Тихе місто Кураховe: епоха великої втоми

Курахове стало першим “тихим” містом окупації. Вперше це не викликало жодної реакції суспільства. Саме тут ми перетнули рубікон байдужості. У цій точці для багатьох війна перестала бути боротьбою за виживання, страхом втрат, гордістю за перемоги чи досягнення. Тепер це щось далеке — “там”. На Донбасі, в Приазов’ї.

Наслідки обстрілу
Фото: Донецька ОВА
Наслідки обстрілу

Ми більше не дивимося звіти про відступи. Назви міст і селищ вже не викликають емоцій. “Де це? У Донецькій області? Ну, так там всі проросійські, чого хвилюватися? До нас не дійдуть”. Не так? А якщо чесно?

Спершу зник інтерес до реалій окупації: руїни, розруха, страждання, переселення, паспортизація. Все здається однаковим: Маріуполь чи Мелітополь — яка різниця? Потім приїлися відео уражень техніки дронами: що, де, кого — вже не зрозуміти. Удари по російській території без “ефектного шоу” також залишають байдужими.

Нові дрони, зброя, власне виробництво? Ок, але де шоу? Немає — значить, інтересу вистачає лише на заголовок. Навіть мапа DeepState стала нудною: “Ну, просуваються, але далеко від мене”. У підсумку — мовчазна окупація Курахового. Без питань, без обурення.

Це пастка, якої ми прагнули уникнути, але все одно потрапили в неї. Люди втомлюються, це природно. Проте замість чесних розмов суспільство годують телемарафоном. Замість справедливої мобілізації — хаотичними обіцянками та бусифікацією. Учора всі, хто за кордоном, були “ухилянтами”, а сьогодні їх кличуть "із бронюванням".

В цьому режимі когнітивного управління люди втрачають не просто довіру, вони остаточно втрачають орієнтир. Все, що не загрожує особисто, стає далеким та нецікавим.

Такою стала окупація — нецікавою. Ми більше не вимагаємо реалій Маріуполя, Бердянська чи Нової Каховки. Ризик для людей там і затрати тут не варті суспільної байдужості. Тому ми ще розповідаємо, але все більше для “своїх”.

Військові вже не просять ставити їхні відео чи репости — кількість переглядів та реакцій не мотивує. Навпаки. Вони бажають не знати, та будувати свій світ, де вся країна разом з ними радіє кожній малій перемозі. Світ, який дедалі стає більш ілюзорним.

Волонтери захлинулись в зборах, які “стоять”. Інтенсивність та кількість донатів скорочується. І не через економічні причини, а через зростаючу байдужість.

Все це нагадує хворобу, яка поступово прогресує. Яку ще не пізно обмежити та зупинити. Але поки змушено констатуємо:

Епоха великої втоми та демотивації настала взимку 2025 року.

Петро Андрющенко Петро Андрющенко , керівник Центру вивчення окупації
LB.ua в соцмережах: