ГоловнаСуспільствоЖиття

За лінією пам’яті. Нащадки бойків і лемків Донбасу

― На Різдво, якому передує строгий піст, ми готуємо 12 страв. Обов’язково кутя, хліб, сіль і часник мусять бути на столі, горох, квашена капуста. У деяких родинах горох і капусту змішували, але в нас робили окремо. У Лісковатому подавали боби. Ще за звичаєм готують вареники з картоплею, капустою чи грибами, подають з мачанкою з грибів. Квашені гриби ставлять на стіл. І рибу ― але то вже дорого вважалося. А ще голубці з трених буль (тертої картоплі ― ред.) з пісною мачанкою з цибулі. Струслі ― то як штрудель, але на пісному тісті. Бабульки... Пояснити? То з тіста такі кавалочки, подавали з медом, горішками, родзинками. Й узвар. А 7 січня приймали вертепи. 

Так Ольга Коцір розповідає про святкування Різдва на Донбасі. Не дивно, що це звучить зовсім не по-східному ― її родина була однією з тисяч депортованих бойків села Лісковате, що тепер у Польщі. Ольга серед тих, хто береже традиції. 

А опинилися її батьки на Донбасі через домовленість між Польщею та СРСР. У 1940-х країни почали обмін населенням і територіями, щоб «вирівняти етнічний склад». Усього 700 тисяч українців і українок переселили з земель, які відходили до Польщі. Завершився процес 1951 року “Акцією-51” ― тоді з прикордонних теренів 32 тисячі бойків та інших мешканців Закерзоння відправили в уквітчаних ешелонах на теперішній південь і схід України. З найбільшого серед спустошених села Лісковате депортували 1500 людей, тобто майже все населення. Незважаючи на етнічний склад, село відійшло до Польщі. 

На Донбасі дотепер є бойківські та лемківські села. Уявлялося, що вони зберігають колорит і помітно відрізняються від сусідніх, проте реальність інакша ― часто пам’ять про депортацію фрагментована, родинні історії недосказані, випалені страхом, ніби степ іскрою. Хтось не думає про своє походження і причини того, чому за вікном не карпатські ліси, а терикони й старий доломітовий комбінат, комусь важливо не відступати від традицій батьків, а хтось хапається за непримітну деталь і перетворює її на частину своєї історії, хоч і не має для того вдосталь підстав. 

LB.ua розповідає історію тих, хто відновлює і втрачає пам’ять про депортацію. 

Провалля в пам’яті 

― Я не можу вам багато розказати, ― починає Андрій. Власне, цю фразу повторить він не раз ― і не тільки він. 

Андрієві 36, за освітою він інженер-механік й історією в юності не надто цікавився. Насправді не знав, про що запитувати, а його рідні чи то боялися говорити про переселення, чи то не бачили потреби розмовляти з дитиною на серйозні теми. Коли Андрій подорослішав, дід уже помер ― він не встиг нічого спитати. Ще навіть століття не минуло, а пам’яті про те, що сталося, уже обмаль.

Фото: колаж Оксана Сенів

Петро Юристовський, дідусь Андрія – з села Коростенко, бабуся Розалія або ж Рузя – із сусіднього Лісковатого. Обидва села депортували на Донбас у 50-х. Спершу переселили в село Шевченко поруч з Азовським морем, де й народився у перший рік після прибуття Орест, батько Андрія. Пізніше родина самостійно переїхали у Званівку ― Шевченко мало одну криницю на все село, хата там була з прогнилими дошками, крізь які вітер гуляв. Бабусі Рузі не подобалося, причому не лише побут: Шевченко навчило їх боятися ― там вони засвоїли започатковану депортацією науку. 

― На святкуванні 20-ї річниці перемоги у Другій світовій війні в селі накрили столи, влаштували гуляння, ― розповідає Андрій. ― Випили, слово за слово ― і хтось з місцевих вилаявся про «бандерівців». Дядько Ореста, що не мав ноги, поцілив за таке милицею ― почалася бійка між місцевими і переселенцями. Молодь ще довго між собою конфліктувала, кількох людей посадили до в’язниці ― і на тому все стихло. Опісля говорити про походження боялися. Навіть при дітях, що ходили до радянської школи, де з них виховували павликів морозових. 

