Тіло Зоряни обміняли і забрали з Маріуполя наприкінці липня, аж за три з половиною місяці після її загибелі. Це може здатися дивним, але факт її повернення став приводом видихнути – нарешті її історія буде завершена по-людськи, а для рідних закінчиться невідомість.
Для мене вона стала Зоряною уже після загибелі. Більше половини свого життя, майже двадцять років до того, я знала її як Наталку. І вона була тим самим найкращим перукарем, до чиїх умілих рук я прибилась через довгі і виснажливі пошуки стиліста. Наталка працювала у престижному салоні Полтави, і для моєї тодішньої зарплати журналіста-початківця оплата її послуг була суттєвою сумою. Але було важливо прийти до того, хто зрозуміє твої естетичні пошуки, і хто на твоє «Я не знаю, що я хочу, зроби мені гарно!» так і зробить.
Я з радістю проводила понад годину в її кріслі. Ми дуже швидко знайшли спільну мову – мені було легко з нею, їй – за мною. І з цих коротких розмов я поступово складала пазлик її життя: знала, що у неї є донька , що не все просто у родині, що на плечах – кредит за квартиру. Вона завжди дуже приємно пахла – запахом жінки, мами, дуже тонко і тепло. Це дуже важко вкласти зараз в слова, не маючи змоги повернутися і зрозуміти більше, але цей аромат здається мені значущим елементом її існування.
У невеликому провінційному і досить консервативному місті, де всім до тебе є діло, а вибір варіантів та можливостей досить обмежений, її плани і бажання здавалися по-справжньому масштабними, а зусилля – титанічними. Втім, я не чула, щоби вона нарікала на долю чи звинувачувала когось. Вона просто робила, що могла. І це їй вдавалося.
А потім я переїхала до Києва, але не зрадила Наталці і у кожен свій приїзд на малу батьківщину, я планувала і зустріч з нею. З якихось слів і мимолітних фраз я розуміла, що місце її роботи аж зовсім не цукор, та жодного разу це не були прямі звинувачення чи відвертий негатив. Наталка тримала марку – власну і того оточення, в якому перебувала. Це заслуговувало як мінімум поваги.
І ось в розмірений, хоч і напружений ритм життя у 2013 році увірвалась Революція Гідності, а потім і війна. Я потрапляла до рідної Полтави рідше – палав Майдан, а центр Києва у якийсь момент перетворився на кількаденну траурну процесію. І щораз думалося – ну хіба може статися ще щось більш жахливе? І щоразу планка піднімалась все вище й вище, проминаючи чергову межу неповернення.
У якийсь з чергових моїх візитів Наталка заговорила зі мною українською. Хоча за якоюсь неписаною полтавською традицією сфера обслуговування, і особливо її люкс-сегмент, був російськомовним. Російську одягали на себе як уніформу, коли йшлося про роботу. Наталчина українська вибивалась з цього формалізованого престижу справжністю – вона прийняла таке рішення і провадила його з власного вибору, не озираючись на інших. Та й Наталчине життя все більше вибивалося з розміреного полтавського ритму.
«Тобі прийдеться тепер, Оленочко міняти майстра.... Я їду жити до чоловіка в Маріуполь на невизначений термін», - написала якось мені повідомлення і невдовзі поїхала у своє нове життя, в своє щастя, настояне на війні. Ми жартували тоді, що їздити до стиліста у Маріуполь з Києва таки буде досить накладно, тому колись у невизначеному майбутньому я хіба завітаю у гості.
Є такі люди в житті, з якими за багато літ сказано не так багато слів, як могло би бути. Але ці люди значущі і щільно вмонтовані у плин твого буття. Ми прагнули не загубитися одна для одної. І не загубилися, фактично до останнього.
Переїзд до Маріуполя змінив Наталчине професійне життя. Ще рік після переїзду вона працювала перукарем – стригла переважно хлопців-азовців. І якщо роботу завважити за інструмент, то виходить, ніби грала одну і ту саму мелодію щодня по кілька разів. А тоді взяла та й перегорнула цю сторінку, ставши діловодом полку Азов. «Служу. Потроху звикаю до нових, незвичних поки речей» - писала мені коротко про своє нове амплуа на моє таке ж коротке: «Як ти?». Вона була потрібна побратимам, і ті її цінували.
У круговерті днів, через відстані та заклопотаність ми спілкувалися мало. І тепер відчуваю гіркоту через цю лакуну. На згадку про Наталку у мене лишилась куценька кількарічна переписка у месенджері і кілька випадкових зустрічей після її переїзду – у рідній Полтаві, де вона гуляла з донькою та мишенятами-онучатами, та у Києві, куди Наталка приїздила лікувати переламану руку, яку неправильно зібрали лікарі у Маріуполі. В столичному інституті травматології ми бачилися хвилин десять. Тоді навіть не було змоги обійняти її, щоб не зашкодити цій птасі з перебитим крилом, зболеній операціями.
У рік, що передував великій війні вона вітала мене з днем народження: «Оленівка! Зі святом! Обіймаю!» і потім «Оленочко… Т9 виправив, не ображайся». А я думаю про те, наскільки пророчою вийшла ця описка, бо Оленівка Донецької області невдовзі буде у фокусі уваги всього цивілізованого світу, як символ цинічного знищення людей, полонених воїнів, які не можуть дати відсічі. Що там, в Оленівській колонії, триматимуть у полоні Наталчиного чоловіка, Олексія, і минуть місяці, доки його обміняють разом з іншими захисниками Азовсталі.
