У 1990-х Соціалістична Федеративна Республіка Югославія почала розвалюватися. Народи, які населяли штучно створену державу, один за одним проголошувати про свою незалежність. У червні 1991 року від Югославії вирішили відокремитися хорвати та словенці. Але серби, які вважали себе панівною нацією і не хотіли втрачати ні вплив, ні території, вирішили зберегти Югославію збройним шляхом.
“Хорватська боротьба за незалежність і збереження національної ідентичності вступили в конфлікт з югославською імперською ідеєю, яка потім трансформувалася в сербську імперську ідею, – каже Наталія Іщенко, міжнародна оглядачка та експертка з медійних маніпуляцій. – Офіційною національною політикою Югославії було заперечення існування хорватів, словенців та інших народів, які населяли республіку. Вважалося, що існує лише один народ – югославський, і все”.
Протидіяти незалежності Хорватії серби вирішили шляхом розпалювання сепаратистських настроїв. На хорватських територіях, де компактно проживало сербське населення, проголосили сепаратистське утворення – Сербську Країну. У той час у Белграді влада Югославії заявила, що прагнення хорватів до незалежності – це ніщо інше, як відродження фашизму.
“Війна Хорватії за незалежність і війна Росії проти України надзвичайно подібні. Серби в 1990-х, як росіяни зараз, наполягали, що хорвати – це фашисти. Сербська православна церква почала кампанію на захист “істинно православної віри”, заперечуючи право хорватів молитися в католицьких церквах. Серби в Белграді оголосили, що будуть захищати права своїх сербських братів у Хорватії. За своєю суттю Сербська Країна була тим самим, що й самопроголошені “ДНР” і “ЛНР”, – каже Наталія Іщенко.
“Ми сиділи й молилися, а над головою йшов дощ зі снарядів”
25 серпня 1991 року для семирічного Маріо Шімка почалося з артилерійської канонади, яка не стихала впродовж наступних трьох місяців. Серби взяли в облогу його рідний Вуковар – щодня на місто падало від 9 до 12 тисяч снарядів. Вуковар перетворився на суцільну руїну. Сили сторін були геть нерівні – дві тисячі хорватських нацгвардійців і добровольців, озброєних переважно стрілецькою зброєю, протистояли 40 тисячам сербів, які мали артилерію, танки та літаки. Увесь цей час, коли за місто точилися запеклі бої, маленький Маріо разом з мамою безвилазно жили в бетонному бункері.
“Дядько Йосип кожні два дні приходив з передової і приносив нам трішки хліба і паштету. У нас було дуже мало води, сусідка тримала курочок, але одного разу вона пішла їх погодувати і її пострілом у голову вбив сербський снайпер. Сусід Маріо, який воював з дядьком Йосипом, теж загинув, його мати з горя зійшла з розуму. Ми весь час сиділи і молилися, перебираючи вервицю, а над головою йшов дощ зі снарядів”, – розповідає Маріо Шімко.
Перо Мальдіні, професору політичних наук університету Дубровника, на початку війни було 28 років. Його рідне місто разом з Вуковаром найбільше постраждало від ударів сербської авіації та артилерії.
“Я одружився, в мене народилася дочка, я купив квартиру, готувався до захисту дисертації. Я був молодий, у мене були розправлені крила і весь світ лежав переді мною. Але за один день я втратив все, що мав, і був вимушений стати біженцем у рідному місті, втікаючи з родиною до батьків. Усе, що в нас залишилося – одяг, який був на нас на момент втечі”, – каже Перо Мальдіні, котрий 1991 року мешкав у Дубровнику.
Серби на повну використовували все доступне озброєння, яке залишилося на величезних складах югославської армії. У той час хорвати відчайдушно намагалися захистити себе й обійти збройне ембарго, яке ООН наклала на країни, що воювали. Вони скуповували зброю по всьому світу, контрабандою переправляючи її до Хорватії. Героїчний опір захисників Вуковара дозволив хорватам виграти час, необхідний для переозброєння. Але 18 листопада місто впало.
“Перестали вити сирени повітряної тривоги, які лунали останні три місяці. До нас у бункер увійшли сербські четники – з довгими бородами, з білими пов’язками на рукавах, підрозділ "Білі орли". Від них тхнуло смертю. Один узяв мене на руки і сказав: "Я його забираю". Мати страшно закричала, а я знепритомнів”, – розказує Маріо Шімко.
