Потрібне правосуддя перехідного періоду
Як встановити істину і здійснити правосуддя в повоєнній Україні? Дослідження цього питання є нагальною справою, каже модераторка другої сесії конференції Наталія Ханенко-Фрізен, директорка Канадського інституту українських студій при Університеті Альберти, антропологиня і дослідниця фольклору. Для цього, каже вона, Україна долучається до міжнародно усталеної платформи правосуддя перехідного періоду. І ця платформа зараз дає можливість українським законодавцям і політикам впоратися з документуванням і судовим переслідуванням злочинів проти людяності в перебігу нинішньої війни Росії проти України.
Але для успіху правосуддя перехідного періоду воно має не перебувати під ідеологічним впливом еліт чи уряду. Для «видужання» постконфліктного суспільства правосуддя перехідного періоду має стати шаблоном для дій, для взаємодії з усім суспільством, каже дослідниця, — так, щоб пошуки істини, правосуддя й миру відбувалися в самому суспільстві, але при цьому покладалися на міжнародні інституції і платформи.
За словами Ханенко-Фрізен, успішне правосуддя перехідного періоду передбачає чотири головні складові. Управління верховного комісара ООН із прав людини визначає їх так: встановлення істини, здійснення правосуддя, відшкодування шкоди (репарації) і гарантії неповторення.
Тож як післявоєнна Україна має встановлювати істину, здійснювати правосуддя і досягати миру для себе?
Для уряду України одним із перших варіантів, як відповісти на таке запитання, є мирний план, «формула миру», який подав президент Володимир Зеленський, каже Антон Кориневич, посол із особливих доручень МЗС України, фахівець із міжнародного гуманітарного, кримінального й енергетичного права, представник України в Міжнародному суді в справі України проти Росії щодо звинувачень у геноциді; він також координує з українського боку створення спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України. Це план досягнення тривалого миру з 10 пунктів — а тривалого миру неможливо досягти без правосуддя, зокрема, без відповідальності. І один із цих пунктів, сьомий, якраз порушує питання відповідальності і правосуддя.
Як сказав Кориневич, Україна застосовує і національні, і міжнародні механізми в розслідуванні тяжких міжнародних злочинів і порушень прав людини, скоєних на території України. Але є дві важливі прогалини, які, за його словами, необхідно заповнити, щоб можна було сказати, що гарантована повна і всеосяжна відповідальність.
Це, по-перше, відповідальність за злочин агресії проти України — бо саме цей злочин у випадку України спричинив десятки тисяч воєнних злочинів і злочинів проти людяності, і якби він не був скоєний, то на території України не сталося б жодного воєнного злочину. Для встановлення такої відповідальності Україна пропонує створити спеціальний трибунал. А друга прогалина — це необхідність створення механізму відшкодування, що стосувався б репарацій і відшкодувань і фізичним, і юридичним особам, і державі за збитки, спричинені російською агресією, — а також створення реєстру завданих шкод, наголосив дипломат.
Досвід Боснії
Схожу ситуацію свого часу пережила Боснія і Герцеговина після закінчення Боснійської війни 1992—1995 років. І про цей досвід пригадав Хасан Хасанович, дослідник Меморіального центру в Сребрениці, де 1995 року сили боснійських сербів знищили понад 8 тисяч чоловіків і підлітків — бошняків (боснійців-мусульман); міжнародні суди визнали цей акт геноцидом. Він нагадав про злочини проти людяності, які масово коїли тоді проти бошняків створені Сербією війська боснійських сербів, і вважає, що це разюче схоже на те, що відбувається зараз під час російського вторгнення в Україну. Міжнародна спільнота тоді теж не запобігла агресивній війні в Боснії, яка сягнула своєї вершини геноцидом у Сребрениці в липні 1995 року, каже він.
Після завершення тієї війни її жертви шукали правосуддя в двох судах ООН у Гаазі: Міжнародному суді і Міжнародному кримінальному трибуналі в справах колишньої Югославії. У результаті найвищі військові і політичні керівники боснійських сербів були визнані винними в геноциді, злочинах проти людяності й інших злочинах проти міжнародного права, продовжив Хасанович. Але Сербія уникла відповідальності за агресію в Міжнародному суді — головне через помилкову і несправедливу політику Заходу, вважає представник Сребреницького меморіалу.
