Боснійська війна тривала чотири роки між Сербією і Чорногорією з одного боку, Республікою Боснія і Герцеговина з другого та Хорватією з третього. За різними оцінками, під час цієї війни загинули близько 90 тисяч людей, а 1,8 мільйона були переміщені. Конфлікт розгорівся внаслідок розпаду Югославії, зокрема, через територіальні претензії її країн-учасників. Члени Югославії почали проголошувати незалежність, тоді як Сербія хотіла зберегти старий устрій.
Одна з найжорстокіших сторінок цієї війни — облога Сараєва, столиці Боснії і Герцеговини.
Український читач отримав змогу ознайомитися з деталями облоги у 2017 році, коли вийшов український переклад книги Озрена Кебо “Сараєво для початківців”. Після повномасштабного вторгнення Росії до України ця книга набула особливої популярності і в книгарнях її не знайти. Кебо детально описує будні оточеного міста, яке жило без електрики, їжі, тепла. З обстрілами та втратами.
Сараєвці гинули вдома — від осколків і вибухових хвиль. У черзі по воду. На центральних вулицях, мостах. Діти — на дитячих майданчиках. За час війни снайпери поранили в Сараєві 1030 і вбили 225 осіб, 60 з яких були дітьми. Люди мусили не йти, а бігти містом – менша вірогідність бути застреленим.
Хоч Боснійська війна і війна Росії проти України непорівнювані, читаючи про Сараєво, знаходимо багато близького для себе. Під час зустрічей у Zoom з героями цього тексту ми почуваємося наче давні знайомі.
Боснійська війна завершилася внаслідок підписання Дейтонських угод. Боснія і Герцеговина залишалася єдиною державою, що складається з двох суб'єктів: Мусульмано-Хорватської Федерації та Республіки Сербської з єдиними федеральними інститутами влади. Угоди фактично узаконили сепаратистське прагнення сербів утворити власну псевдодержаву. І нині в Боснії і Герцеговині в кожного свої правила і власні історії.
Дні та місця пам'яті
Боснійська війна офіційно почалася 6 квітня 1992 року. Щороку цього дня в Боснії і Герцеговині згадують загиблих.
Основні вшанування відбуваються у Великому парку та на "Алеї снайперів" у Сараєві – це неофіційна назва бульвару Дракона з Боснії (Ulica Zmaja od Bosne), що перебував під перехресним вогнем зі снайперських позицій і отримав славу вкрай небезпечної локації.
Адміністрація Сараєва вшановує пам'ять загиблих тут людей, виставляючи 11541 стілець, що символізують жертв війни.
Військових вшановують переважно на кладовищах – меморіальними пам'ятниками чи обелісками. У школах та університетах, де вчилися загиблі під час облоги, встановлюють металеві меморіальні дошки з їхніми іменами.
Фуад Авдагич, проєктний координатор Молодіжної ініціативи за права людини в Боснії і Герцеговині, каже, що наратив про війну в країні залежить від національності, міста чи навіть містечка.
“Якщо говорити про Сараєво, у нас досі немає одного меморіалу, присвяченого всім жертвам облоги. Також роками ми говоримо про будівництво музею. Сподіваюся, це станеться в майбутньому”, – каже Фуад.
Сараєвські троянди
Найкривавіші обстріли в Сараєві відбулися двічі на ринку Маркале. Перший стався в суботу, 5 лютого 1994 року о 12:37. Була незвичайно тепла для зими погода. Снаряд розірвався серед натовпу. Загинули 68 осіб, понад 200 зазнали поранень. 28 серпня 1995 року там пролунав другий вибух: 43 загиблих і 81 поранений.
На ринку встановили пам'ятні таблички, а самі місця, де полягло багато людей, називають “місцями страждань”. Їх легко впізнати за вирвами, що формою схожі на квітку, – це так звані сараєвські троянди: після війни їх почали заповнювати червоною фарбою, що символізує кров невинних мирних жителів.
Міністерство у справах ветеранів кантону Сараєво ухвалило, що троянду залишають у місцях, де загинуло принаймні троє людей.
Спочатку в місті було близько 100 троянд. Частина з них була знищена через, наприклад, ремонт дороги, а частина не відповідала заданим критеріям. У 2007 році міністерство визначило 50 місць загибелі щонайменше трьох мирних жителів. У “місцях страждань”, де вже немає оригінальних вирв від вибухів снарядів, міністерство планує зробити копії, які в майбутньому можна буде переносити під час дорожніх робіт.
Фуад Авдагич каже, що тепер важко сказати, хто першим почав їх створювати. Долучалися місцеві та закордонні митці, активісти. Молодіжна ініціатива за права людини також відновлювала “квіти”.
Непомічені місця страждань
Ініціатива “Непомічені місця страждань” — це неформальна група активістів, яка за підтримки Центру ненасильницьких дій, починаючи з 2015-го, відзначила понад 80 місць страждань.
Вони не позначені з різних причин. Умовно, це може бути місце у Федерації Боснія, де відбувалися допити сербів, або навпаки – територія Республіки Сербської, де знущалися з боснійців.
Під час 17 виїзду у 2021 році активісти відзначили готель "Treskavica" в частині Трново, яка належить Республіці Сербській. У 1992 році боснійська армія тримала там в ув’язненні сербів. А проте, це місце досі не було позначене.
“Цей активізм має на меті вивчити наше спільне минуле, висвітливши втрату життя і страждання, а також пропагувати антивоєнний наратив, щоб гарантувати, що такі звірства ніколи не повторяться”, — йдеться на сайті організації.
Часто під час позначення таких місць виникають конфлікти з місцевим населенням. Іноді справа доходить до поліції або бійок. Як розповідають самі активісти, кожен їхній виїзд починається з хвилювання, підвищення адреналіну, ейфорії, але також почуття гордості за те, що не піддаєшся страху і робиш щось гідне похвали.
Цвинтар на стадіоні
Ніхад Крешевлякович — боснійський історик, продюсер, сценарист і директор Сараєвського військового театру. На початку облоги Сараєва мав 19 років, а його батько Мухамед Крешевлякович був мером міста.
Ніхад згадує – під час війни загиблих ховали на старих закритих кладовищах, наприклад, біля мечетей, бо до звичайних не було доступу. Могили часто з'являлися просто у садах чи в парках.
Збереженням пам’яті, зокрема, облаштуванням кладовищ, займається Меморіальний фонд Сараєва. Він опікується трьома точками: Меморіальним комплексом Ковачі в Старому місті, Меморіальним комплексом Тунель D-B на Бутмирі та військовою мечеттю на горі Ігман.
Меморіальний комплекс Ковачі — це кладовище і меморіальні споруди всередині нього. Поховання тут облаштували на допоміжному футбольному полі стадіону “Кошево” (стадіон Асіма Ферхатовича Хасе), коли тривала облога міста. Цей стадіон був головним під час Олімпійських ігор 1984 року в Сараєві. Кладовище спочатку було тимчасовим, а потім стало постійним.
Тут поховано понад 2000 жертв облоги Сараєва. Після війни ховали й далі. За проєктом архітектора Ахмеда Джувича на кладовищі споруджено обеліск. Цвинтар розташований на вулиці Патріотичної ліги.
Влада міста встановила пам’ятники, вони однакові — невеликі обеліски з білого каменю. Після війни тут не проводили ексгумації. Перепоховання робили тільки ті, хто хотів перенести близьку людину в інше місце.
Меморіальний комплекс Тунель D-B на Бутмирі — це тунель, викопаний 1993 року. Він з'єднав місто з приміським селищем Бутмир, вільною територією біля підніжжя гори Ігман. До його відкриття єдиним способом покинути Сараєво був перебігти злітно-посадкову смугу аеропорту в Бутмирі, через що було багато вбитих і поранених.
