Українець здебільшого серйозно не сприймає загрозу покарання. Він трактує її залежно від того, в якій точці буття перебуває. Якщо це звичайна людина, що ледь зводить кінці з кінцями, вона переконана, що порушникам зі статками закон не писаний і вони здатні «відмазатися» від будь-чого. Навіть сплативши офіційний штраф, така людина зазвичай не зазнає критичних втрат. А про ув’язнення «господарів життя» пересічний українець думає приблизно те саме, що про зміст фантастичних творів.
Якщо ж справа стосується покарання «простого українця», він апріорі не вірить в справедливість і віддає перевагу тримати позицію оборони, правий він чи ні. Бо підозрює, що в нерівному бою з суддями його можуть «призначити винним» і по тому.
Можна б було апелювати до того, що це згущення фарб, але факти переконують у зворотньому: чесні судді зазнають переслідувань, порушники, що збивали насмерть людей, мають в якості запобіжного заходу навіть не домашній арешт, а «домашню комендантську годину». В той самий час, як за аналогічний вчинок людина без статусу отримує матеріальне стягнення, погасити яке не вистачить ніякого наявного ресурсу, а на додачу ще й роки ув’язнення.
Хоча насправді, в’язниця і примус винного до драконівських виплат нічого не вирішує для тих, хто втратив рідних. Натомість, окрім згорьованої родини соціум отримує ще одну травмовану, зруйновану долю, яку ув’язнення може скалічити остаточно. Так, відповідальність має бути суворою відповідно вчинку, особливо, коли йдеться про зловмисника. Але націлена на те, щоб подібні ситуації не повторювалися. У скандинавських країнах велика увага приділяється медіації і роботі з відчуттям вини для порушника і з прощенням з боку тих, хто постраждав. Психологічне осмилення вини і уміння відпускати образи – речі, які міняють людей зсередини.
Крім того значення покарання за злочин перевернула історія. Закон «про три колоски» згноїв в таборах сотні тисяч людей, нічні візити «чорних воронків» і вигадані звинувачення за антидержавну діяльність поставили під дуло ката ще сотні тисяч. Знищення тих, хто вижив у нацистських таборах руками радянської влади тільки за те, що повернулися, вижили. З такими «законами» сприйняття злочину з часом нівелювалося, викривилося. Аж до того, що справжній злочин ставав запорукою того, що людина виживе. Украсти їжу за її відсутності – це про поламані орієнтири, про знищення сорому і совісті, які мали давнє коріння, традицію, але все це поступається і міліє перед загрозою реальної смерті.
Віктор Франкл описує свій досвід і спостереження за ув’язненими у таборах. Він говорить, що випробування легше зносили ті, хто мав всередині ідею, мету, що рухала ними і давала глибинний смисл в житті. Думається, що саме таким з відомих українців був Василь Стус. Але також Франкл описує і тих, хто йшов на співпрацю з табірним керівництвом, хто чинив недобре відносно інших, і про тих, хто втрачав внутрішній смисл і невдовзі помирав.
Після революції 1917 року саме твердження про те, що керувати країною має навчитися кожна кухарка, вказувало, на кого спиралися совєти, з ким працювали на рівні змістів, до кого зверталися. Але минуло трохи часу і перші реакціонери перемоги радянського устрою полягли від куль поряд з тими, кого ще кілька років тому стріляли вони самі. Лишилися їхні нащадки, яким у спадок передалося відчуття всевладності, статки, нажиті на чужому горі, відсутність перешкод до збагачення – вони могли, а значить і мені можна. Але також і нащадки тих, у кого відбирали землю і їхнє законне право на приватну власність, «обмінювали» його на кількадесят грамів свинцю в потилицю. Сплюндрована цінність чесності і праці, все це тепер не гарантує ані безпеки, ані упевненості у завтра. Смисли перевернулися з ніг на голову, орієнтири втратилися, чесноти нівелювалися.
І знову повертаємося у сьогодення. Історична пам’ять перетворила нащадків дрібних землевласників у тих, кому варто мовчати і «не висовуватися» - можна сперечатися про генетичну пам’ять, але чимало фахівців схиляється до того, що на проживання травм роду може знадобитися зміна мінімум п’яти поколінь. Зрештою, навіщо далеко ходити: варто згадати наші відчуття в дні пошанування пам’яті жертв Голодоморів, несвідомий сором, коли доводиться викидати зіпсований хліб чи іншу їжу. Так само незримим дамокловим мечем над здоровими взаєминами в соціумі нависають колись знищені права та свободи чесних і добропорядних на тлі тріумфу вчорашніх «шарікових». Дотримання закону не рятувало тоді і не гарантувало нічого. Слабка надія на те, що все зміниться з отриманням незалежності країни не справдилася. Олігархія і корупція – слова, які міцно вросли в лексикон і якими вільно послуговуються навіть найменші. При чому, нерідко слова ці звучать з ноткою ностальгії чи заздрості. Тобто на лице – підміна понять.
Побіжно б хотілося згадати «закони 16 січня», коли враз люди стали «екстремістами» відповідно до нормативного пакету, який прийняла Верховна Рада в якості інструменту розправи, але не для забезпечення прав і свобод громадян. Реакція людей була блискавичною – прямо і безапеляційно протестуючі заявляли про свою позицію щодо таких законів і поводилися відповідно, виклично порушуючи новостворені «норми».
Таким чином вже фрагмент новітньої історії вказує на фривольність законотворців відносно того, що вони продукують і пропонують дотримуватися цих «норм» усій країні. Відповідне і ставлення до нього. В країні нема реального, саме дієвого, а не номінального еталону, який би давав певність у захисті тим, хто не порушує. Добре виписані на папері, закони химерно працюють де факто. А прорватися через тенета покарань – це подвиг, а не те, що має лякати, соромити, інколи порушення – спосіб вижити.
Тому впровадження жорстких штрафів, ув’язнення та інших способів жорсткого державного впливу – не надто перспективна справа доти, доки не відбудеться тектонічних змін в свідомості. Доки товариство на статусних автівках не вважатиме тих з-поміж себе, хто порушує, людьми, недостойними поваги і ненадійними в плані співпраці, будь то бізнес чи інша взаємодія. Доки пересічні люди не відчуватимуть себе «без вини винуватими» і не йтимуть у суди як на забій, якщо вони мають чисте сумління. Доки не буде на рівні звичаїв викорінено апелювання до «впливових батьків» чи прикривання іменем поважного кума: соромитися таких «традицій», а не пишатися – такими є кроки до правового оздоровлення соціуму. І починаються вони всередині свідомості і сумління кожного, незалежно від правильності та красивості написання законів, які будучи майже еталонними поки що не дають ані опори під ногами, ані відчуття безпеки і захисту.