Повномасштабна війна Росії проти України змінила багато чого в світі і в Україні, а також у дослідженнях із україністики, зокрема в Гарвардському університеті, сказав у вступному слові Сергій Плохій, директор Українського наукового інституту Гарвардського університету у США (УНІГУ). В першу чергу це стосується програми «Дослідження сучасної України». Нині на конференції в межах цієї програми виступає Нобелівська лауреатка Олександра Матвійчук із промовою на тему «Важкий шлях України до свободи».
Свобода, за словами Плохія, — центральне слово для розгляду того, що сьогодні відбувається в Україні, що українці думають самі про себе і про важливість своєї боротьби.
Про відбудову України треба говорити вже зараз, хоча війна ще триває
І Олександра Матвійчук почала свій виступ зі слів про те, що важко говорити про відбудову України в той час, як російські війська продовжують свідомо руйнувати житлові будинки, церкви, школи й лікарні. І важко говорити про відбудову світу в той час, як увесь світ не зміг зупинити руйнування цілих міст, масові депортації, тортури в фільтраційних таборах, стирання української ідентичності і появу нових масових поховань на окупованих територіях.
Важко говорити про майбутнє в часи війни, але після закінчення війни обговорювати це буде вже пізно, вважає правозахисниця. І тому необхідно не лише відремонтувати зруйновану інфраструктуру, але й відновити віру людей у те, що відносини мають регулюватися законом, а не грубою силою.
Нинішня війна, наголошує Матвійчук, має добре помітний ціннісний вибір. Росія намагається переконати, що демократія, верховенство права і права людини — це фіктивні цінності, бо вони нікого не можуть захистити в час війни. Росія намагається довести, що вагу має тільки фізична сила, а тому держава з могутнім військовим потенціалом, ядерною зброєю може диктувати світові свої правила і змінювати міжнародно визнані кордони. І з цього огляну, каже вона, нині йде не просто війна між двома державами — це війна між двома системами: авторитаризмом і демократією.
Тому, сказала правозахисниця, у своїй промові вона звернеться до таких категорій, як мир, правосуддя, міжнародна система, відбудова і майбутнє.
Потреба в мирі
Україна прагне миру більше, ніж будь-хто інший. Але мир не настане, коли країна, на яку напали, складе зброю і перестане оборонятися, наголошує Олександра Матвійчук. У такому разі це не мир — це окупація. І люди на окупованих територіях чудово розуміють це. Росія організувала терор, щоб зберегти контроль над цими територіями, Росія свідомо винищує там активних людей. В окупації люди не мають жодного шансу захистити свою свободу, майно, життя, своїх близьких.
Мир — це свобода жити без страху і мати перспективи на майбутнє, каже Матвійчук. Тому заклики не надавати Україні озброєння для оборони, бо це нібито веде до ескалації конфлікту, не просто помилкові — вони аморальні, наголошує вона. Досвід попередніх років переконливо засвідчує: можна не помічати страждання людей на територіях, які Росія окупувала ще 2014 року, але важче не помічати боротьбу людей, які мужньо захищають себе і свою свободу. І окремі політики такими закликами просто намагаються виправдати своє небажання взяти на себе відповідальність і зробити хоч щось, щоб зупинити Росію і покласти край цій війні, переконана правозахисниця.
На момент повномасштабного вторгнення російський військовий потенціал був несумірним із українським; Росія має набагато більше населення і вважалася 11-ю економікою в світі. І якщо за таких умов, звернулася Матвійчук до політиків світу, ви не допомагаєте Україні захистити себе від нападу Росії, то будьмо відверті: це означає, що ви допомагаєте Росії окупувати Україну.
А якщо ж ми перестанемо боротися, попередила українська правозахисниця, — нас більше не буде. Тому, каже вона про позицію українців, ми не маємо іншого вибору, ніж чинити опір російській окупації і знищенню української ідентичності.
Здійснення правосуддя
Сучасні технології дають нам можливість ідентифікувати воєнні злочини таким чином, про який не можна було б і мріяти 15 років тому, продовжила Олександра Матвійчук. Але, на жаль, міжнародне кримінальне правосуддя не може похвалитися такими ж досягненнями. Розвиток міжнародного кримінального права, на її думку, стримують політичні міркуванні і наші забобони. Ми все ще дивимося на світ через об’єктив Нюрнберзьких процесів, коли нацистських злочинців судили тільки тоді, коли нацистський режим уже впав, вважає вона. Але, на її думку, не треба чекати на завершення війни і розраховувати на те, що, якщо агресор зазнає поразки, то повторить долю нацистських злочинців, — а якщо ні, то можливі варіанти.
Але це хибна логіка, наголосила правозахисниця. Здійснення правосуддя має бути незалежним від міцності авторитарного режиму. Без здійснення правосуддя не може бути тривкого миру. І здійснення правосуддя має бути забезпечене на користь усіх жертв цієї війни. Тут Матвійчук навела дані загальноукраїнського опитування, яке здійснили минулої осені: на запитання, що було б найбільшим розчаруванням після закінчення війни, 65,8% відповіли: «безкарність за російські воєнні злочини». І вимогу мільйонів людей здійснити правосуддя необхідно виконати — інакше ця вимога щодо правосуддя може перетворитися на вимогу помсти, додає вона.