Дрібні конфлікти, що колись примусили мовчати окремі родини, врешті довершили першопочатковий задум ― про своє минуле й походження забули, а отже ― і про вчинене супроти переселенців злодіяння. 

Після переїзду до Званівки батько Андрія, Орест, чимдуж хотів село покинути, тож у 15 поїхав у технікум до Бахмута, а потім ― у Луганськ. Тікав так від контролю батьків. З 80-х живе в Києві, де й народився Андрій. Разом із сином часто приїжджав до Званівки, та Андрій усе дитинство і юність не помічав жодних ознак інакшості своєї родини. Переселенці цілу вулицю забудували, перший час одружувалися тільки між своїми під загрозою зречення родини, але вже за який десяток років з’явилися змішані сім’ї, у школах подружилися місцеві діти та нащадки переселенців, посусідували. 

Що липня в селі святкували Купала ― замість вогняного дерев’яного колеса запалювали гумову шину. На Різдво збирали вертеп з класичними персонажами, хоч і більше задля гамірної забави. Традиції мали значення для покоління переселених, проте вже їхні діти та внуки вбачали в тому веселощі ― їм не боліло. 

З матеріальних свідчень про минуле родина мала старі польські паспорти й атестати ― решта документів згоріли з хатою ще до переселення. Пошуки минулого Юристовських почав Орест на початку 2000-х. Дорогою на море сім’я завернула в село Шевченко. Чоловік знайшов хату, де народився, і хотів зайти, та новий господар відмовив.

― Батько все казав мені: «Поїдь і подивися, звідки виселені баба з дідом», ― говорить Андрій і виправдовується: Уперше я був у Польщі 2009 року, але все не було часу, а діставатися до сіл довго ― автобуси ходять зрідка, варіант таксі я й не розглядав. 

Та п’ять років тому таки поїхав до Перемишля, щоб пошукати згадки про рідних в архіві, а відтак податися до сіл. Виявилося, оцифрований архів є на сайті. У напівпорожньому хостелі з поганеньким інтернетом Андрій марнував би час, тож усе одно пішов до збірні документів. Переглядав переписи й метрики з Лісковатого і Коростенка ― від руки записані прізвища польською, німецькою, латиною. І на першій сторінці першого ж документа між теодорусів, алексіусів, лесів і федів був Яцентій Юристовський ― 1770 рік, свідок на весіллі. Прізвище, що Андрієві здавалося міфічним. Він піднімався на пагорб поруч із Перемишлем, де ловив «Київстар», і телефонував батькові розповісти про знахідки. 

Виписавши номери будинків, де Юристовські народжувалися, одружувалися і помирали, Андрій рушив у село Коростенко. Три з них точно належали родині, а батько пригадав, що хата дідуся й бабусі сусідувала зі ще одним домом Юристовських ― так пошуки скоротилися до будинків на ділянках №80 і №81. 

Їдучи до віддалених сіл, Андрій уперше зрозумів, що саме відчули депортовані в 50-х: з прохолодних пагорбів, помережених потічками і зарослих лісами, потрапили в гарячий вітряний степ, до мілкого моря ― рукою подати.

― У тих селах зараз зовсім мало людей ― українців вивезли, поляки не прижилися. Колись там селили греків-комуністів, але потім ті повернулися на батьківщину, ― розповідає Андрій. ― Але за нашими мірками села в прекрасному стані. 

Поруч ― кордон. Колись проходила австрійська залізниця, де працював прадідусь і про побудову якої Франко писав «Каменярів». Тепер зарослі рейки ― потяги до Коростенка вже років із десять не ходять. Бойківську церкву переробили на костел. Дітей майже немає, тож школу закрили. Та відкрили «Бедронку» ― магазин на зразок нашого АТБ, куди на закупи приїжджають українці з прикордоння. 