Також тунель використовували для постачання боєприпасів оборонцям міста, для проходу державних і військових посадовців. За неповні два роки його експлуатації зафіксовано близько двох мільйонів проходів. Зараз це туристичний об'єкт.
Військова мечеть на горі Ігман — дерев'яна споруда, яку звели протягом 1992-1993 років ізольовані на плато солдати Армії Республіки Боснія і Герцеговина: вони не мали місця для молитви, тож почали будівництво.
Збереження пам'яті в культурі
Під час облоги Сараєва у 1992 році з'явився Сараєвський військовий театр (SARTR). Навколо нього об'єдналися митці з трьох професійних театрів міста.
В оточеному Сараєві відбувався Міжнародний театральний фестиваль MESS, заснований ще в 1960 році під назвою "Фестиваль малих і експериментальних сцен Югославії". Після розпаду Югославії він продовжив роботу в Сараєві, в тому числі під час облоги – на нього приїжджали американська письменниця Сьюзен Зонтаг і засновник радикального політичного Театру хліба та ляльок Пітер Шуман.
Ніхад Крешевлякович у той час працював у театрі і розповідає, що культурне життя було дуже насиченим. За роки війни в театрі показали понад 56 прем'єр, і більшість не про війну. Зали були повні, вистави проходили не в укриттях, а просто на сцені, вдень, щоб було хоч трохи світла.
“Під час облоги люди з'ясували, що культура — це спосіб втечі від реальності і можливість залишатися нормальним у ненормальних умовах. Щоразу, коли хтось вирішував піти до театру на виставу, він знав, що ризикує бути вбитим по дорозі”, – каже Ніхад.
Після завершення війни, у 1996 році, в театрі започаткували програму "Memory Module". Її ідея в роботі з минулим на основі художнього вираження. Програму реалізують у напрямках літератури, кіно і театру, образотворчого мистецтва, фотографії, нових медіа щороку з 6 квітня по 9 травня. Митці намагаються осмислити можливість існування технологічного прогресу та розвитку одночасно з руйнуваннями та геноцидом.
“Якщо у вас немає драми, то вам важко дослідити мистецтво. Тому, на жаль, одна позитивна річ із всієї цієї трагічної ситуації — ти отримуєш багато матеріалу, який можна використати в різних мистецьких формах”, — каже Ніхад Крешевлякович.
Зараз він очолює Сараєвський військовий театр, який не лише зберігає пам’ять про період війни, але й прагне утверджувати універсальні цінності: різноманітність, антифашизм, мир, активізм, інтернаціоналізацію, співчуття до всіх, хто страждає від несправедливості цього світу. Його вистави стосуються різних військових конфліктів світу, не лише Боснії та Герцеговини.
“Головний сенс пам'яті полягає в тому, що це дає нам зрозуміти себе і робити так, щоб ніколи не уподібнюватися своєму ворогу, а також намагатися зберегти людську гідність”, — каже Крешевлякович.
Він зазначає, що часто агресію проявляє той, до кого її застосовували раніше. Відповідно, потрібно дбати про те, щоб країна, яка постраждала від війни, не захотіла в майбутньому її повторити. Крешевлякович намагається працювати над цим через мистецтво.
Асоціація батьків убитих дітей
11-річна Ірма загинула 20 березня 1993 року. Той день здавався спокійним, і після кількох діб у підвалі дівчинці дозволили вийти на вулицю погратися з іншими дітьми. Раптом біля під'їзду розірвалася граната, яка смертельно поранила її.
Батько Ірми, Фікрет Грабовіца, очолює Асоціацію батьків убитих дітей під час облоги Сараєва.
Ідея цієї організації з'явилася у 2005 році, а офіційно заснована вона у 2007-му.
“У перші роки просто не було енергії та хоробрості, щоб створити подібний проєкт. Бо немає більшого болю, ніж втратити дитину. Просто ніхто не брався зібрати батьків”, — розповідає Грабовіца.