Найбільш нестерпне в історії з обороною Маріуполя для мене, що була фізично далеко від цього пекла, те, що весь цей час, спостерігаючи розгортання подій фактично в режимі онлайн, стежачи за зверненнями командирів, які сигналізували про погіршення ситуації, за безупинними обстрілами всім, що було в арсеналі, не можна було нічого вдіяти. Від безпомічності, помноженої на щоденні новини, просто вистигала кров, паралізувало тіло і думки.
«Прокричи про нас», - благала Наталка. Але для того, щоб сказане, будь то крик чи шепіт, мало якийсь результат, повинен бути адресат – кому кричати і що саме. А я не знала, хто адресат, хто може вплинути і припинити.
Азов розпочав збір добровольців, аби деблокувати Маріуполь. З Наталчиного повідомлення: «Ми оголосили збір [батальйону], бо ніхто не спішить нам допомагати. А без допомоги загинемо просто через нерівність сил. Просто якщо можеш - пошир! Прокричи цей меседж по всім тобі відомим каналам по- можливості. Якщо виживу розкажу тобі про жахи, що тут відбуваються. Обіймаю, мала. Дякую за спробу допомогти».
Я відчувала в собі великий сором за бездіяльність. Бо вона очікувала якихось дій, що дадуть хоча б надію на порятунок. А я металась, розуміючи, що не маю жодного важеля впливу на ситуацію.
11 квітня росіяни запустили на Азовсталь отруту. «За життя хлопців боряться медики. Ми поки не робимо заяв про хімічну зброю бо нема лабораторії тут щоб це визначити. Поки говоримо про отруту невідомого походження», - писала мені Наталка.
В умовах браку інформації і реальної оцінки ситуації, мені бачилися кілька невеликих підвалів, куди сочиться вбивчий хімікат. Як виявилося, то була остання наша розмова. За 4 дні, вночі ворожа бомба накрила сховок, де перебувала частина азовців і Наталя Стребкова. Я ще писатиму їй 17 квітня, не знаючи, що дві доби її вже нема у цьому світі. Моє повідомлення так і не буде доставлене…
Звістку про те, що Наталка загинула, я отримала надвечір 20 квітня від її чоловіка Олексія. Ми вимушено «познайомилися» незадовго до того – кілька днів мовчанки від подруги змусили написати її чоловікові. Він навіть надіслав спільну з дружиною фотографію, коли Наталка перебралась ближче до коханого.
Майже на увесь час, починаючи від 24 лютого, після першого шоку від того, що Путін таки розв’язав повномасштабну війну, я заморозила свої емоції. Прорвало двічі – коли росіян вигнали з Бучі і світ побачив, що вони там накоїли з мирними людьми. А також того вечора, коли я дізналась про загибель подруги. Я вірила і хотіла, щоб вона таки пройшла те пекло, і вийшла з нього живою. Але цього не сталося…
У моєму житті на наступний день після страшної звістки з’явилась Ірина – її дочка. Я просто написала їй слова підтримки, розуміючи, що ніщо сказане не здатне втамувати біль втрати рідної людини. Але я хотіла дати знати, що її мама дорога та важлива також іншим людям, які були у її житті.
На початку серпня Ірині повідомили, що тіло Наталки виміняли у росіян і повернули на підконтрольну територію. Як би це не звучало, але у момент, коли вона сказала мені про це, я відчула полегшення. Полегшення від того, що ми зможемо провести близьку людину гідно в її останню путь.
Я погодилась бути на освідуванні тіла. Могла би відмовитися, але це той мінімум, який я ще встигала зробити для неї. Це було востаннє, коли я бачила її. Та і не зовсім її, а лише посірілу руку з акуратним манікюром, з татуюванням маків, волошок і колосків. Точно таку саму зробила собі Ірина – вони мріяли про парні татуювання, але не встигли зробити це за Наталчиного життя.
***
Пдтягнуті хлопці у формі, зі стягами полку Азов на Байковому кладовищі. Ось друзі та рідні. Ось ще одна її колишня клієнтка з Полтави. Ось Наталчина приятелька, з якою та потоваришувала у Маріуполі, розказує, як взимку проривалась через блокпости окупантів, натягуючи рукави дублянки і ховаючи патріотичне татуювання на тильній стороні долоні. Побратим-азовець, у ще свіжих шрамах, говорить про неї, посестру, яка уперто не побажала виїхати з міста, і щораз поверталась туди, коли її намагалися вивезти у безпеку. У найтяжчі дні, аж до самого кінця, вона обрала бути зі своїми і рятувати життя в якості медика.
Ми не можемо змінити те, що приходить до нас, як стихійне лихо і є в стократ сильнішим за кожного з нас. Але ми завжди обираємо, що ми робитимемо перед лицем загрози. Ми обираємо те, чию роль приміряємо у себе у найтемніші часи, обираємо, чи є нам діло до чужого болю і страждань. І коли цей вибір завершується фатально, залишається лише прийняти цей чин. У цьому і є сутність свободи.
Сьогодні іменами моїх приятелів називають вулиці українських міст. Вони немовби обростають плоттю і починають пульсувати. У Полтаві – вулиця Наталії Стребкової, у Броварах – Ірини Цвілої, у Львові – Юрія Дадака «Руфа», в Ізюмі – мого племінника, Едуарда Копичка. Я ще не знаю, як це - ходити вулицею імені того, кого ти обіймав, з ким жартував і сміявся. На жаль, список імен ще пишеться на лінії фронту щодня.
Україна провела вже стількох воїнів, що знати імені усіх не під силу нікому. Тому так важливо пам’ятати бодай стільки, скільки ти здатен. Я берегтиму твоє, Зоряно.