І здійснення справедливості, звертає увагу правозахисниця, не можна відкладати до кінця війни — необхідно створити спеціальний трибунал у справі агресії і притягнути президента Росії Володимира Путіна, фактичного керівника Білорусі Олександра Лукашенка й інших винних у цьому злочині до відповідальності. А крім того, необхідно розслідувати й інші міжнародні злочини: злочини проти людяності, воєнні злочини, геноцид, — додала вона.
Міжнародна система
Міжнародна система миру й безпеки більше не спрацьовує в ситуації, коли постійний член Ради безпеки ООН може розпочати повномасштабну агресивну війну і систематично здійснювати воєнні злочини проти цивільного населення, щоб зламати опір і окупувати країну — і вся архітектура міжнародних конвенцій і міжнародних організацій не може зупинити цього, звертає увагу Олександра Матвійчук. І нині, каже вона, для багатьох країн усього світу приклад України засвідчує, що гарантії прав людини і особистої безпеки людей залежать не від міжнародного права й усталеного міжнародного порядку, а від того, чи пощастить жити в країні з потужним військовим потенціалом і/або ядерною зброєю.
І якщо з цією ситуацією не впоратися і міжнародний правопорядок не буде відновлений у найближчому майбутньому, це матиме тривалі негативні наслідки для розвитку всього світу, попереджає правозахисниця. Тому необхідно здійснити засадничу реформу системи забезпечення миру й безпеки. Вона має захищати людей від воєн і сваволі авторитарних режимів. І в центрі цієї нової системи мають стати права людини. Бо мир і права людини нерозривно пов’язані.
Проблема не в тому, каже Матвійчук, що за авторитарних режимів свобода обмежена до рівня тюремної камери — проблема в тому, що навіть у розвинених демократіях принципи Загальної декларації прав людини почали відверто ставити під сумнів. Люди почали сприймати права і свободи за щось самозрозуміле і стали діяти як споживачі демократії і прав людини, а не як носії цих цінностей. Тому вони готові обміняти ці права і свободи на вигоди, на обіцянки економічного добробуту, на ілюзію безпеки, на демонстрацію величі тощо.
Але, додає правозахисниця, права людини не можна забезпечити раз і назавжди. Цінності сучасної цивілізації необхідно захищати. І права людини мають бути не менш важливим чинником при ухваленні рішень, ніж економічні переваги чи безпека. І цей підхід вона закликає застосовувати і в зовнішній політиці.
Відбудова
Коли заходить мова про відбудову, в першу чергу говорять про відновлення зруйнованих будинків, доріг та інфраструктури. Це дійсно важливо. Але, каже Олександра Матвійчук, одним із пріоритетів процесу відбудови мають бути люди, на яких вплинула війна. Необхідні програми підтримки тих, хто пережив скоєні проти них злочини, які передбачали б механізми відшкодування в справах про втрачене майно, психологічну й медичну допомогу. Необхідні можливості, які підтримали б внутрішньо переміщених осіб і людей, які повертаються на понищені території. Потрібно втілити певні проєкти розвитку для місцевих громад, проєкти підтримки для українського бізнесу, що втратив майно й виробничі потужності внаслідок російської агресії. А ще треба звернути увагу на проблеми відновлення і захисту довкілля.
Тож відбудова не має обмежитися великим будівництвом — необхідно залучити органи місцевого самоврядування і громадянське суспільство до стадій і планування, і виконання, і фінансового контролю. На жаль, сьогодні це не так, зауважує правозахисниця. Відбудова має також передбачати відновлення демократії і зміцнення демократичних інституцій, які зазнали додаткових обмежень у галузі прав людини через безпекові вимоги під час воєнного стану.
Росія, хоче втягнути Україну в «російський світ» силою. Але ми, каже Матвійчук, повертаємося до Європи — український народ зробив цей вибір дев’ять років тому. Тим часом у час війни існує небезпека перетворися на дзеркальний відбиток противника і почати копіювати його методи. А перемогти в війні і самим перетворитися на Росію не має ніякого сенсу, наголошує вона.
Майбутнє
Олександра Матвійчук наголошує: якщо не можна покластися на юридичні інструменти, то все одно можна покластися на звичайних людей. Бо звичайні люди мають набагато більший вплив, ніж вони можуть уявити. І масова мобілізація звичайних людей у різних країнах світу може змінити світову історію швидше, ніж втручання ООН.
«Ми боремося за те, що не має національних кордонів, бо мир, правосуддя, відновлення, створення міжнародної системи, здатної захистити кожного, і можливість визначати власне майбутнє — це завдання зрозуміле для всіх людей, незалежно від їхнього громадянства, політичних поглядів, ідеології, соціального стану, релігії й так далі», — сказала правозахисниця. Демократичний світ, на її думку, йшов на поступки диктатурам надто довго.
Тож світ має підтримати Україну, яка відважно чинить опір російському імперіалізмові, каже вона. Світові потрібен успіх відбудови України в усезагальній боротьбі за свободу й демократію, бо нашому взаємно пов’язаному світі тільки розширення свободи зробить наш світ безпечнішим, переконана Олександра Матвійчук.
Автор: Сергій Драчук, журналіст