Маріо разом з матір’ю та трьома її братами відвезли в місцевий спортзал. Чоловіків, жінок і дітей розділили. Спортзалом ходили озброєні серби зі списками, вишукуючи оборонців міста й тих, кого вони називали націоналістами. Цих людей одразу витягували з натовпу і везли на свиноферму Овчара за місто, де безжально вбивали.
Троє дядьків Маріо потрапили до концтабору. Старшого – Йосипа, який приносив йому їсти – закатували до смерті. Двоє інших – Стіпо і Тихомир – після сербських катувань отримали інвалідність. Самому Маріо разом з матір’ю дивом удалося втекти з концтабору і після численних поневірянь виїхати до Німеччини.
Якби країни світу втрутилися раніше в югославський конфлікт – величезних жертв і сотень тисяч біженців можна було б уникнути, але цього не сталося.
“Тоді – на початку 1990-х – ще була ілюзія, начебто великі держави на кшталт Югославії, варто зберегти, бо вони занадто великі, щоб розпадатися. Югославію вважали не зовсім антизахідною, а такою, що співпрацює із західними країнами. До того ж існування Югославії вважалося гарантом стабільності і передбачуваності на Балканах. Тому США і країни Європи не поспішали втручатися, гадаючи, що населення республіки має самостійно розв'язувати свої проблеми”, – каже Наталія Іщенко.
“Коли дивимося на війну в Україні, відчуваємо потужні флешбеки”
Уже в січні 1992 року серби та хорвати за міжнародного посередництва підписали угоду про припинення вогню. На лінію розмежування почав прибувати миротворчий контингент ООН.
“Я пам’ятаю, як у травні 1992-го сербські колони залишали Дубровник. І один мій сусід вийшов на балкон з трубою – у спину сербам, які відступали, заграв гімн Хорватії. Було дуже символічно та зворушливо. Кожного року з того часу в травні ми дотримуємося цієї традиції”, – каже Перо Мальдіні.
Утім приблизно третина країни залишалася під сербською окупацією. Упродовж кількох років хорвати наполегливо відбудовували свою армію, а в серпні 1995-го в результаті спецоперації «Буря» відвоювали більшу частину захоплених сербами територій.
Остаточно свою територіальну цілісність Хорватія відновила 1998 року – тоді було ліквідовано республіку Сербська Країна. А Вуковар нарешті повернувся до складу держави. Загалом під час війни загинули близько 20 тисяч хорватів, багато з них стали жертвами етнічних чисток на окупованих територіях, понад 250 тисяч людей стали біженцями.
“Усі покоління, які жили під час війни, втратили частину свого життя. У нас уся нація із ПТСР. І це не кажучи про тих, хто воював. Фактично ми втратили як мінімум 10 років у своєму розвитку. І зараз, коли дивимося на війну в Україні, відчуваємо потужні флешбеки. Ми хотіли загнати страшні спогади на дно, але зараз вони спливають на поверхню. Ніхто в Європі не розуміє українців так, як хорвати, які самі пройшли через усі ці жахи”, – каже Перо Мальдіні.
Є багато дат, коли хорвати вшановують загиблих
Зараз Хорватія є повноправним членом ЄС і НАТО і вважається однією з найбільш розвинених країн у регіоні. Хорвати надзвичайно пишаються тим, що їм вдалося відстояти власну незалежність, навіть ціною таких величезних втрат. У країні надзвичайно відповідально ставляться до вшанування пам’яті загиблих.
Жертв війни вшановують на загальнодержавному та локальному рівнях. Кожне місто в Хорватії має свої пам’ятні дати, пов’язані з тим періодом.
“Є багато дат, коли ми вшановуємо загиблих у війні. Наприклад, 1 жовтня, коли почалася облога Дубровника, в моєму місті згадують жертв нападу, відвідують меморіальні комплекси та музеї, запалюють свічки. 7 жовтня – день пам’яті в моєму районі. Тоді в 1991 році від сербських снарядів біля нашого бомбосховища загинуло 9 людей, які вийшли надвір подихати свіжим повітрям. 6 грудня – день пам’яті, коли на місто впала найбільша кількість снарядів. Тоді теж запалюють свічки, розгортають національні прапори”, – розповідає Перо Мальдіні.
Фото 22, 23, 24, 25 Стіна болю в Загребі, 1993 рік. Автор – http://www.croatianhistory.net/
Пам'ять про жертв Вуковара почали вшановувати ще 1993 року, коли місто було під сербською окупацією. Тоді біженці, які осіли в Загребі, збудували біля представництва ООН Стіну болю – монумент із 13 600 цеглинок, на кожній зазначивши ім’я того, хто зник безвісти або загинув. Зараз урочистості відбуваються 18 листопада – коли Вуковар упав після тримісячної облоги. Цього дня до міста приїжджають десятки тисяч людей з усієї Хорватії, які стають у довжелезний ланцюг, тримаючи в руках свічки кольорів хорватського прапора, і вшановують пам'ять загиблих.
У самому Вуковарі є безліч пам’ятних місць, включно з масовим похованням жертв війни, де спочивають 938 закатованих під час етнічних чисток. Та, мабуть, головними пам’ятками є пошкоджена під час боїв водонапірна вежа – символ міста, монумент у вигляді білого хреста на березі Дунаю; а також меморіал-музей у міській лікарні Вуковара – він розташований у коридорі, що сполучає новий і старий корпуси. Під час війни шпиталь постійно обстрілювала сербська артилерія. Місця, куди прилетіли снаряди, лікарняні ліжка й обладнання, яким рятували поранених, є частиною експозиції. І кожного дня люди, які приїжджають до лікарні і йдуть цим коридором, на власні очі бачать, що відбувалося в ті часи.
Біля самого Вуковара – сумнозвісна ферма Овчара, де сербські солдати знищували хорватських військовополонених і пацієнтів міського шпиталю. На місці, де виявили найбільше тіл загиблих, висаджено дві сотні дерев – на честь кожного ідентифікованого закатованого.
“Передусім потрібно уникати політичної складової процесу вшанування пам’яті”
Хорватія пройшла доволі складний процес становлення способів ушанування пам’яті загиблих. Адже в повоєнні роки різні політичні сили захотіли привласнити пам'ять, щоб отримати преференції перед виборцями. Професор Мальдіні пригадує, що найскладнішими були перші два-три роки, коли в хорватському суспільстві на цьому ґрунті ледь не стався серйозний розкол.
“Передусім потрібно уникати політичної складової процесу вшанування пам’яті. Політика повинна бути обов’язково відокремлена від тих, хто загинув, захищаючи незалежність власної країни. Адже люди віддали власне життя не для того, щоб потім їхнє ім’я використовували для отримання голосів на виборах. Та й використовуватимуть це люди, які, швидше за все, самі ніколи не воювали і до війни не мали жодного стосунку”, – каже Перо Мальдіні.
“Як тут можна пробачити?”
Маріо Шімку повертатися із Загреба в рідний Вуковар завжди бентежно і водночас болісно. Але кожного року 18 листопада, незважаючи ні на що, чоловік разом з родиною їде туди. Вони запалюють свічки на могилах, моляться за загиблих, згадують разом з родичами усіх, хто не повернувся з війни.
У старшого дядька Маріо Йосипа, який загинув у концтаборі, залишилося двоє дітей. Вони, як і Маріо, пережили облогу Вуковара, і зараз восьмеро онуків і онучок Йосипа, які ніколи в житті не бачили свого дідуся, бережуть пам’ять про нього.
“Кожного разу, коли ми приїжджаємо до Вуковара, йдемо в гості до моїх родичів. І там за столом завжди згадуємо про дядька Йосипа: яким він був, як він ходив, як сміявся, як грався з нами, коли ми були малі. І він ніби разом з нами сидить за столом і сміється. Він живе, хоча всього лиш дивиться на нас із фотографії. І ми знаємо – ніколи його не забудемо”, – каже Маріо Шімко, мешканець Вуковара.
Маріо додає: він не лише не може забути, але й не може пробачити. “Коли мене питають: Маріо, чи ти ненавидиш людей? Я відповідаю: я християнин, я вірю в Бога, але я не можу забути і пробачити сербам того, що вони зробили з усіма нами. Єдине, коли я зможу це зробити – коли серби попросять пробачення в нас за всі ті злочини, які вони зробили. Визнають, що були неправі, і покажуть місця, де вони вбили і поховали тих хорватів, які досі вважаються зниклими безвісти”, – наголошує Маріо Шімко.
З ним погоджується і професор Мальдіні. “Ми ніколи не забудемо, хотіли б пробачити, але серби постійно не дають зробити це. Від Белграда йде агресивна риторика, якісь незрозумілі закиди. І головне – вони не визнали, що були неправі, не перепросили. І не планують робити це. Риторика така сама, як і 30 років тому. Як тут можна пробачити?” – каже Перо Мальдіні.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних і загиблих українських військових. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових і цивільних жертв.