За ініціативи Асоціації у Великому парку Сараєва встановлено пам'ятник загиблим дітям. Перша частина, яку відкрили у 2009-му, — це скляна скульптура з двох фрагментів у фонтані. Вона символізує вежу чи піраміду, яку діти зазвичай роблять з піску.
Друга з'явилася за рік після того. Це кілька колон, на яких викарбувані імена загиблих дітей.
Батьки встановили пам'ятні таблички у 32 місцях міста, де було вбито трьох чи більше дітей. Щороку тут проводять поминальні заходи, приносять квіти. Головна подія для Асоціації – 5 травня, коли всі зустрічаються у Великому парку.
Грабовіца каже, що ініціатива збереження національної пам'яті в Сараєві належить скоріше громадськості, ніж державі.
“Звичайно, було б добре, якби держава цим опікувалася, але в Боснії три народи мають кожен свою правду і тримаються за неї. Тому на державному рівні немає злагоди, громаді доводиться брати ініціативу у свої руки. На державному рівні Різанина у Сребрениці визнана геноцидом, а менші трагедії вшановують лише на рівні громад”. – каже Фікрет Грабовіца.
За словами Грабовіци, у шкільній програмі Республіки Сербської замовчують злочини, вчинені під час війни. Ця тема також не надто детально висвітлюється і в освіті Федерації.
“Тому наша організація на зборах і вшануваннях наполягає на участі дітей із середніх шкіл. Діти мають знати про те, що відбувалося. Не заради ненависті чи помсти, а щоб знати, як це було. Бо війна досі триває на політичному рівні. Діти мають знати, в якій країні вони живуть і чого можуть очікувати”, – каже Грабовіца.
Батьки часто зустрічаються для взаємопідтримки, хоча для багатьох це досі занадто складно.
“Усі вони душевно поранені, і для багатьох важко приходити на зібрання”, — розповідає Грабовіца.
Ще один спосіб ушанування, з яким працюють батьки — створення Білої кімнати в Історичному музеї Сараєва. Тут будуть дитячі речі: іграшки, одяг, поробки, листи, які діти створювали під час війни. Сама кімната оформлена так, наче дитина щойно в ній гралася, але раптом вийшла і не повернулася: розстелене ліжко, розкидані іграшки.
Ймовірно, що її відкриють 5 травня 2023 року.
Музей воєнного дитинства
Із темою дітей під час війни працює також Музей воєнного дитинства, який відкрився 2017-го в Сараєві. Єдина різниця — Музей розповідає про досвід дітей, що вижили, а Біла кімната — про загиблих.
Засновник Музею Ясмінко Галілович сім років збирав спогади людей, які під час Боснійської війни були дітьми. Він працював над книгою і в певний момент зрозумів, що має зробити щось більше.
“Коли я збирав матеріали для книги, люди почали ділитися зі мною пам’ятними речами. Це могли бути щоденники, малюнки, іграшки чи одяг. Я почав думати, що можна було б створити? Що в довгостроковій перспективі може розповідати ці історії? Втратити їх — це втратити частину нас”, – каже Ясмінко Галілович.
Ясмінко говорить “нас”, бо є учасником цієї історії. Народився в Сараєві 1987 року. На початок війни мав чотири. Його родина також пережила облогу міста.
“У мене великий досвід життя без електрики, тому я розумію, що ви зараз переживаєте”, — каже Ясмінко. Під час облоги Сараєва світла не було більш ніж три роки. Зрідка воно з’являлося на тиждень-два, а потім місто знову поринало в темряву.
Музей дитинства виріс із проєкту про Боснійську війну до міжнародної організації. Архів щодня розширюється і наразі налічує понад 5000 об'єктів з 16 різних війн, починаючи від Другої світової до найновіших активних конфліктних районів. Окрім особистих предметів та історій, в архіві також є фільми, відео та аудіо. Наразі записано понад 300 годин свідчень.
“Те, що почалося як дуже маленька ініціатива боснійської пам'яті, зараз переросло нашу країну і стало міжнародною платформою для всіх, щоб ділитися подібним досвідом”, – зазначає Ясмінко Галілович.
За словами засновника Музею, в Боснії є багато важливих дат війни, якими часто зловживають місцеві політики, використовуючи вшанування для власного піару. Йому ж у збереженні національної пам'яті важливі музеї, мистецтво, пам’ятники, а головне – дослідження.
“Я думаю, що наукові установи – університети або науково-дослідні інститути – повинні відігравати критичну, найважливішу роль. Тому що пам'ять повинна базуватися на фактах. Під час кожної війни є багато речей, які публікуються вже після її закінчення. Деякі з цих речей реальні, а деякі не підтверджені дослідженнями. І я вважаю, що дуже важливо вивчити всі факти після конфлікту”, – каже Ясмінко Галілович.
Директор музею погоджується, що важливу роль у збереженні пам'яті в країні відіграють неурядові організації. Однак вони мають обмежені можливості, бо, наприклад, публічний простір організовують держава та місцева влада. Так само і шкільні програми.
Музей воєнного дитинства працює також з дітьми і щороку розповідає про війну та мир понад 5 тисячам дітей. Але їхні можливості — це 2,5 години на рік на кожну дитину, тоді як держава має доступ до школярів 100 днів на рік.
“На жаль, у Боснії пам'ять усе ще використовується в основному для поділу людей і для поширення між ними страху і ненависті. І це триває вже 27 років після війни. Від цього немає добра нікому, крім політиків, які отримують користь від цієї атмосфери страху та розбіжностей. Це ставить їх у становище рятівників їхніх етнічних груп”, – каже Ясмінко Галілович.
Програми миробудування від музею розраховані на дітей від 11 років і до студентів. Музей воєнного дитинства показує різний досвід життя під час війни, і таким чином стають очевидними всі переваги життя в мирі. Дітям доносять ідею того, що мир залежить не лише від керівників держави, а й від кожного громадянина, в тому числі від дітей.
Пам'ять — це також про справедливість
Влітку 2021 року в Києві відкрився підрозділ Музею воєнного дитинства. Його директорка Світлана Осіпчук відзначає, що історії та експонати українських виставок часто належать дітям, які досі живуть у зоні бойових дій або нещодавно виїхали. Натомість між війною в Боснії та Герцеговині та створенням Музею воєнного дитинства в Сараєві була певна часова відстань. Це впливає на пам'ять людей, спосіб опрацювання спогадів.
Світлана Осіпчук наголошує, що після війни суспільство має провести дискусії та виробити багаторівневу інклюзивну пам’ять. Водночас держава має будувати національну пам’ять з урахуванням різних ініціатив і бути в діалозі між усіма частинами суспільства.
“Україна на момент початку війни і під час неї завдяки громадському сектору і деяким зусиллям на рівні держави змогла зробити пам’ять інклюзивною, враховуючи різний воєнний досвід різних людей, дітей. Ці досвіди мають бути видимі, враховані і включені в наш спосіб розповідання про війну”, – каже Світлана Осіпчук.
На думку Осіпчук, у питаннях меморіалізації важливе різноманіття громадських інституцій. Коли пам’ять монополізується державою, як, наприклад, у Росії, це ненормально.
Дослідниця також говорить про важливість справедливості в питаннях розслідування воєнних злочинів. Наслідки Боснійської війни тривають досі, адже закатованих продовжують знаходити. Відповідно, їхні родини до цього часу не мали навіть надії на цю справедливість.
“У нас ситуація може бути і схожою, і відмінною. Бо коли Україна звільняє тимчасово окуповані території, ми швидше віднаходимо загиблих, масові поховання. З іншого боку, для когось цей процес також може бути дуже довгим. Близькі мають здобути цю справедливість. Люди хочуть отримати відчуття того, що їхня історія почута, а справедливість отримана або може бути отримана”, — каже Осіпчук.
Зважаючи на всі розбіжності та взаємне нерозуміння, що є нині в Боснії та Герцеговині, складно говорити про те, що Україна може взяти з традицій тутешньої національної пам'яті. Але принаймні деяких помилок ми вже точно уникнули — робота над збереженням пам'яті вже почалася. Україні в деякому сенсі простіше. По-перше, тут не замовчуватимуть злочини росіян, оскільки агресор у цій війні зрозумілий для кожного. По-друге, все, що відбувається, документується журналістами, волонтерами, самими військовими або ж супутниковими знімками тут і зараз. Нам є що показати в суді.
Покарання за воєнні злочини
Рада Безпеки ООН створила Міжнародний кримінальний трибунал щодо колишньої Югославії, який працював із 1993-го до 2017 року. Вироки винесли колишнім лідерам боснійських сербів Радовану Караджичу та генералу Ратку Младичу, яких засудили за геноцид проти восьми тисяч чоловіків і хлопчиків боснійсько-мусульманського походження. За час роботи трибуналу були висунуті звинувачення щодо 161 особи, 90 з них засуджено.
Однак трибунал не зміг покарати всіх винних, а на локальному рівні справа до суду взагалі не дійшла.
“Прокуратура Боснії та Герцеговини не відкрила жодної справи щодо злочинів у Сараєві. На трибуналі було покарано головних винуватців, у тому числі тих, хто дожив до вироку. Вони були покарані, зокрема, за злочини в Сараєві. Наша асоціація намагається якось на це вплинути, але не може. Взагалі не можу зрозуміти, чому так відбувається, це трагічно”, — розповідає Фікрет Грабовіца.
Багато боснійців воліють не говорити про те, що сталося під час війни. Люди уникають цієї теми хоча б тому, що часто після трагедії кривдник і жертва продовжують співіснувати в одному просторі. Минуло лише 30 років, а це означає, що значна частина учасників цієї війни живі і пам'ятають, що і як відбувалося. Більшість воліє жити в мовчанні часто тому, що переймається питаннями фізичного виживання, а не збереженням пам'яті.
“Жодна зі сторін не визнала, що вона щось зробила не так. Хоча кожен чинив злочини”, — каже експертка-балканістка Марія Гелетій, яка багато років вивчає цей регіон.
За словами Марії Гелетій, до війни серби, хорвати та боснійці всередині країни переважно не мали проблем у спілкуванні. Вони родичалися, одружувалися, були кумами. Але війна призвела до того, що люди почали вбивати тих, з ким ще вчора сиділи за одним столом. Після завершення бойових дій не відбулося примирення, тому і в питаннях національної пам'яті тут немає єдності.
На думку Марії Гелетій, найголовніше, що може взяти для себе Україна з досвіду Боснії та Герцеговини — це притягнення винних у воєнних злочинах до відповідальності.
“Притягнення до відповідальності вищих чинів Росії — це крок, який має бути здійснений. Інше питання – як це зробити і як має працювати міжнародний трибунал. Важливо вже починати ці процеси і, крім збору доказів, вже деякі справи розглядати в суді. Не обов'язково топлідерів, а, наприклад, злочини російських солдатів”, – каже дослідниця.
Експертка також відзначає, що слід визначитися з тим, як взаємодіяти з людьми на звільнених територіях, які не хочуть жити в Україні. На її думку, ситуація в Боснії та Герцеговині досі напружена, бо велика частина людей не підтримують загальний вектор розвитку держави. Усе це загострюється зовнішнім впливом, бо, наприклад, Сербія не полишила своїх імперських амбіцій.
Активіст Фуад Авдагич у розмові зазначив, що в результаті Дейтонських угод ніхто не виграв, але всі програли. Конституція утвердила три різні наративи, що живуть всередині однієї країни і часто пропагують ненависть одне до одного.
“Це те, що я бажаю, аби ніколи не трапилося в Україні”, – говорить Фуад.
Текст підготовлено платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для LB.ua. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових і цивільних жертв.