Втрата довіри до світу
Повномасштабна почалася, коли хлопець був у 4 класі. Звичайного шкільного життя — з гамором на перервах, друзями, уроками — він майже не мав. Спочатку карантин, потім війна, а за нею дистанційка.
Максим почав тривожитися, з’явилися нав’язливі думки, страхи, він дедалі частіше замикався.
«Коли війна почалася, він завжди говорив про погане, боявся, часто думав про смерть. Стресував, хоч як ми намагалися його переконати, що життя продовжується, що потрібно притягувати добре й світле, але він ніби закрився й утратив довіру до світу», — розповідає мама Юлія.
А потім був день, який витягнув усі ці страхи назовні і… примножив їх.
День поділу на ДО та ПІСЛЯ
Це сталося у вересні 2025 року в Сумах біля однієї школи, на горі. Туди Максим пішов погуляти, хоча знав: батьки не схвалюють — місце небезпечне. Але ж так хотілося хоч трохи звичайного підліткового життя!
Він думав про своє, коли до нього підійшли підлітки — старші, семеро. Спочатку ображали за одяг, потім почали штовхати. Максим намагався втекти, але ті наздогнали. Били, вже коли впав — руками, ногами.
Максим розумів, що сили нерівні: кричав, кликав на допомогу — марно. Пізніше він відкриється мамі, що саме тоді відчув найгострішу самотність. Ніби весь страх, що накопичувався з початку війни, раптом став найжахливішою реальністю, у якій він один і геть беззахисний.
«Син зізнався, що в той момент відчував, що нікому не потрібний. А зателефонувати нам боявся, бо ми казали йому на ту гору не ходити», — згадує мама.
Максима врятував випадковий перехожий. У хлопця був перелом руки зі зміщенням, йому зробили декілька операцій. Та найважче було те, що страх, який раніше накочував хвилями, тепер його поглинав.
Максим боявся виходити на вулицю, боявся однолітків, боявся залишатися навіть на кілька хвилин — не міг просто посидіти на лавці, поки мама в магазині.
Почалися проблеми зі сном: Максим прокидався посеред ночі, розмовляв, кричав, а вранці не пам’ятав цього.
Маму ж мучили її страхи.
«Я теж боялася, не відпускала його взагалі. У мене була страшна провина, що дозволила йому піти тоді, що мене не було поруч», — згадує Юлія.
Маму поглинула боротьба за справедливість: вона знайшла кривдників, поговорила з їхніми батьками, звернулася до поліції.
Справу спочатку не хотіли відкривати, але розголос допоміг. Почалися суди, які тривають досі. Максим тим часом замикався, дедалі менше ділився думками, тривогами і страхами.
Знову скласти свій світ докупи
До психологів благодійного фонду «Голоси дітей» Юлія з Максимом прийшли вкрай виснаженими. Звернутися по допомогу їм порадили в школі. В обох на той момент не було відчуття опори — ані всередині, ані зовні. Було відчуття, що життя ніби розсипалося і вже ніколи не складеться.
«Нам надали першу психологічну допомогу в школі й порадили звернутися до “Голосів дітей". Якби не психологи із сумського центру, не знаю, чи ми упоралися б. У нас не було натхнення до життя, тотальне розчарування в людях», — ділиться Юлія.
Так у житті мами зʼявилася психологиня Софія, а в Максима — Тетяна. І почалася непроста робота — майже така сама кропітка, як те, що так любить сам хлопець: коли по деталях збираєш щось ціле. Тільки цього разу вони збирали по частинках його світ.
Психологи працювали з мамою та сином обережно: пояснювали, що з ними відбувається, чому такі реакції і що вони є нормальними після пережитого.
Під час терапії відкривалося й інше — страхи, виснаження від невизначеності, від безкінечного «що далі» і Максимового «чи виживемо?».
«Ми довго опритомнювали. Причому ми прийшли з однією проблемою, а повитягувалися й інші: страхи, напруга, усе, що накопичувалося роками. Психологи давали конкретні поради: як реагувати, як розмовляти з дитиною, як не закриватися, як проживати ці стани. Ми вчилися поступово — і Максим, і я. І нам допомогли це розкласти, зрозуміти, прожити. Після спілкування з психологами все стало на місця. Я зрозуміла, як мені як матері поводитися», — розповідає Юлія.
Мама довго не могла говорити з Максимом про те, що сталося. Але за порадою психологів усе ж наважилася. Максим і Юлія разом зайшли в кафе випити чаю, і тоді вона розповіла синові і про свій страх, і злість, і біль. Заплакала. А син сказав: «Мамо, плач». І теж почав говорити — про себе, про війну і той жахливий день.
«Нам постійно наголошували, що це важливо — не ховати все всередині, а говорити. І ця розмова була дуже непроста, але після неї нам стало легше. Це був перший раз, коли ми змогли по-справжньому відкритися одне одному після всього, що сталося. Чесно — я раніше взагалі не вірила в психологів. Думала: що вони можуть зробити? Поговорили раз-два — і все. Але виявилося, що це зовсім інше. Я прийшла туди однією, а зараз відчуваю себе новою людиною. Раніше було відчуття, що несу все на собі, як мішки, а зараз це ніби розділилося на всіх — ми підтримуємо одне одного», — каже Юлія.
Більше світла в житті
Відпускати Максима самого мама Юлія наважилася лише через п’ять місяців після того, що сталося. Зараз хлопець знову катається на велосипеді, записався до спортзалу, познайомився там з однолітками.
У Максима вдома є улюбленець — блакитний декоративний рак. Його подарував тато, бо хлопець любить усе, пов’язане з водою. Максим доглядає його, вкладає в цю турботу свою ніжність й увагу. І навіть думає згодом подарувати його психологиням «Голосів дітей» — як подяку.
«От тільки останній місяць бачу, що він почав більше радіти, став активнішим. Каже, що хоче стати сильним. У нього з’явився інтерес, плани. Ми вже більше думаємо про майбутнє й хороше», — каже Юлія.
Максим зараз чекає на літо... щоб піти на риболовлю. Бо так само, як він терпляче складає деталі в щось ціле, він поволі збирає і своє життя — частинку за частинкою.