Одна з останніх тенденцій у напрямку боротьби за права людини, зокрема, дітей – протидія шкільному булінгу. Але як і хто протидіятиме «політичному булінгу»? Родинні сварки, зірвані ділові відносини, конфлікти всередині робочих колективів – це тільки частина того, чим жертвують люди заради підтримки «свого» кандидата у виборчих перегонах, не кажучи вже про френдоциди у фейсбуці.
Зрештою, мені не стільки йдеться про констатацію фактів, а те, до чого може призвести такий побутовий розбрат всередині соціуму і що з цим робити. Вочевидь, що вже «само собою не розсмокчеться»: чорні генії піару вже ділили країну на три сорти на виборах, де переміг Янукович. Тепер же в ході виборчої кампанії роздроблення відбувається в інших векторах: розумний-дурний, свій-чужий, патріот-проросійський, інтелігенція-простолюдини, чесний-корупціонер і так далі.
Якщо переглянути останні передвиборчі результати соціології від КМІС, баланс довіри і недовіри в плюсі мають тільки ті, хто ніколи не був в політиці. Тобто ті самі «нові обличчя» незалежно від якості ідей, які вони пропонують. «Старій гвардії» виборці категорично не довіряють, коливається тільки рівень прірви. Можна безкінечно говорити про навіювання через ЗМІ, про маніпуляції та перекладати на когось відповідальність, але очевидною є криза політики як інституту в країні. Імовірно, причиною цього є нереалізовані очікування на тлі яскравих обіцянок. Відіграє роль і якість життя людей, точніше отой «показник щастя», який в країні нижче плінтуса і за який вона «змагається» в кінці рейтингу з Чадом та Ефіопією. Якщо людина не відчуває опори під ногами, то її електоральні смаки хитатимуться в унісон з її персональним світом.
Також є конфлікт двох начал – «невідомості» і хоч якої, але «стабільності». За цим дуалізмом криється велике бажання змін і надія, яким опонують передбачуваність ціною терпіння. Ідеалісти vs раціонали. Перші часто не мають аргументів, аби обґрунтувати свою думку і позицію (але які ж тут аргументи, коли ти говориш про мрію!), другі – зриваються в менторство, повчають як правильно. Але в результаті діалогу не виходить – надто різні мови.
Є така приказка – коли кінь умер, злізь з нього. Якщо заклики «бути відповідальним» чи будь-які інші не працюють, може варто пошукати інших засобів переконання? І це точно не повинно бути залякування – чомусь у випадку з дітьми прогресивні батьки, які дослухаються до психологів, уже давно прийняли той факт, що умовний бабайка приносить більше шкоди, аніж користі, і лякати дітей, що за погану поведінку їх забере дядя міліціонер – це моветон як для батьків, так і шкодить реноме міліціонера, чи то тепер поліцейського. Дитина починає боятися водночас батьків (тих, хто мав би підтримати і просто бути поруч в складні моменти) і правоохоронця, кого годилося би кликати на допомогу. Але прихильники раціо уперто штовхають ідеї, які «не їдуть» тим самим заганяючи в пат перспективу діалогу.
Вочевидь, усе вказує що гасло «Єдина країна – Єдиная страна» було таким собі косметичним ремонтом фасаду, який невдовзі посипався, оголивши під собою все ту ж цеглу взаємовідносин, що продовжує кришитися і не тримає на собі ніяких штучних нашарувань. Імовірно, якби справжній фасад ремонтували фахівці, вони б використали для його утримання грунтовку, а можливо навіть закріпили армувальними елементами, щоб все трималося купи і не розповзалося ні за яких умов. Сумно визнавати, але п’ять років маючи в країні війну, ми так і не зуміли стати єдиними навіть перед реальною загрозою з Півночі, навіть після тисяч похорон. Нас би могло поєднати щось інше, глибше, але здається, що це не імена. А якщо й імена, то якогось українського Махатми Ганді, Нельсона Манделли чи сучасного Григорія Сковороди, мудреця, філософа, генія з народу. За біблійними категоріями гординя – гріх, хибне відчуття «праведності», яке стоїть на перешкоді справжнього пізнання Бога. Той хто здійснює поділ на «ми» й «вони», визнає за собою безапеляційне право вирішувати, що для усіх має бути тільки так, а не інакше, імовірно є в пастці тої самої гордині. Повертаючись до категорій світських – «не вчіть дітей, як їм жити; живіть добре і вони самі у вас навчаться». І кому як не інтелігенції, якщо ці люди бачать себе світочами нації, впроваджувати здорові алгоритми взаємин. І це стосується також слів, формулювання думок на публіку. Так, що кожна людина має право бути неприязним до когось чи не сприймати чиюсь позицію, але якщо йдеться про думки, сказані вголос, звернення до свого народу, то варто пам’ятати, що дуалістичним партнером свободи (в тому числі, свободи слова) є відповідальність за сказане. Без відповідальності будь-яка свобода перетворюється на свавілля. Моральний авторитет, митець, громадський діяч може бути щирим, але найперше як людина, що говорить до інших він має бути милосердним.
Думається мені, що в контексті розпечених емоцій в горнилі політичних баталій, які насправді просто стали своєрідною «чашкою Петрі» для того, що давно зріло всередині суспільства, пора починати міркувати над стратегією примирення. Не з ворогом – той заслуговує тільки видворення за межі країни на українських умовах. Але всередині, між собою. Мені не подобається ідея цензури, але імпонує механізм відповідальності за образу честі і гідності. Але для того, щоб словесні удари нарешті почали сприйматися належним чином, для початку треба стартувати дискурс навколо гідності кожного громадянина. Бо насправді, дивним виглядає, коли борючись за толерантне ставлення до якоїсь групи людей, ті ж самі борці дозволяють собі гнобити іншу групу людей за ознакою їхніх політичних переконань. Сила породжує спротив. В останні дні перед виборами і ще якийсь час по тому діалог неможливий в принципі. Але щойно пристрасті трохи вляжуться, варто думати про те, як започаткувати діалог, спрямований на підтримку і взаємодію людей між собою. Імовірно, це також виклик і для майбутнього президента, ким би він не був, і для законотворців, якщо нам справді йтиметься про політику нового формату, а не про тиражування тих самих помилок, граблів, які набили нам доста гуль.
У нас в минулому є практики, коли вдавалося стояти пліч-о-пліч з тими, хто мав відмінність поглядів, але зумів віднайти в собі сили і поставити вище щось інше. Майдан відкривав по-новому людей, початок війни зводив докупи вчорашніх опонентів. Ми різні, ми рівні. І кожен з нас хоче добра собі, рідним, власному дому, малій батьківщині, Україні. От тільки в різний спосіб. І якщо хтось вважає своє бачення і ідею обґрунтованою, цілісною і такою, що підходить якнайкраще для всіх, то потрібно навчитися цю ідею «продавати» через зацікавлення, інтерес, драйв і залучення. Через повагу один до одного, але найперше – до себе самого. І вимагати від себе самого тих самих високих стандартів, за якими ми прагнемо аби жила уся країна.