Документація злочинів важлива
І тоді жінки Сребрениці — вдови, матері чи сестри вбитих там — організувалися в спільній боротьбі за встановлення істини і здійснення правосуддя: від участі в судовому переслідуванні воєнних злочинців у Гаазі до публічних свідчень, акцій протесту, виступів у засобах інформації і громадських кампаній, інформування про масові поховання жертв, встановлення їхніх особистостей і врешті до створення нинішнього меморіалу в Сребрениці, який нині зберігає пам’ять про геноцид 1995 року.
Без такої активності жінок про геноцид у Сребрениці вже б забули, вважає Хасанович. І тепер, каже він, триває боротьба сребреницьких жінок проти забуття, історичного ревізіонізму, заперечення геноциду і за права потерпілих.
Марія Томак, керівниця офісу Кримської платформи при Представництві президента України в Автономній республіці Крим, правозахисниця і журналістка, співзасновниця Медійної ініціативи за права людини, зі свого боку, розповіла, як до переходу на початку 2022 року на нинішню посаду вона збирала свідчення й докази і документувала злочини, скоєні російськими і підтримуваними Росією силами з самого початку війни — з кінця лютого 2014 року. Йдеться про викрадення людей, тортури, позасудові вбивства, масові політичні переслідування, колонізацію, примусові переселення людей і так далі, сказала вона.
Усю цю інформацію вона й колеги-активісти передавали і до української національної правоохоронної системи, і міжнародним інституціям — таким, як Міжнародний кримінальний суд чи Європейський суд із прав людини. І, на думку Томак, право на встановлення істини як один із елементів правосуддя перехідного періоду було в центрі зусиль України — і неурядового сектору, і урядових установ.
А щодо своєї нинішньої роботи вона розповіла, що її офіс нині працює над кількома стратегіями майбутньої реінтеграції Криму після його деокупації, і ця робота йде за кількома напрямками. Один із них — це відновлення українських владних органів у Криму, і сюди входить ціла низка питань: наприклад, що робити з так званими «судовими рішеннями» окупаційних судів, із майновими правами, як бути з амністіями й люстраціями тощо.
Зокрема, за словами правозахисниці, через значно триваліший час окупації Росією Криму порівняно з іншими регіонами України до нього треба буде застосовувати спеціальні процедури для реінтеграції, тим більше що режим російської окупації півострова, який Росія намагалася анексувати, був відмінний від окупації частини сходу України, а також там відбувався процес колонізації.
Своїми думками поділилася й Вікторія Амеліна, українська письменниця і правозахисниця, яка з минулого року веде дослідження воєнних злочинів на визволених від російської окупації територіях України. За її словами, потреба в верховенстві права в Україні неймовірна.
А щодо правосуддя перехідного періоду і його чотирьох складових вона вважає, що з першою з них, встановленням істини, Україна перебуває в доброму стані: здійснюються безпрецедентні зусилля для документування воєнних злочинів в Україні. Щодо другої складової, здійснення правосуддя, Амеліна підтримала слова Кориневича про необхідність заснування міжнародного трибуналу в справі злочину агресії — це, за її словами, абсолютно необхідно.
Але, на її думку, найскладнішим буде втілення четвертої складової правосуддя перехідного періоду — гарантії неповторення. Як каже Амеліна, після російсько-української війни це буде найважливішим питанням і водночас найбільшим викликом. І тут вона наголосила на необхідності вступу України до НАТО після перемоги — це, вважає вона, єдиний шлях, як забезпечити неповторення російського нападу.
«Битва за пам’ять»
Україна вже якийсь час залучена у «війну пам’яті», відновлюючи свою історичну пам’ять на тлі агресивної російської пропаганди — модераторка Наталія Ханенко-Фрізен тут як приклад згадала про таке відновлення пам’яті про Голодомор за президентства Віктора Ющенка. Які ж мали б за нинішньої ситуації бути пріоритети України в цій невпинній «битві за пам’ять» після війни? І як це вдалося — чи не вдалося — втілити суспільству Боснії, запитала вона Хасана Хасановича.
А для бошняків найбільшим об’єктом збереження національної пам’яті є вже згаданий Меморіал і кладовище жертв геноциду 1995 року в Сребрениці — Поточарі, в якому дослідник і працює. І, за його словами, центр продовжує розвиватися і зростати, за аналізом ДНК ідентифіковано і перепоховано там уже понад шість з половиною тисяч жертв.