Нова знайома з Коростенка познайомила Андрія з фотографом у Лісковатому ― такому ж доглянутому і спорожнілому. Про українське минуле там нагадує хіба що дерев’яна бойківська церква, яку взялися реставрувати, і заросле українське кладовище, яке й відновлює фотограф разом з українськими нащадками переселених, небайдужими місцевими, серед яких багато дітей і внуків переселених з українських територій поляків ― «обмін» їм болить по-своєму. Так працює «Магурич». Пізніше Андрій двічі їздив відновлювати забуті цвинтарі з українською організацією «Вирій». 

― Батько казав мені: «Поїдь у те село і перепиши дати на кладовищі», ― каже Андрій. ― Сам я не знайшов їх, а коли повернувся з батьком, ми побачили хрест Юристовського, який знайшла і почистила організація «Магурич».

Коли Орест Юристовський уперше потрапив у села своїх батьків, йому було 67 років. До того часу за три роки пошуків Андрій роздобув ескізи плану села з ділянками №80 і №81. Виявилося, що на місці однієї з них ― маленький готельчик, де вперше спинявся Андрій. Тепер же вони з батьком лишилися там зумисно. А на іншій ділянці жінка запевнила, що нумерацію змінили і не могло тут бути їхнього будинку ― Андрій тоді пригадав, як відмовили зайти в хату в Шевченку. Він досі не вірить її словам.

― Батько хотів побачити матеріальні свідчення, підтвердження, що там жили його батьки, ― пригадує Андрій. ― Він приїхав з друзями-дітьми переселених, які теж не могли нічого пригадати. Ми подивилися цвинтар, церкву. Кілька разів навернулися сльози. Але я чув, що як колись приїжджали самі переселені ― плакали навзрид. 

З того часу Андрій намагається відновити родинну пам’ять, хоч успіхів у цьому небагато. Крім документів в архіві, вивчав книжку «Бойківщина ― Донбас». Не знайшов там нічого знайомого, окрім улюбленої бабусиної страви дитинства ― мачанки. 

― У мене пам’ять поганенька, ― виправдовується на прощання. 

Та справа не так у його пам’яті, як у пам’яті колективній. На її місці спершу зародився страх, а коли його не стало ― лишилася порожнеча. І розмова з нащадками депортованих схожа на танець з кружляннями ― от тільки це танець навкруг порожнечі. 

Заплатка на спогадах 

Ранньої осені в східних степах ще відчувається літо ― вітер спекотний, ніби скрипить від куряви. Дорогою від Соледару не минаємо жодного гаю. Саме в таку вижовклу рівнину приїхали з лісистих пагорбів 75 років тому переселенці з Лісковатого, Коростенка та інших сіл. 

Фото: колаж Оксана Сенів

Лісковате і Званівку, крім силоміць сплетеної докупи історії, поєднують і дві легенди. Кажуть, що у Лісковатому перед депортацією закопали дзвін, щоб той зберігся до повернення. А за одним з переказів, назва Званівки походить від слова “дзвін”, бо в селі колись був великий і гучний. Чи є в цих оповідках правда ― невідомо, проте подзвін за минулим у селі все не стихає.

На в’їзді до Званівки дивує статуя Матінки Божої, що більш звична не для цих пейзажів, а для Західної України. Та самі будинки лиш подекуди нагадують дерев’яним різьбленням про походження власників і власниць. Переважно ж ― безликі цегляні хати і непримітні паркани. Поміж них вирізняється хіба будинок Тимчаків: звернувши з головної вулиці Шевченка, його ні з чим не сплутаєш ― великий вказівник «Лемко-центр», великий жовто-синій прапор, майже порожня вигоріла дошка оголошень з поодинокими звітними фотографіями, високий паркан, що переходить у широкий дах над подвір’ям. 

Та очікуваного лемківського колориту за дверима катма ― усе обмежується вивіскою. Від запитань Андрій віднікується ― хоче говорити про місцеву корупцію і конфлікти з односельцями. Тим більше, каже, не має часу: мусить допомагати волонтерам і волонтеркам БУР, що приїхали до села і співпрацюють з ним. Та врешті, сидячи в тіні черешневого дерева, погоджується розповісти родинну історію, поки дружина навчає дітей письма, а команда облаштовується на будівельному майданчику. 

Що він знає про 1951-й? Загалом лиш ті крихти, що переповіли батьки. Пан Бандрівський, прадід по маминій лінії, мав багате господарство ― радянська влада все забрала і перетворила на колгоспний двір. По війні він потрапив до в’язниці, а дружина з двома дітьми в селі Лісковате никалася по сусідських оселях п’ять років. У 1951-му в ешелонах рушили на Донбас. Зі собою мали «квиток поселенця» і трохи майна. 

У Званівці поселилися поруч з озерами, що вже висохли. Дивувалися степу. Зводили хиткі будинки з глини, соломи, стружки, очерету ― а навесні після дощів стіни вкривало зело. Взимку водили вертепи, а влітку на Купала палили вогнище. Від літньої спеки спершу ховалися в погребах, а потім звикли до неї ― як і до мовчанки про пережите. Бабуся Андрія Тимчака померла в 1993 році. Він не розпитував, вона не бралася розповідати. 

― У 90-х до мене через яскраву українську позицію часто приходили і казали: «Ми бандерівці». Згадували депортацію. Але тільки загальні речі говорили, ― пригадує Андрій. 

З минулого життя своєї родини він мав хіба що різьблені розмальовані багети на вікна, що з роками згнили. Згодом у недобудованій кімнаті я знайшла старий комод зі строкатим оздобленням і великим поцяткованим брудом дзеркалом ― реставрувати річ чомусь не поспішають. 

Батьки Андрія з односельцями їздили в Лісковате 2000 року. Та жодних яскравих спогадів, каже, поїздка по собі не лишила: хату стару побачили, між бур’янів походили, рівній європейській дорозі навіть у такій глушині подивувалися ― та й по всьому. Навіть могил не лишилося ― таке село своїм аж ніяк не назвеш. 

Уперше над історією родини Андрій замислився у 2014-му ― тоді Званівку обстрілювали, а він із сім’єю виїхав до знайомих на Івано-Франківщину, ховаючись від місцевих прихильників «ДНР». За пів року повернулися до вже звільненого села, і тоді ж Андрій знайшов власне прізвище в списку лемківських. 

― До мене приходили люди і казали: «Ми теж лемки, але ти нікому не говори!» ― переконує Андрій. ― Боялися, про таке не говорили! Тільки іноді якісь бабці перед смертю казали внукам: «Не забувайте, що ми лемки». Або ж: «Ми бойки». 

Але далі таких слів справа не йшла, стверджує Андрій, тож заснував разом з дружиною громадську організацію «Чарівні руни», а на другому поверсі свого дому відкрив «Лемко-центр», хоч деякі дослідники і сумніваються в історичній доцільності такої назви. Брат ініціативу спершу не підтримував, але потім і собі почав називатися лемком. Батька прагнення сина відродити історію так і не зацікавило. 

― Дуже мало людей готові сказати, що вони лемки чи бойки, ― говорить Андрій. ― А це означає, що відродження Донбасу не відбулося ― не цінують різноманіття. 

За п’ять років існування організація започаткувала чотири фестивалі, працювала з командами БУР і фестивалем «З країни в Україну». А починалося все з вертепів, які у Званівці і прилеглих селах водили депортовані ще з 1950-х. Андрій тренує дитячі і дорослі колективи вже 20 років, вони виступають у селі й області. 

Чоловік називає себе «немузейним лемком». Поодинокі експонати ― квиток переселенця і вишиванки ― віддав у Національний музей історії України у Другій світовій війні. А сам вирішив працювати з громадою. 

― Знаєте, кажуть, що зазвичай жінки виходять заміж, народжують дітей ― і на цьому активне громадське життя закінчується, ― приєднується його дружина Юлія, спровадивши дітей гратися. ― А в мене воно тільки після одруження й почалося. 

Вона ― раніше російськомовна, що до депортованих жодного стосунку не має ― закохалася в Андрія саме на різдвяних вертепах. Тепер оповідає історію 1951 року, ніби власну, і розвиває в селі неформальну освіту. Масивними дерев’яними сходинками веде на екскурсію в «Лемко-центр» ― простору кімнату на другому поверсі. У кутку - костюми для вертепів і святкувань, пообіч висять червоно-чорні і синьо-жовті прапори. У кімнаті багато книг про історію та програмування, розставлені ляльки-мотанки і 3D-ручки, вощані свічки поруч з гіроскутером. Про лемків не надто переконливо нагадують інформаційні таблиці з фотографіями і дрібними підписами. Юлія пояснює: 

― Умовна вишивка хрестиком не зі всіма працює. Іноді треба запросити дитину покататися на гіроскутері, а між іншим розповідати про народні ремесла і лемків. 

У «Лемко-центрі» є постійних 10 волонтерів і волонтерок, ще близько 30 долучаються час від часу. Жінка розповідає: місцеві діти і підлітки, що проводять тут час, і самі починають зараховувати себе до лемків. Натомість нащадки депортованих, за її словами, часто про це не замислюються: 

― Багато хто себе не асоціює ні з лемками, ні з бойками. Але це українська культура. На Донбасі живуть різні люди, і для нас важливо, щоб наші діти цього не цуралися, ― пояснює Юлія. ― Переселення ― це трагедія. Але тільки для тих, хто її пережив. А народжені на Донбасі так гостро цього не відчувають. І ми намагаємося повернути цю втрачену пам’ять. 

Усі троє дітей у родині Тимчаків ― Артур, Захарій і Варвара ― вважають себе лемками. 

― Для мене збереження історії ― це стимул не сидіти на місці і боротися за правильне життя. Я це все роблю для дітей, ― говорить Андрій. Захарій, покинувши навчання, з сусідським хлопчиком Максимом бігають подвір’ям. Оминають вивішений килим, кидають м'ячем у стіну, ховаються за черешнями. Врешті чоловік не витримує: Тихіше, ми ж розмовляємо! Ідіть до хати, ― і коли діти біжать геть, додає: Знаєте, от у нас є дерев’яні пазли, всі області України. Кордон Львівської з Польщею ― рівна лінія. Це і є наша історія.

Недосказане

Андрій робив багато гучних заяв про корупцію і лицемірство односельців, проте про дещо важливе змовчав. Його батько не був байдужим до історії переселення. Зусиллями Степана Тимчака у Званівці, найсхіднішому селі переселених, ще в 90-х встановили перший пам’ятний знак депортації. Допомагав будувати сільський храм УГКЦ, найбільший у Східній Україні, де тепер є ікона з Лісковатого. Написав книжку про «Акцію-51», де про лемків і мови не було. Про це розповідає двоюрідна сестра Андрія, Ольга Канцір: 

― З Андрієм наші шляхи розійшлися. Ми вже 10 років не спілкуємося. Це питання різних поглядів дуже болюче для мене. 

Брата вона не розуміє ― з великої родини лише він називається лемком, решта ж або ніяк себе не ідентифікують, або вважаються бойками. Про лемків, каже Ольга, ніколи не йшлося.

Фото: колаж Оксана Сенів

Ольга також організовує вертепи ― дитячі. Цьогоріч через пандемію традиційний вертеп скасували ― поколядують за інших, більш безпечним звичаєм, під вікнами. Жінці важливо підтримувати традиції. Також у Званівці щороку проводять фестиваль «Різдвяний передзвін», але цьогоріч про нього не чутно.

Вертеп Ольга збирала класичний: Пастушки, Жид, Ангел, до більшого приєднувалися Ірод, Воїн і Сотник, Три Царі. Справляли дійство за сценарієм 1947 року, і перед виступом йшли до церкви, отримували благословення і причастя. На вертеп Андрія, що відходить від канону і дозволяє участь дівчат, жінка нарікає. 

