Реальними і якісними дослідженнями займається переважно бізнес та соціологи під вибори чи знову ж таки з маркетинговою метою. Зацікавлені в знаннях про поточний момент ті і там, де можлива якась вигода і треба вивчити середовище, перш ніж йому щось пропонувати. Але ці дослідження отримують замовники, а на загальний стіл потрапляють хіба якісь крихти. Можна припустити, що державний апарат керується інтуїтивним способом прийняття управлінських рішень і провадить політику найчастіше в режимі «строго, как попало», свідченням чого, наприклад є ситуація навколо газових тарифів.
За умови, якби держава знала поле і слабі ланки у цій історії, про адвокацію щодо такого непопулярного кроку подбали б заздалегідь – від пояснень в медіа до удосконалення механізму субсидування. А вийшло «сів на коня, зліз з коня» і спонтанні дії щодо зниження ціни. В цій схемі погано те, що жодні наступні рішення громадськість не сприйматиме серйозно – раз можна було просто так збільшити, а потім, одразу ж після ґвалту, зменшити на гривню. Живемо, як у казці, але в тій, де Іван-дурак і зміни «по щучьему велению, по моему хотению».
Побачити себе у відображенні соціуму
Серед тих досліджень, які цікавляться портретом українця – робота експертки Аналітичного центру УКУ Оксани Міхеєвої, яка вивчала феномен бідності і проводила опитування на Херсонщині. Ця невелика, як на масштаб держави, але титанічна, як для мікро-команди, що над нею працювала, робота дає розуміння певних тенденцій в суспільстві. Наприклад, тотальне неуміння поводитися з грішми і вести облік, звичку занижувати оцінку реального стану справ, звичку до дорогих покупок, що не співвідносяться з доходами домогосподарств та багато інших цікавих аспектів.
Свої розвідки, здебільшого на грантові кошти, здійснюють організації лівого спрямування, але вони мало що розказують нам про зріз суспільства в цілому. Бо у фокусі лише одна-дві проблеми, на вирішення яких заточена організація. Такі дослідження зазвичай обслуговують інтереси чи права певної групи людей, але не надто дають розуміння загальних соціальних болей, тих, від яких потерпає не меншість, але більшість. В тому числі, і ті групи людей, на користь яких окреслені організації діють – універсальними і для них є проблеми безробіття, житлових умов, доступності і якості медичних послуг тощо. І поки що це фрагменти вишивки на барвистому полотні, основної частини якого ми не бачимо.
Щось зрозуміти про суспільство у поточному моменті можна б було через вивчення того, чим живуть люди пенсійного віку, яких у нас ледь не третина, або працівники з мінімальними зарплатами, чи батьки школярів, які вже ось як рік перекроїли своє життя в режим багаторукого божества і в рамках однокімнатної квартири примудряються працювати і забезпечувати навчання дітям. Непогано б було знати також про те, чим дихає молодь та на що вона націлена, якщо державні мужі хотіли би міркувати про стратегічний розвиток держави на найближчі чверть століття. А ще дізнатися, з якими проблемами насправді стикаються родини тих, хто пройшов фронт, щоб голослівно не тулити до кожної конфліктної ситуації абревіатуру «ПТСР». В ідеалі, звісно, дані цих досліджень презентувати і започаткувати їх обговорення, щоб був доступ до матеріалу і розуміння процесів й з боку бізнесу та роботодавців, і з боку влади всіх рівнів та місцевого самоврядування. Та й самим людям не завадить побачити своє відображенні у дзеркалі загальних тенденцій.
Неприємне лице реальності
Скидається, що українці віддають перевагу тому, аби жити уявленнями про себе. На це вказує хоча б реакція, яку соціум видає на будь-який фактаж досліджень, що усе ж таки вряди-годи потрапляють на очі. Дані про те, що 32% українців спілкуються в побуті російською мовою здатні спровокувати священну війну, замість того, щоби прийняти цей факт і поміркувати, про що він свідчить. Спектр реакцій – від заперечень до обурень, спроб принизити як дослідників, так і результати їх роботи. Відбувається це переважно через те, що дані досліджень розповідають не про міфологічну українську душу, а про абсолютно реальну картину, в якій фактаж відмінний від очікуваного і не вписується в омріяну середньостатистичним українцем картину ідеального життя. Але цей самий українець упізнає в описі себе, точніше, ту частину, яку він намагається іншим не показувати і сам туди не зазирати. Стає видимою та частина, яка кладе шоколадку лікарю за прийом і «лесю» за невиписаний штраф поліціянту. Частина, яка хоче якісний продукт в магазині, але збирає вершки і розбавляє водою молоко перед здачею на переробку. Та частина, яка несе з роботи додому пачку «зайвого» паперу і вішає на лічильник електроенергії магнітик.
Зрештою, читати результати дослідження – це однозначно упізнавати себе і свою дійсність. Це як діагноз перед початком лікування. Але ми ніби готові чути, що Україну пожирає «онко» – корупція і позірно готові відтинати цю пухлину. Та не дуже бажаємо чути, від чого доведеться відмовитися і який орган-функцію разом з пухлиною доведеться втратити. Але от інші діагнози, констатації фактів, менш благородні і визнавати їх не хочеться, куди там говорити вголос, наприклад про вошей, хламідій і чиряки. У «пристойних людей» такого бути не може! І пів біди, якби довелося визнати якусь не дуже приємну правду про суспільство – ми й так знаємо, що сусід краде, а чиновник зловживає. Проблема полягає у тому, щоби визнати власну недосконалість, побачити свої дуже різні риси в портреті соціуму і зуміти прийняти їх.