І один із головних проєктів музею — проєкт усної історії: там зібрали понад 450 інтерв’ю, і над їхнім розшифруванням, перекладами іншими мовами, обробкою відеозаписів працює ціла команда. «Ми віримо, що ці інтерв’ю є надбанням усього світу і матимуть великий вплив на збереження пам’яті про геноцид», — наголосив Хасанович.
Вікторія Амеліна, зі свого боку, каже, що українські дослідники «зібрали всі елементи складанки, і тепер лишається скласти їх докупи» й побачити повну картину злочинів, скоєних у перебігу війни Росії проти України. Кількість цих злочинів, каже вона, настільки величезна, що з нею не впорається й найкраща правоохоронна система світу.
За її словами, протягом десятиліть Україна була такою собі великою «білою плямою» на мапі Європи — а тим часом, заради безпеки Європи, вона має з’явитися на «ментальній мапі» кожного європейця.
Крим пов’язаний із Україною — не з Росією
Україна зараз проходить процес перегляду свого минулого, зокрема колоніального минулого, що пов’язане з Російською імперією, каже Марія Томак. Але цього не відбувається в окупованому Росією Криму. Тому, за її словами, після деокупації Криму там доведеться зустрітися з цією гуманітарною трагедією.
Як каже керівниця офісу Кримської платформи, там готуються до цього, як можуть: працюють над політикою реінтеграції, над питаннями гуманітарної сфери, а ще над тим, що експерти називають «когнітивною деокупацією» Криму, і вона стане одним із найскладніших питань у процесі реінтеграції.
За словами Томак, у світі є чимало страхів, пов’язаних із Кримом, і за ними стоїть нерозуміння того, що таке Крим. Півострів досі живе в тіні Російської імперії, каже вона, і в створеній Росією міфології про славу Росії часів Другої світової війни. І, на жаль, і на Заході є «розумники», які іноді потрапляють у пастку цього наративу й тому виступають за те, щоб не надавати Україні озброєння, які допомогли б визволити Крим.
І тому, наголошує правозахисниця, для України вкрай важливо встановити історичну правду про те, чим насправді є Крим. Зокрема й про те, що Кримський півострів тісно пов’язаний із материковою Україною — історично, культурно, але й економічно й через торгівлю — вже століттями, бо має природний зв’язок із материком; натомість Крим і Росія не пов’язані взагалі ніяк. А про це забуває багато хто і вважає Крим пов’язаним із Росією — ні, це не так, наголошує Томак, а з Україною він пов’язаний природним чином.
Особливості українського правосуддя перехідного періоду
А Антон Кориневич, який від України опікується створенням спеціального міжнародного трибуналу в справі агресії проти України, що був би спрямований конкретно проти представників політичного і військового керівництва Росії, висловив думку, що робота такого трибуналу може стати великим кроком уперед для російського суспільства — так само, як свого часу Нюрнберзький трибунал став справжнім подарунком для суспільства німецького, — щоб перегорнути сторінку історії і почати нову.
Але питання в тому, чи захоче російське суспільство зробити цей крок — та це вже питання до російського суспільства, зауважив Кориневич. Але він упевнений, що юридична відповідальність для Росії має настати неминуче.
Україна має позбутися всього, що поєднує її з Росією — ідеологічно, цивілізаційно, — як і всього, що поєднує її з Радянським Союзом — із цивілізаційного, культурного, ідеологічного погляду, додав дипломат. Україна є частиною європейської цивілізації, європейського вибору, а там, на сході від неї, нічого доброго немає, наголосив він.
А ще, звернув увагу Кориневич, правосуддя перехідного періоду в Україні має дуже специфічну рису, про яку не треба забувати: в Україні це не є внутрішнім питанням, бо в Україні немає і не було внутрішнього конфлікту — є російська агресія, є міжнародний збройний конфлікт. Тож у випадку України правосуддя перехідного періоду як концепцію, як набір інструментів доведеться застосовувати до міжнародного збройного конфлікту. І це стане викликом і для самої концепції правосуддя перехідного періоду, бо історично і традиційно його пов’язують із неміжнародними чи внутрішніми збройними конфліктами, додав дипломат.
Як довести злочини й судити російських чільників?
Відповідаючи на запитання з аудиторії, Антон Кориневич також іще раз звернувся до необхідності суду в справі російської агресії проти України. Існує можливість, що розуміння незаконності і злочинності всіх дій еліти Росії дійде до розуміння її громадян, сказав він. Але спершу Україні треба перемогти в війні, а потім виграти й юридичну битву.
Бо одна річ, зауважив він, коли ми говоримо, що Путін злочинець чи міністр оборони Росії Сергій Шойгу злочинець, хоча це загальнозрозуміло і є повною правдою, — але це політична, громадянська оцінка. Україні ж потрібні судові вердикти і вироки — бо коли будуть вердикти й вироки, буде й юридична кваліфікація тих осіб і їхньої поведінки як злочинної, як злочину, щоб стало відомо, що не тільки суд сумління і суд цивілізації називає цих людей таким чином, а й законний судовий орган, заснований із міжнародною підтримкою, теж вважає так само. І це, на думку дипломата, було б визначальним моментом для багатьох зусиль України — наприклад, для конфіскації активів і так далі.
І, як юристові-міжнароднику, Антонові Кориневичу дісталося ще одне запитання слухачів: чи можливо притягнути до відповідальності найвище керівництво Росії з юридичного погляду — наприклад, у США чи в міжнародній юридичній системі? За словами фахівця, відповідей може бути багато, залежно від способу притягнення їх до відповідальності чи від суду, який їх судитиме.
За воєнні злочини чи злочини проти людяності може судити Міжнародний кримінальний суд — але його процесуальні правила не дозволяють судити заочно, якщо підсудний не перебуває в суді в Гаазі. Національний суд, наприклад, в Україні, може притягати до відповідальності російських солдатів чи офіцерів, скажімо, за воєнні злочини чи геноцид, і це можна робити заочно — багато національних юрисдикцій, хоч далеко не всі, дозволяють таку можливість.
А от щодо злочину агресії і майбутнього спеціального трибуналу, над створенням якого працює і на яке сподівається Кориневич, це теж, каже він, буде залежати від моделі, яка буде обрана для цього суду, і від правил, які запишуть у його статутні документи — чи дозволять вони заочні процеси.
Але важливо, додав фахівець, що розслідування буде можливе в будь-якому разі в усіх юрисдикціях і без присутності особи. Винесення обвинувачення й ордер на арешт теж можливі без присутності особи в більшості міжнародних судів і трибуналів та національних судів — а це теж буде важливим кроком до здійснення правосуддя.
Як Україна має готуватися до реінтеграції Криму
Як Україна має готуватися до реінтеграції Криму, зокрема, вирішувати питання мови, автономії, громадянства, колаборантства тощо? На це запитання взялася відповідати Марія Томак, яка назвала його складним. За її словами, повної відповіді на нього на цей час іще немає.
Кримська платформа, каже вона, нині співпрацює з колегами з урядових інституцій, депутатами українського парламенту, експертами над тим, щоб оформити відповіді на ці питання. Зокрема, щодо громадянства є розуміння, що громадяни Росії, які незаконно прибули до Криму після 2014 року, муситимуть залишити півострів після його деокупації.
За її словами, щодо інших питань зараз розробляються концепції, що потім мають бути втілені в законопроєкти, які буде розглядати парламент. Зокрема, питання статусу Криму можна вирішувати тільки через зміни до Конституції, які неможливі під час дії воєнного стану, що буде діяти до кінця війни — тому це питання нині вирішити неможливо. Але, каже правозахисниця, в українському суспільстві існує консенсус, що там після деокупації не має бути російських військових баз.
Надалі ж конкретний статус іще є предметом обговорення, але вже ясно, що він має взяти до уваги наявність у Криму корінного народу кримських татар. Зокрема, вже зараз, поки немає можливості говорити про зміни до Конституції, в Кримській платформі працюють над законопроєктом про статус кримськотатарського народу, який передбачає розширення прав цього народу і гарантії йому як корінному народові України.
Адже кримські татари є частиною української політичної нації, вони підтримують українське суспільство, українські продемократичні і проєвропейські політичні сили протягом усього часу незалежності України, і ще й раніше: кримськотатарські правозахисники і дисиденти були на боці українських дисидентів у їхній боротьбі проти Кремля ще до незалежності, — а в нинішній війні Росії проти України, наголосила Томак, чимало кримських татар воює в складі української армії.
Автор: Сергій Драчук, журналіст