― Депортовані почали ходити з вертепами, але тоді й місцеві згадали про вечірників 6 січня, Маланку. А для нас це трохи дивакувато було, як і тепер, ― говорить Ольга. ― Юля, дружина Андрія, прогресивних поглядів, я шаную її активність, але вона з місцевих, і для них Різдво інакше. І їхній вертеп ― то більше шоу. 

Ольга каже, що «Лемко-центр» брат створив, коли в ОДА саме шукали регіональну родзинку ― у той час на область виділяли багато грантових коштів: 

― Непогано, що вони роблять мотанки й малюють, але громада не сприймає популістських заяв Андрія. Найприкріше те, що завдяки йому мамині ікони забрали в музей у Києві, він віддав сорочку своєї мами. Не лишилося абсолютно нічого. Мене бере образа, злість, нерозуміння… 

Ольга каже, що депортовані добряче асимілювалися, їхні нащадки поступово забувають мову. Їй мама завжди наголошувала триматися свого, та люди були заляканими і не завжди розповідали про походження дітям. Наслідки стали помітними у 2014-му, коли нащадки депортованих підтримували «ДНР» і казали, що в депортації винні упівці, що накликали біду. 

У 2001 році, на півстолітню річницю депортації, у селі зібралися свідки й переповідали спогади, згадували деталі, про які раніше мовчали. Важливим було нарешті говорити без страху, хоч багато переселених так і не встигли розповісти свою історію. Ользі це болить ― боїться, що так діти втратять коріння. І так само боїться, коли вшанування перетворюють на фестиваль:

― Не треба жалоби. Але треба розуміти, що таке депортація. Життя не було легким. 

Фото: колаж Оксана Сенів

Лемки чи бойки?

У тому, чи дійсно під час «Акції-51» на Донбас разом з бойками переселили лемків, дослідниця Наталя Кляшторна сумнівається ― ніяких підстав говорити про те, що у Званівці мешкають лемки, вона не бачить. 

― Чи прізвище «Тимчак» є лемківським ― це вже питання до етнографів, ― говорить Наталя Кляшторна. ― Але про жодних лемків я не чула, коли їздила з експедиціями Донеччиною ще з 90-х. У Приазов’ї ― так, зустрічала. Там вони поруч з приазовськими греками жили в колишніх німецьких колоніях, але тепер це окупована територія і доступу туди немає. Ще коли Іван Франко з Вовком робили етнографічні експедиції батьківщиною депортованих, про лемків там не було ні слова. Там не було носіїв лемківського діалекту, що впадало б в око. У Званівці люди себе як лемків не ідентифікують, тільки одна родина проводить потужну промоційну кампанію. І в цій промоції я не бачу популяризації лемківської культури, вони з нею не працюють. А оцінювати іншу роботу організації я не беруся ― це повинні робити односельці. 

З експедиціями Наталя їздила і на Донбас, і Півднем, і в Польщу. Сама вона ― внучка депортованих на Херсонщину, тож до професії має особливий інтерес.

― Лісковате ― це найбільш північне село з депортованих. І найбільше. Це була велика і сильна громада. Воно вже вийшло за межі Бескидів, тож там була родюча земля. І всіх цих людей відірвали від господарств і розселили в три різні села ― їхній світ змінився неймовірно, ― говорить Наталя. ― Частина спогадів й історій стерлася, а те, що переповідають нащадки ― це вже постпам’ять, це робота з посттравмою. 

Дослідниця наголошує, що від депортації минуло вже 75 років і кілька поколінь. Спогади, що їй переповідали самі депортовані наприкінці 90-х, і те, що зараз розповідають їхні діти чи внуки ― різні рівні спогадів. Не можна стверджувати, що депортацію замовчували, але й не афішували. Рідко коли можна було приховати інакшість ― відрізняли говірка, вітання, традиції. Зараз уже померлі, самі депортовані пам’ятали і дати, й імена, і все, що сталося. Та Наталя часто зустрічала випадки, коли в родинах про це навіть дітям не говорили нічого, намагаючись усіляко ізолювати їх від цієї пам’яті. Відправляючи подалі на навчання. Іноді ― зі страху, іноді ― щоб не псувати їм кар’єри в СРСР. Та навіть коли Радянський Союз розпався, не всі розповідали рідним правду. Що й казати про експедиції з науковцями: 

― Це травма не одного покоління, ― говорить Наталя. ― Коли я приїжджала в села депортованих, могла там жити хоч тиждень, щоб побороти закритість. Під час першої розмови згадували мало, а потім уже були неймовірні деталі. 

Зі Званівки дослідниця отримувала письмові спогади тих, кого зараз уже немає серед живих. Між листами була промовиста фотокартка: перший ешелон із села їде на Донбас, прикрашений зелом ― початок депортації припав на Зелені свята. І хоч рішення після довгих перемовин між СРСР і Польщею прийняли ще наприкінці 1950-го, дізналися про свою долю бойки безпосередньо перед виселенням ― 22 травня. Місцеві діячі, що агітували їхати розбудовувати обіцяний рай, лишилися вдома.

Поки місцева донецька преса у веселкових барвах писала про роботу депортованих у селах, вони за їжу працювали в колгоспі й платили за ще недобудовані хати. Їх підселяли в домівки до місцевих, і між ними зароджувалася неприязнь ― приносили зі собою невідому культуру, тісноту та страх. Та попри це ― і культуру, і нові традиції, і сміливість їх не зрікатися. 

― Повної амнезії не сталося, ― говорить Наталя Кляшторна. ― Обрядовість календарна й обрядовість життєвого циклу ― традиції поховань або вертепу на Різдво, наприклад ― були абсолютно новими для Донбасу і Півдня, але збереглися. І частково наявність традицій зараз ґрунтується ще на тому, що привезли зі собою депортовані. 

За лінією

У 2008 році українські пластуни поїхали в першу експедицію «Вирій» ― табори організовували для збереження і поширення історії етнічних українських земель за кордоном. Саме таким є Закерзоння, звідки переселяли у 1940-1950-х. Першим впорядковували цвинтар у селі Жуків. 

Фото: колаж Оксана Сенів

Христина Дубницька вперше побувала в експедиції як студентка-архітекторка ще у 2011 році. Тоді разом з нею були переважно пластуни і реставратори. Депортованих родичів вона не мала, тож ніби відкрила цілий втрачений світ. А через два роки долучилася до команди «Вирій». Наступного року, крім таборів, уже проводили лекції, дводенні мандрівки, збиралися у Львові перед Різдвом, щоб поговорити про родинні історії, пригадати культуру депортованих. 

― Часто нащадки депортованих знають тільки, що, наприклад, бабця з Польщі, у кращому разі чули, що переселенка, ― розповідає Христина. ― Покоління депортованих не часто говорило про трагедію зі своїми дітьми, тож тепер онуки мало знають про виселення. 

Найчастіше чутно про акцію «Вісла» у 1947 році, натомість про виселення 1944-1946 і останню «Акцію-51» на Донбас знають менше. Та саме з нащадками цих депортованих «Вирій» ще не працює.

За десять років існування організація відновила п’ять цвинтарів, цьогоріч завершити роботу над шостим завадили закриті кордони. Цвинтарі зберігалися найкраще ― кам’яні надгробки острівцями стоять у лісах, навіть якщо саме село спорохнявіло. Христина каже, що в Польщі ставлення до культурних пам’яток інакше, ніж в Україні, тож і села переселенців у кращому стані ― де-не-де лишилися відреставровані церкви, за якими доглядають, створюють для регіону туристичний імідж. 

Схоже на те, що Христині, яка не має депортованих родичів, про цю історію говорити важливіше, ніж самим переселеним ― вони настільки звикли мовчати і бути, де є, що повертаються до депортації навіть у розповідях неохоче. 

― Ми не працюємо над тим, щоб змінити історію, але ми повинні про неї пам’ятати, ― каже Христина. ― Для народжених після здобуття незалежності це сторінка історії. Складна, сумна, трагічна. Тому ми починаємо не з цього, а з експедицій і спілкування. Треба зробити перший крок, щоб захотіти дізнатися більше.

Оксана Расулова, журналістка
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram