Дискусію модерувала Мелінда Герінґ, директорка з питань громадських відносин проєкту Superhumans Center — спеціалізованої ортопедичної клініки в Україні для лікування й реабілітації жертв війни, які залежать від протезування внаслідок ампутації, — і позаштатна чільна дослідниця, а раніше й заступниця директора Євразійського центру «Атлантичної ради», аналітичного центру у США; вона давно досліджує питання, пов’язані з Україною. І вона почала з того, що її восьмирічна дочка, як і багато американців, які й не зможуть знайти Україну на мапі, ніколи не забуде слова Буча, Ірпінь, Бородянка, Маріуполь.
І перше запитання про перебіг нинішньої гуманітарної кризи в Україні вона поставила докторові Сінтії Баклі, американській демографині, професорці соціології Університету Іллінойсу Урбана-Шампейн і позаштатній професорці-дослідниці Центру досліджень народонаселення Університету Мічигану, яка вивчає ситуацію в державах Східної Європи й Євразії, зокрема в Україні.
Проблема внутрішніх переселенців
І дослідниця однією з важливих проблем назвала вимушене переселення людей — і з окупованих 2014 року територій, і нинішнє масове переселення після початку повномасштабних воєнних дій Росії проти України минулого року. За її словами, майже кожен п’ятий українець нині якщо не сам вимушений переселенець, то має найближчого члена родини в цій ролі. І одним із найгостріших є питання внутрішнього вимушеного переміщення — за даними ООН, пересічно в світі з усіх вимушених переселенців близько 60 відсотків становлять саме внутрішні переміщені особи.
Щодо біженців, тобто тих, хто мусив виїхати поза межі своєї країни, то, за наявними останніми дослідженнями, більшість із них починає вважати своє місце проживання за кордоном за постійне через три-чотири роки. Внутрішні ж вимушені переселенці починають сприймати нове місце проживання за своє постійне пересічно через вісімдесят дев’ять років, повідомила Баклі. Саме тому вимушені переселенці всередині своєї країни почуватимуться саме тимчасовими мешканцями нового місця проживання набагато довше, і це приносить величезні виклики, каже вона.
Із цього огляду, за словами дослідниці, Україна має і непростий досвід часів із початку війни, і водночас інституційну здатність і знайомство з проблемою переселенців. За даними дослідження, які вона навела, станом на 15 грудня в Україні було близько 5,9 мільйона внутрішньо переміщених осіб, а в першій декаді лютого можна було говорити вже про 7,9 мільйона таких осіб, і їхнє число все зростає.
Крім того, каже Баклі, Україна перебуває в унікальній ситуації, яка здатна дати науку про переміщених осіб усьому світові: люди в більшості випадків є власниками свого житла, і коли ми розглядаємо знищення житла цивільних осіб, то йдеться не про знищення державного майна чи майна державних інституцій, але про винищення родинного приватного майна. І які будуть тривалі наслідки цього — питання ще відкрите, каже вчена. За її словами, це масовий економічний воєнний злочин.
І в багатьох випадках люди беруть справу в свої руки і навіть у східних областях починають вирішувати, як відбудувати свої домівки, як пристосувати їх до життя, як зробити той чи інший ремонт. Але, каже дослідниця, ці героїчні і дуже ефективні зусилля ніяк не змінюють того факту, що руйнування житла було здійснене в жахливих обсягах. І тому, вважає вона, коли ми чекаємо на відбудову України, її треба буде відбудувати в прямому сенсі слова найближчими роками. Й існує політичне розуміння цього, тож є всі підстави для оптимізму, вважає Баклі.
Об’єктом геноциду є українська нація
Росія чинить в Україні геноцид, переконана доктор Крістіна Гук, асистентка професора в Школі урегулювання конфліктів, миротворчості і розвитку Університету Кеннесо штату Джорджія, антропологиня і дослідниця геноцидів і масових убивств, зокрема Голодомору в Україні. За її словами, до її спеціалізації належить питання особливо тяжких міжнародних злочинів: воєнних злочинів, злочинів проти людяності і геноциду, — особливо ж останнього з них.
Як каже фахівець, існує п’ять категорій дійових осіб, які треба мати на увазі, з боку тих, хто чинить геноцид: це прямі виконавці, солдати й бойовики; це люди, які санкціонують це, від президента Росії Володимира Путіна і нижче, аж до командирів на полі бою; це ті, хто організує все з погляду бюрократії — як-то ті, хто видає фіктивні паспорти, документи для дітей; це люди, які уможливлюють усе це: публічні діячі, які виступають у ЗМІ, пропагандисти, релігійні діячі, — які виправдовують насильство і теж не мали б уникнути покарання; і ще це пасивні споглядачі, роль яких теж дуже важлива.
У дослідженні геноциду, за її словами, існує загальний консенсус, що цей злочин спрямований проти всіх членів певної групи. Конвенція ООН про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього юридично визначає такі групи як расові, етнічні, національні чи релігійні. В Україні, вважає Гук, об’єктом геноциду є національна група — вся українська нація.
Росія порушила в Україні конвенцію ООН щодо геноциду
Про свою роботу розповів Йона Даймонд, правозахисник і юрист-міжнародник Центру прав людини імені Рауля Валленберґа, відомий, зокрема, як головний автор Незалежного юридичного аналізу порушень Російською Федерацією Конвенції про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього в Україні. Цей аналіз він із колегами й експертами (це були понад 30 експертів із геноциду, міжнародного права, міжнародного кримінального права, колишні прокурори тощо) здійснили після того, як навесні минулого року стало відомо про звірства Росії в Бучі — і всі вони погодилися, що, по-перше, конвенція щодо геноциду застосовна.
За конвенцією, власне геноцид передбачає намір знищити певну групу цілком або частково — зокрема, шляхом убивства її членів. При цьому юрист звернув увагу, що між популярним розумінням того, що таке геноцид, і юридичним визначенням у конвенції є велика різниця.
Крім власне геноциду, конвенція визначає й інші злочини — наприклад, пряме і публічне підбурювання до здійснення геноциду. І, розповів Даймон, він із колегами були вражені тим, наскільки відверті й очевидні були заохочення до геноцидного насильства в риториці російської держави.
Аналіз був оприлюднений наприкінці травня 2022 року, але відтоді, каже він, такі мотивації, заклики й наміри з боку Росії тільки наростали і тривають досі — дослідник нагадав, із якими заявами, на кшталт майбутнього «знищення» українців, виступає секретар Ради безпеки Росії, колишній її президент Дмитро Медведєв, чи колишній віце-прем’єр Дмитро Рогозін заявляє про необхідність «покінчити» з українцями тощо.
Таким чином російські чільні посадовці програмують громадськість і на здійснення звірств, і на потурання їм. Усе це — чіткі передвісники геноциду, наголосив Даймонд, — які вже були задокументовані в минулому.
Іще одна з найбільш переконливих і поширених прикметних рис геноциду — дзеркальні звинувачення. І саме це видно зі звинувачень Росії на адресу України в «винищенні населення Донбасу» чи в «геноциді» — саме так ставалося під час Голокосту, під час геноцидів у Боснії і в Руанді, коли цілу групу розглядали як загрозу своєму існуванню.
Тож, досліджуючи ситуацію в Україні після масштабного російського вторгнення, експерти виявили наявність дуже чіткого, прямого й публічного заохочення до геноциду, а також намір знищити групу частково, розповів юрист.
Коли подивитися на те, що діється на окупованих Росією територіях, у катівнях, то такі методи, як зв’язані за спиною руки і зав’язані очі вбитих цивільних людей, схожі методи катувань, зґвалтування, що використовуються як стратегія війни, коли солдатів забезпечують презервативами й віагрою, і так далі, застосовуються систематично — і це показує, що станеться з людиною, яка самоідентифікує себе як українця.
Існує ще одна ознака того, що є серйозний ризик геноциду, — і, за словами юриста, експерти чітко визначили, що вона у випадку окупованих Росією територій України наявна. Міжнародний суд свого часу встановив, що стаття 1 конвенції щодо геноциду, про обов’язок держав вживати заходів запобігання геноцидові, починає діяти, як тільки держава дізнається про серйозний ризик геноциду. Відтак усі 152 держави-учасниці конвенції щодо геноциду мають юридичне зобов’язання запобігати йому і захищати українців, які перебувають під загрозою, наголосив Даймонд.
Розслідування воєнних злочинів, скоєних в Україні, завалені обсягом інформації
Доктор Олена Леннон, позаштатна професорка політології і національної безпеки в Університеті Нью-Гейвен у США, яка досліджує питання, пов’язані з Україною, зокрема нинішню війну Росії проти України, розповіла про проблеми, які постають перед українською правоохоронною системою в часи нинішньої війни.
Офіс генерального прокурора України працює разом із прокуратурами на місцях принаймні в дев’яти областях, близьких до лінії фронту, щоб можна було швидко розміщувати своїх працівників на визволених територіях, щоб збирати докази і документувати воєнні злочини. Але вони, каже дослідниця, просто завалені тим обсягом документації, яку треба обробити швидко — адже свідки можуть померти, докази можуть бути знищені тощо.
Іще одне обмеження, на яке наражається Офіс генпрокурора, — це нестача людських ресурсів. Є й чимало міжнародних розслідувальних груп — в Україні таких працює дванадцять, і вони теж збирають докази і намагаються полегшити тягар роботи, — але, за словами дослідниці, між ними й українцями бракує координації. Вона навела приклад своїх родичів у Бучі й Ірпені, куди приїхало багато різних слідчих груп, які раз за разом опитують тих самих свідків, і люди змушені знову і знову переживати травму окупації.
Тож, вважає Леннон, потрібна краща координація таких зусиль, зокрема, щоб захистити свідків і жертв воєнних злочинів, і більша централізація їх. Крім того, додала вона, українську судову систему перевантажує нині також необхідність розглядати справи про колаборантів і боротися з корупцією.
Вона також звернула увагу на те, що необхідно притягнути до відповідальності не тільки рядових російських виконавців тяжких злочинів в Україні, а й найвище російське командування.
Потрібен трибунал для переслідування злочину агресії
Як це зробити найефективніше, запитала модераторка Мелінда Герінґ Йону Даймонда як юриста. А він згадав про Спеціальний трибунал у справі злочину агресії проти України, створення якого прагне Україна і до створення якого закликав Європейський парламент і Європейська комісія. Саме такий орган міг би видати ордери на арешт президента Росії Володимира Путіна, його союзників і співучасників, і це було б чітким сигналам майбутнім агресорам у всьому світі, що єдиним наслідком агресії будуть статус парії, економічні санкції і судова справа.
А на запитання, чому ж, хоча створення такого трибуналу підтримують у ЄС, у Сполучених Штатах виступають проти, Даймонд відповів: на його думку, така позиція США є частково причиною також того, що повної юрисдикції в справах злочину агресії не має й Міжнародний кримінальний суд. Можливо, річ у тому, що США не хочуть створювати можливість, що до суду можуть притягувати й їхніх військовослужбовців, командирів чи тих, хто ухвалював рішення, у справах про агресії минулого.
Але, за словами американського юриста-міжнародника, і у США вже зростає рух на підтримку такого трибуналу. Він висловив упевненість, що невдовзі США приєднаються до тих держав, які підтримують створення міжнародного чи гібридного трибуналу для переслідування злочину агресії.
Україні потрібні озброєння і кордони 1991 року
Як працює замкнене коло насилля? Чи може українська держава або міжнародна спільнота зробити щось уже зараз, щоб відвернути нові насильства, нові воєнні злочини в перебігу очікуваних російського наступу й українського контрнаступу? На це запитання модераторки відповіла Крістіна Гук.
На її думку, для того, щоб зупинити геноцид на нинішній стадії, необхідно надати Україні більше кращих озброєнь. Тож дуже важливою буде логістика. Також дуже важливе планування і навчання щодо тих речей, які ще офіційно не схвалені. А ще дослідниця закликала до більшого залучення на підтримку України незахідних партнерів.
Також, наголосила вона, треба дуже й дуже чітко говорити про те, що ця війна може закінчитися тільки поверненням до кордонів України 1991 року.
Як домогтися виконання майбутніх вироків?
Слухач із Грузії, який, за його словами, пережив дві війни в своїй країні — в Абхазії 1992-1993 років, у якій проти грузинської держави діяли недержавні сили, і вторгнення Росії 2008 року, яке здійснили безпосередньо збройні сили Росії, — висловив думку, що в Україні Росія застосовує гібридну тактику з обох цих елементів. Тож він запитав: яким чином діють механізми судового переслідування воєнних злочинців стосовно недержавних сил?
Представників таких недержавних сил теж можна судити відповідно до міжнародного права, запевнив юрист-міжнародник Йона Даймонд. Він до цього ж нагадав, що в випадку України Європейський суд із прав людини недавно встановив, що агресію проти України 2014 року здійснили російські військові, так що вже є той факт, що міжнародний суд визнав статус учасників тієї агресії як органу російської держави.
Наступним питанням із зали було: як можуть бути виконані вироки Міжнародного кримінального суду чи пропонованого трибуналу? Як, умовно кажучи, затримати Путіна? Що для цього треба зробити? Чи має він фізично бути вивезений із Росії? І на це запитання відповідав Йона Даймонд.
Він нагадав, що більш ніж за два десятиліття існування Міжнародного кримінального суду він засудив за воєнні злочини чи злочини проти людяності п’ять осіб; жодного вироку за геноцид не було, — і більшість із них звільнили з-під варти, бо вони вже відбули свій термін — у Малі, Конго й Уганді. Тому треба усвідомлювати обмеження цього суду і не покладати на нього надмірні сподівання.
А щодо спеціального трибуналу в справі злочину агресії, то, за словами фахівця, таких трибуналів не створювали з часів Нюрнбергу. Існують національні законодавства, які визначають агресію як злочин, як-то в Україні. Але це був би інший, новий механізм — за зразком інших спеціальних трибуналів, які судили за інші злочини.
І якщо такий трибунал створять знову, то його завданням, каже юрист, буде переважно той сигнал, який він подасть, і цінності, які він виразить, а також ордери на арешт, які не дадуть обвинуваченим лідерам подорожувати. А ще він створить міжнародний юридичний прецедент для майбутніх агресорів.
У вироку Нюрберзького трибуналу злочин агресії був названий найтяжчим міжнародним злочином, який містить у собі найбільше зло. Злочин агресії має стати в фокусі уваги політиків, щоб можна було реально покарати тих, хто веде нинішню війну — бо це найбільше зло не тільки для України, а й для всього світу. І тому так важливо створити цей спеціальний трибунал у справі злочину агресії проти України, наголосив Даймонд.
Олена Леннон до цього додала, що в світі таки є прецедент засудження особи за злочин агресії — це колишній президент України Віктор Янукович, якому за це винесли вирок у 13 років позбавлення волі. Вона нагадала, що українське законодавство дозволяє судити заочно, і це створює конфлікт із міжнародним правом, яке такого не дозволяє. Міжнародне право також передбачає імунітет для голів держав, прем’єрів чи голів МЗС, додала вона, — але Янукович має громадянство України, тому український суд міг визнати його винним і винести вирок. Але і Янукович, який зараз у Росії, і російські лідери недоступні для покарання.
Викрадення українських дітей — воєнний злочин
До питання про викрадення і примусове вивезення Росією українських дітей на свою територію звернулася Сінтія Баклі, яка назвала це «зброєю неударної дії». Вона нагадала про російський закон про полегшене усиновлення депортованих українських дітей — його мета, за її словами, не збільшення числа усиновлень, а ніщо інше, як пропаганда. В багатьох цих дітей є батьки, в Україні чи ще десь, у багатьох цих дітей є родичі в Україні чи ще десь, і лише «туман війни» дав можливість Росії депортувати їх — а це воєнний злочин, наголосила дослідниця, і це дуже чітка ознака геноцидних намірів.
Крім того, за даними досліджень, є багато вивезених із України дітей, яких не усиновлюють, які не живуть у родинах, а яких утримують у дитячих будинках, в інтернатах, де їм видають російські паспорти, де вони стають об’єктом потенційної русифікації. І, на думку Баклі, є всі підстави вважати, що саме це і є метою — адже число таких дітей недостатнє, щоб перекрити демографічну кризу в Росії.
Покласти край безкарності Росії
Траєкторія безкарності Росії протягом останніх двох десятиліть настільки прямолінійна, що це кожен бачить, кожен відчуває, каже Йона Даймонд. Ми знаємо, що Росія вчинила масові звірства, позасудові вбивства і зґвалтування й сексуальне насильство, що вона застосовує касетні бомби, б’є по лікарнях — ми знаємо це, не чекаючи, поки це встановить суд, наголосив він. Тож питання в тому, яка має бути політична відповідь, щоб стримати Росію.
У питанні про запобігання звірствам ідеться про мотиви і про засоби тих, хто скоює це, і річ у тому, як ці мотиви і засоби змінити. Тим часом економічні санкції, які світ наклав на Росію, по суті, не спрацьовують настільки ефективно, як можна було очікувати — ніхто з аналітиків не думає, що Росія не зможе вести війну ще принаймні рік, каже юрист-міжнародник.
І справа в тому, як західні країни беруть на приціл головні джерела фінансування цієї війни. І тут Даймонд висловив розчарування зволіканням Заходу з конфіскацією російських активів — на його думку, йдеться не лише про відшкодування Україні після війни, а й про те, щоб надіслати Путіну і його олігархам сигнал, що коли вони будуть продовжувати війну, Захід візьме на приціл потік фінансування цієї війни.
Автор: Сергій Драчук, журналіст