Хто не знає себе, той програє
У владних кабінетах час від часу заводять розмови про «дорожню карту» або «курс країни. Ці речі складаються зазвичай з загальних тез з лейтмотивом «за все хороше проти усього поганого». Це може добре пасувати до політично-агітаційного спічу, але якщо це справді «дорожня карта», вона повинна містити ті ж самі елементи, що і покроковий план. При тому дуже конкретний - якщо ми зробимо А, то має вийти Б, а якщо не вийде Б, то маємо провести ось такий аналіз для ітерації з поправками. З огляду на те, що левова частка державних планів з розвитку чи реформування галузей майоріють «розробити», «подати», «доручити» та «напрацювати», а у вступному слові подібні у своїй розмитості визначення по «потребу переосмислення і наближення до міжнародних стандартів», складається враження, що розуміння, що реально ми маємо на руках сьогодні, геть відсутнє. І це незнання намагаються приховати за хитросплетіннями словесних конструктів. Імовірно, що таким планам передують запити згори до низу «подати інформацію», яка складається з тих же цифр, штатних розписів і статистики. І це все ніколи не «заговорить» і не дасть навіть ескізу поточної ситуації. Незнання реалій вихлюпується, наприклад, публічно, коли народні обранці під час бліц-інтерв’ю нагадують учнів, що не вивчили урок, говорячи про те, що забирає велику частину щоденної уваги і зусиль пересічного українця – ціну на газ, молоко, хліб.
Набагато простіше артикулювати неокресленими і красивими обіцянками, імітувати обізнаність і працювати над «важливими справами». І ні за що не відповідати кінець кінцем, бо що з абстракції можна спитати? Однак реальність має свій запас міцності і рано чи пізно вона змусить зазирнути собі в обличчя. Ну принаймні, якщо ми хочемо розвиватися, а не імітувати, доведеться зробити це. І тоді може б по-іншому поглянули на «імпортні» стандарти і чи всі вони такі підходящі для нашого буття, а може десь краще «винайти велосипед», аніж адаптовувати запозичене. Бо не все те, що добре працює в інших, буде функціональним у наших реаліях. Кращі практики зарубіжжя стали такими внаслідок тривалого шляху розвитку, якщо хочете, інституційної еволюції, та в результаті практичного досвіду. І може нам треба більше часу, більше розуміння самих себе, а не огульне запровадження систем, які геть не гарантують на нашому ґрунті аналогічного результату. Ми ж не змушуємо третьокласника знати і уміти те, що й студент третього курсу, але чомусь хочемо змусити країну з найнижчими у Європі економічними свободами та ненадійною судовою системою, раптово жити так, як живе «цивілізований світ».
Всупереч емоціям, наперекір тригерам
Досліджувати особливості українського суспільства, а отже і себе, як його невід’ємною частини, скоріше за все буде болючим процесом. Виявлені дірки вимагатимуть, щоб їх полатали. І доки виходить відводити громадські очі від них, доти можна продовжувати трансляцію загальних фраз з високих трибун і думати, що тобі вірять. Бо з трибуни не видно глядача, який кидає у відповідь пафосному виступу з телевізора – «А що конкретно?». Збоку може здаватися, що ця схема вічна: політики роблять вигляд, що дбають про громадян, а громадяни – що вірять політиками. І в тих, і в тих – дуля в кишені. Такий собі паритет взаємообману, а він, як не крути, вічно тривати не може. Хоча б тому, що звичні джерела відгризання ресурсу чи прибутку вичерпні і «пересихають», а інфраструктура, в яку так зручно закопувати бюджетні кошти, насправді «на ладан дише».
Зрештою, такий порядок речей може тривати досить довго: українці – чемпіони з виживання у непридатних для життя умовах, хоча в даному випадку ця суперздатність, здається, грає проти нас. І умовно кажучи, якщо одним з пріоритетів лідера будь-якого рівня стане детальне і доскональне вивчення поля, з яким йому доведеться працювати, то як мінімум такий намір вже стане свідченням інакшого підходу. Поки ж більшість з тих, хто марить політикою, схожий на покупця який обіцяє повні торби гостинців, але іде до магазину не глянувши, що у нього в гаманці.
Окремо варто інвентаризувати історичні фактори, які сформували наші поведінкові паттерни – може виявитися, що те, що нам сватають як благо, на рівні ранішого досвіду ми сприймаємо як загрозу і тому саботуємо. І тут важливо примати рішення через призму розуміння явищ, а не завалюючись в емоцію як наслідок на тригер. З одного боку, у нас багато больових точок, і кожен, хто є частиною цього суспільства, носить в собі якусь їх комбінацію. А з іншого – ми не можемо постійно тікати від неприємних відчуттів, бо розвиток лежить за ними, після їхнього проживання. Сюди можна віднести, наприклад, необхідність глибокого дослідження питання російської мови, яка нікуди не подінеться з нашого життя, як і її носії.
Можна, зрештою, лишити всі це на поталу часу. Остап Вишня у своїх «Чухраїнцях» зафіксував прекрасну і універсальну формулу буття – «Якось воно та буде». А можна інтенсифікувати процеси через їх аналіз та усвідомлення, нарешті стати за штурвал корабля, на якому ми товчемося разом уже три десятки років.