпраці вирішувати глобальні питання, це його прихильність принципові «поділяй і володарюй» замість принципу єдності. Ця війна Росії вже створює руйнівні наслідки для світової економіки: російське вторгнення принесло не лише трагедію для України, але й голод в Африці, підвищення цін на енергоносії в Європі, яке Росія також використала як свою зброю, висока інфляція внаслідок підвищення цін на продукти харчування й енергоносії, а також інші економічні погіршення, на кшталт зростання боргового тягаря для бідніших країн.
Як наголосив Рашкован, розвинений світ очікує, що Україна переможе в війні, і сподівається певною мірою повернутися до довоєнного економічного порядку. Але, вважає економіст, такого повернення не буде, навіть хоч Україна й переможе.
Україна набуває суб’єктності
Традиційна російська імперіалістична історіографія виводить історію своєї країни від Київської Русі до Московського князівства, Російської імперії, Радянського Союзу і тепер до сучасної Росії. І для прихильників цієї традиції природно бачити Україну як неминуче прив’язану до Росії, звернув увагу Джон Гербст. Але українська історична школа, сказав він, проводить лінію від Київської Русі до Галицького князівства, козацької Гетьманщини, недовгої незалежності України після Першої світової війни й до сучасної України. Як же ці протилежні інтерпретації впливають на нинішню війну і ставлення до неї?
Йоахім фон Путткамер зауважує, що на Заході нерідко Україну розглядали як цікаву, зі своїми відмінностями, але все ж провінцію російської імперської сфери, та протягом останнього року це швидко змінюється. А в самій Україні російська агресія зміцнює єдність українців — у той час як іще 10—15 років тому велися дискусії про те, «чи розпадається Україна».
Історик, крім того, вважає, що нині російська пропаганда в своєму імперському наративі не має чого запропонувати, щоб спробувати привернути на свій бік хоча б частину українців.
Чому зволікає з військовою допомогою Німеччина?
Павло Клімкін, який також був послом України в Німеччині в 2012—2014 роках, переконаний: проблема з Німеччиною, яка все зволікає з рішучою відповіддю на агресію Кремля проти України, в тому, що там досі дотримуються статусу-кво. А початок нової історичної доби для Німеччини, Zeitenwende, після масштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року, що його оголосив тоді канцлер Олаф Шольц, — це процес, а не результат, це ціла послідовність різних подій, але вони не революційні. Точніше, каже Клімкін, для Німеччини вони вже революційні — з погляду його німецьких друзів нинішні зміни в цій країні після лютого минулого року просто неймовірні, тоді як для українців це дуже обережна еволюція.
Але, каже він, Zeitenwende — це процес, який, мабуть, колись приведе Німеччину до усвідомлення своєї нової ролі. Бо нині ще не подолане питання того, що Росія корумпує німецькі еліти і впливає на них уже роками, і це триває й далі.
Проте, вважає Клімкін, у Німеччині вже відбувається фундаментальна зміна на молодше покоління. І, з його погляду, Zeitenwende — це не тільки зміна цінностей, а ще й зміна поколінь.
При цьому він додає: Німеччина вже пройшла свою точку неповернення, і її повернення до старого мислення, до старої політики вже неможливе.
Україні потрібні не тільки повернені землі, а й гарантована безпека
Наталія Шинкарук говорила про перспективи ймовірних мирних переговорів між Україною й Росією, за які виступають деякі оглядачі, за нинішніх умов, коли Путін не дав жодного знаку, що він відмовився від своєї мети встановити політичний контроль над Україною, чи принаймні досягнення домовленості про припинення вогню. Ні, це не спрацювало б, вважає вона.
Для Росії її геополітичні апетити можна вгамувати тільки опором, який їй чинять, а слабка реакція і пропозиції поступок, навпаки, її тільки заохочують. А діалог про можливі взаємні поступки неможливий за нинішньої неспровокованої імперіалістичної агресивної війни, додає політологиня, — це було б такою ж помилкою, як та, якої припустилися 2014 року, після анексії Росією Криму — Москву тільки заохотила слабка реакція Заходу. Нині ж така слабка реакція мала б значно гірші наслідки, і не тільки для України і Східної Європи, а й для трансатлантичної безпеки загалом.
Що ж до того, який вигляд могло б мати завершення війни, Шинкарук зауважила: для України це війна за саме її існування, яка має завершити її 330-річну боротьбу за незалежність від Російської імперії. Тож для Києва, крім повернення території, стійким результатом мало б бути забезпечення її безпеки і геополітичного суверенітету на багато поколінь. А це означає, що миру можна досягти лише тоді, коли Росія визнає Україну за суверенного актора в її міжнародно визнаних кордонах 1991 року. Без такого визнання, закріпленого юридично, ніякі переговори, поступки, компроміси чи припинення вогню будуть лише дуже тимчасовим рішенням.
Які будуть подальші санкції й підтримка Заходу
Економічні санкції, про які повів мову Владислав Рашкован, мали б значно знижувати заохочення до війни, вони мали б бути «миротворчим інструментом». Але, за його словами, щодо Росії вони не спрацьовують таким чином — можливо, тим часом.
Світ же з часу анексії Криму Росією певною мірою здобув науку з невдач санкційної політики зразка 2014 року — бо якщо накласти якісь санкції й зупинитися, це не змінює політику, це не призводить до миротворчого результату. Зараз же, коли накладені вже десятки пакетів санкцій, каже Рашкован, Росія знає, що далі вони стануть іще суворішими, глибшими й точніше спрямованими, і вони залишатимуться, доки Росія не змінить свою політику.
Єдність Заходу в підтримці України збережеться, вважає Йоахім фон Путткамер. І серед причин збереження такої єдності є, з одного боку, лідерство США, яке, на його думку, триватиме ще принаймні два роки, а з іншого побоювання, що військова оборона України може не встояти без підтримки Заходу.
Але історик бачить і виклики, що постають перед такою єдністю. Один із них — це тривалі бойові дії вздовж відносно сталої лінії фронту. Крім того, на Заході існує бажання якось домовитися про перемир’я, а війну називають «конфліктом».
Іще один виклик, каже фон Путткамер, створить наступ України в Криму. Він не певен, що всі західні країни будуть раді цьому і підтримають такий наступ. За його словами, важко спрогнозувати, як відреагує на це Росія, враховуючи її ядерні погрози. Досі вони виявлялися блефом, але у випадку Криму, каже історик, він не певен, що канцлер Шольц та інші так само вважатимуть їх блефом.
І врешті, єдність Заходу буде залежати ще й від того, як буде уявлятися кінець війни. На думку фон Путткамера, буде йтися не стільки про повернення території і населення, скільки про гарантії безпеки. Він повторив думку Шинкарук, що мінімумом для цього має бути повне визнання Росією територіальної цілісності України. Але він нагадав і долю Будапештського меморандуму 1994 року, в якому це вже було обіцяно і гарантовано. Тому, на думку історика, необхідне певне стратегічне планування — просто аркуша паперу з підписами великих держав не може бути достатньо для України.
І, за його словами, відкритим питанням для нього лишається те, якою буде далі єдність Заходу у відбудові України після її перемоги і відновлення територіальної цілісності.
Можливі територіальні поступки зменшать безпеку
До теми відновлення територіальної цілісності України повернулася Катерина Шинкарук — за її словами, ще є предметом дискусій, чи це відбудеться суто воєнним шляхом, чи й дипломатичним, особливо стосовно Криму. Президент України Володимир Зеленський навряд чи матиме можливість якоїсь гнучкості в питанні про територіальну цілісність чи територіальні поступки, як то припустив модератор, наголосила вона — адже цього не підтримують українці, а Україна є демократичною державою. А дипломатія у стосунках із Росією спрацює лише тоді, коли Україна і Захід підійдуть до неї з дуже сильними воєнними аргументами. І те саме, за словами політологині, стосується і ядерного шантажу Росії.
Гарантії ж територіальної цілісності і суверенітету, вважає вона, Україна має отримати ні в якому разі не від Росії — справжні гарантії має надати Захід. І на цей момент найефективніші гарантії може надати НАТО.
Модератор запропонував прокоментувати можливість сценарію, за якого Україна визволяє свою материкову територію, але не Крим, і на подальших мирних переговорах Україна і Росія «погоджуються не погоджуватися» щодо статусу Криму.
Павло Клімкін вважає, що будь-яке тимчасове рішення такого штибу в принципі можливе, «подобається це мені чи ні», але таке тимчасове рішення дасть тільки більшу відсутність безпеки й більшу нестабільність на майбутнє і стане більш небезпечним розвитком подій. А Катерина Шинкарук до цієї позиції додала, що залишення Криму Росії поверне ситуацію до 2014 року, але в зовсім іншому контексті, з викликами і наслідками значно більшого масштабу: це просто дасть Росії такий самий сигнал, як 2014 року — що захоплення територій терпиме. — і лише заморозить конфлікт. На її думку, практично неможливо, щоб Україна могла підписати будь-який документ, що залишив би Крим у складі Росії.
Наступне питання стосувалося пропонованої на Заході конфіскації заморожених російських активів і передачі їх Україні — чи на підтримку її економіки, чи на майбутню відбудову. Супротивники такого кроку кажуть, що він підірвав би надійність світової фінансової системи, зауважив Джон Гербст.
Владислав Рашкован на це нагадав, що один із принципів міжнародного порядку — агресор має заплатити за заподіяні шкоди. Так і Росію треба змусити заплатити за значні збитки, завдані Україні. А як це зробити — це справа фінансових експертів і юристів, можливих варіантів десятки, каже він. На думку фінансиста, закони про таку конфіскацію мають бути розроблені так, щоб чітко заявити: вторгнення Росії — надзвичайна ситуація, а активи інших країн заторкнуті не будуть (якщо тільки вони теж не влаштують таку надзвичайну ситуацію), і це допоможе зберегти фінансову стабільність на майбутнє.
Що буде після війни?
А Йоахіму фон Путткамеру дісталося запитання: який вигляд матиме міжнародна система в разі перемоги України? А в разі перемоги Росії? Історик каже: якщо Україна переможе, вона стане найбільшою воєнною потугою в Європі і доволі напористим партнером — і справедливо. Якщо ж Україна не переможе, якщо буде якийсь компроміс, або якщо вона й програє, вона буде дуже розчарована, і теж справедливо, але й у такому разі вона буде в унікальній ситуації в Європі.
А щодо Росії, сказав фон Путткамер, то на заході більшість обговорюваних сценаріїв стосуються зміни режиму в Росії в разі її поразки. І така «інша Росія», як бажають на Заході, мала б бути більш демократичною й більш прозахідною — і, за його словами, не треба соромитися думати про таку можливість. Та якщо Путін виживе при владі, історик не бачить можливості переговорів із такою Росією.
Павло Клімкін на це ж запитання додав, що для нього повернення України до міжнародно визнаних кордонів не буде кінцем війни, якщо в Росії залишиться той самий режим. І для нього головне питання — це те, якої перемоги може досягти Україна і припустити Захід. Адже, за його словами, ймовірна нездатність України перемогти в війні стане також поразкою Заходу.
Катерина Шинкарук вважає, що після війни треба буде провести роботу над помилками і визнати, що повернення до довоєнних геополітичних реалій не буде і архітектура європейської й євроатлантичної безпеки має пережити значні зміни. І Україна може зробити значний внесок у більш безпечний післявоєнний порядок. Без безпеки в Східній Європі неможлива й євроатлантична безпека, додала політологиня. Крім того, Україна має знову постати на «ментальній мапі» Заходу як європейська демократія з сильною армією, економікою з високим потенціалом і унікальною культурою, яка пропонує поєднання відданості ідеалам свободи і рішучості ефективно захищати ці ідеали.
Серед запитань до учасників сесії було й таке: чи вважаєте ви, що негайне прийняття України в НАТО після війни гарантуватиме її безпеку? Адже якщо Путін залишиться при владі після війни, його апетит до України не зникне.
Павло Клімкін відповідає: на його думку, вступ до НАТО — єдиний вихід для України. І це також піде на користь НАТО, зміцнить його. Зараз, за словами дипломата, для НАТО настав момент істини. Ставлення до всього НАТО на майбутні роки буде визначатися тим, чи матиме союз чітку позицію щодо України. Для будь-якої країни НАТО вступ України фундаментально зміцнить безпеку, переконаний він.
Автор: Сергій Драчук, журналіст